Меценат і невдячні нащадки

Будучи правнуком гетьмана Слобожанщини, Богдан Іванович Ханенко здобув вищу освіту в Москві. Як було заведено в середині XIX століття у багатьох дворянських сім’ях, він закінчив юридичний факультет і, з вченим ступенем кандидата прав, відкрив адвокатську практику в Петербурзі. Не без впливу дружини, Варвари Миколаївни (уродженої Терещенко), Богдан Іванович став збирати гравюри старих західних майстрів. З 1881 року, вийшовши у відставку, оселився в Києві і зайнявся облаштуванням зразкового сільського господарства у своїх маєтках. Ханенко дуже швидко стає впливовою фігурою в громадському житті Південної Русі. Навіть перелік його посад виглядає вражаюче: до 40 років він був головою Південно-Російського товариства заохочення землеробства, членом Київського біржового комітету та правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків, головою Київського комітету торгівлі та промисловості. А з 1888 року Ханенко буквально звалив на себе всі турботи, пов’язані з влаштуванням Міського музею. Це стосувалося передусім фінансування тієї споруди, де нині знаходиться Національний музей українського образотворчого мистецтва. Богдан Іванович особисто написав і розіслав близько двохсот листів з проханням про грошові внески: адже за кошторису 300 тис. крб., комітет мав лише 70 тисяч, 25 з яких пожертвували брати Терещенки. Тому Богдан Ханенко їздив з проханнями до міністра фінансів С. Ю. Вітте, графа

І. І. Толстого, а у травні 1897 року, після відвідин Києва Миколою II, з державної казни було відпущено на будівництво

50 тис. карбованців. Відкриття і освячення Міського музею (проект статуту якого також було складено Богданом Івановичем) відбулося 30 грудня 1909 року, куди подружжя Ханенків безкоштовно передало твори на суму 134 тис. карбованців.

Свій будинок вони також перетворили на Музей (саме так, з великої літери його називаючи). У квітні 1917 року, вже випробувавши жахи Першої світової війни і передчуваючи грядущу революцію, Богдан Іванович заповідав свою грандіозну колекцію Києву. Тим самим він не просто «повторив жест» московського купця Третьякова. Просвітницький універсалізм як концепцію «збирання не для себе» перетворив усі 15 залів Ханенкового особняка в Ноїв ковчег врятованого світового мистецтва. Як зізналася одна моя подруга, «кияни просто ходили до свого музею, водили гостей «на Веласкеса», показували дітям аск і нецке, і мало піклувалися про національну чи державну «приналежність» культури. Бо володіли нею, як приналежністю власною».

А ті, додам я від себе, хто приїжджав до Києва з містечок, сіл і хуторів України, твердо знали, що мистецтво — це не спотворена страшною поліграфією репродукція. І дивні для радянської дійсності назви, імена, предмети продовжували жити тут, у цьому київському будинку, наочно підтверджуючи, що історія і культура існували і до 1917 року.

Сьогодні, після тривалої реконструкції, київський Музей західного і східного мистецтва (нехай і без східного відділу), нарешті, відкрито. Повернувши музею ім’я його фундатора, ми, повірте, зробили б крок до громадянського суспільства. І, як точно зауважила мистецтвознавець Ірена Білаш, «перестали б, нарешті, цитувати Кіплінга, а Захід і Схід посіли б у оновленій громадській свідомості належні місця». І не мучило б нашу совість прохання Богдана Івановича і Варвари Миколаївни Ханенків, чий спокій охороняють могильні плити у Видубицькому монастирі. Оскільки не тільки на них мають бути викарбувані імена меценатів і охоронців істинних цінностей.