«Люди безстрашно вимагали відповідей...»

В покинутому місті Поліське відбулася прем’єра фільму про невідому історію Зони відчуження

Місто Поліське відоме з часів Великого Князівства Литовського. Воно також було одним із центрів єврейського життя — про містечко згадує Шолом-Алейхем. Під час Чорнобильської катастрофи Поліське виявилося в межах хвилі ураження, проте радянська владі відселення так і не провела, причому інформація про реальний стан справ контролювалася КДБ. Аж до 1993 року 12000 городян жили на забрудненій радіацією території. Протести проти такої ситуації були одними з наймасовіших в Україні і в цьому сенсі не поступалися, наприклад, Галичині чи Києву.

А втім, хоча доля Поліського не менше драматична, ніж у Прип’яті або Чорнобиля, кінематографісти (за винятком вихідця з Поліського, режисера-документаліста Георгія ДАВИДЕНКА) ігнорували цю територію. Фільм «Поліські Тенета», прем’єру якого провели прямо в Поліському, на території колишньої пожежної частини, — перше більш-менш інформативне розслідування того, що тут відбулося.

Автори фільму, спілкуючись з самоселами, переселенцями, істориками, екологами та ліквідаторами, використовуючи численні кадри хроніки, знятої в Поліському, відтворюють портрет міста — а також намагаються зрозуміти, що чекає ці місця в майбутньому.

Фільм став переможцем конкурсу регіональних проектів в рамках програми «Створюй із Суспільним».

Режисер «Тенет» Костянтин КЛЯЦКІН народився в 1991 в Києві. Закінчив Київський національний університет театру кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого за фахом «режисура телебачення». Учасник об’єднання кінематографістів «Вавилон 13». Автор документальних фільмів, присвячених Революції Гідності, анексії українського Криму та війні в Донбасі.

Автором ідеї та оператором фільму є Павло ЛИПА. Павло народився 20 червня 1991 в Києві. Є постійним партнером у проєктах Костянтина  Кляцкіна.  Окрім «Поліських Тенет», виступив оператором у неігровому серіалі «Крутий Заміс» (2021), присвяченому ветеранам АТО, які відкрили власні бізнеси,  та у фільмах «Маленький диктатор» (2020), «Поліське. Післячуття» (2019), «Крихка свобода» (2018), «Дума про піхотинця. 1908-2018» (2018).

Ми поговорили з Костянтином і Павлом у Поліському незабаром після прем’єри.

«ДУЖЕ ВАЖЛИВО ЗАЛИШАТИСЬ ВІРНИМ ПРАВДІ ЖИТТЯ»

— Костянтине, чи можна сказати, що ви стали режисером на Майдані?

Костянтин КЛЯЦКІН: — Поки ти студент — навряд чи можна тебе назвати професіоналом до кінця. Ти навчаєшся, знімаєш, монтуєш, але реальної віддачі від того не відчуваєш. Коли почався Майдан, я приєднався до об’єднання кінематографістів «Вавилон 13», в тому числі тому, що в мене там була одногрупниця, і не одна. Головна причина, звісно — хотів долучитися до протесту. Мені не подобалося те, що відбувалося в місті, що б’ють студентів, моїх колег фактично, але я розумів, що треба долучатись там, де ти будеш максимально корисним. У моєму випадку — я вмів знімати й монтувати. Так я міг допомогти загальній справі. Я одразу отримав те, заради чого взагалі пішов учитися. «Вавилон 13» став хорошим майданчиком. Все, що я робив, фактично одразу публікувалося, мало реакцію, люди це дивилися й обговорювали. Це було круто. Тут, правда, є парадокс: мій майстер у Карпенка-Карого Юрій ТЕРЕЩЕНКО сам документаліст і завжди нас спонукав до неігрового кіна. Я, як міг, цьому опирався і прагнув знімати саме ігрове. Але доля розпорядилась, щоб мої практичні навички таки проявились у документалістиці.

— Цікаво, як вам вдавалося суміщати суто кінематографічну роботу з постійною небезпекою...

К. К.: Тоді було небезпечно навіть у метро сідати на Хрещатику. Найнебезпечнішим було опинитись у неконтрольованій ситуації — коли ти не розумієш, звідки може прилетіти й опиняєшся затиснутим між протестувальниками й силовиками та не контролюєш до кінця ситуацію. Звичайно, намагаєшся вибирати точку, аби можна було втекти, але не завжди це можливо. На мене, весь Майдан був оточений небезпекою. Я був на першій спробі розгону, 10-11 грудня,  ми з другом приїхали вночі, штовхалися з ВВ-шниками до ранку. Але небезпека постійно трансформувалась. Спочатку здавалося, що побити когось — це вже страх, потім виявилося, що коли в тебе кидають гранату — це страх, потім, що коли в тебе стріляють —  ще більший страх, а потім стріляють уже бойовими...

— Виходячи зі сказаного, документаліст в Україні — це хто? Громадський активіст, хронікер, історіограф, митець?

К. К.: —Все, шо ви назвали... Складне питання. Дуже важливо залишатись вірним правді життя. Я завжди стояв на тому, що в документалістиці сьогодення потрібне мінімальне втручання автора. Тоді вона дійсно стає документом, з часом тільки цікавішим. Знімаючи «Крим, як це було», ми виходили з того, що там не треба закадровий коментар, не треба нічого пояснювати. Можливо, з погляду перспективи ми щось утратили, бо деякі моменти, очевидні в 2016, зараз уже не дуже зрозумілі. Зате ми зберегли максимально прямо те, що говорили наші герої — в іншій формі не вдалося б. Кожний проєкт має свою модель взаємодії з матеріалом. Коли ми робили «Поліське. Післячуття», там потрібно було скомбінувати мистецьку форму з швидкою публіцисткою з погляду подачі інформації. Тому були обрані закадровий текст як наратив і візуальний прийом — прожектор, спрямований на нічне місто.

«СТАЛО ЗРОЗУМІЛО, ЩО ТУТ Є СИЛЬНА ІСТОРІЯ, ТРАГІЧНА Й АКТУАЛЬНА ДОТЕПЕР»

— Як з’явилися «Тенета»?

К. К.: —Випадково. В наших друзів є ідея з відродження аборигенної породи коней. Тож ми їздили, шукали поліських конячок. І проїхали відтинок дороги, де побачили покинуті багатоповерхові будинки. Ми не розуміли, що відбулося тут. Людина, яка нас везла, сказала: «Це ж Зона відчуження». Ми отетеріли. Провели дослідження, покопалися в архівах ЦК КПУ, у тому числі — оперативної групи ЦК, яка займалася ліквідацією наслідків аварії, в тому числі по Поліському. Зрозуміли, що тут ситуація була дуже поганою. Зробили короткий метр. Планували колись, можливо, до теми повернутися, але вона не першочергово. Однак Павло Липа подав ініціативу — придумав невеличкий бріф, який ми адаптували, подали у «Суспільне», яке якраз займалося такими речами.

Павло Липа: Ми їхали по дорозі, яка йде навколо міста, і я побачив ці закинуті багатоповерхівки і стало цікаво, що тут узагалі відбулося, тому що інформації дуже мало. Я знайшов книжку, яка містить документи робочої групи ЦК КПУ, там достатньо багато інформації. Ми так само звернулися до архіву СБУ. В них теж є книжка з документами чорнобильских часів. Я почав дивитися, читати, досліджувати питання. Мені стало зрозуміло, що тут є сильна історія, трагічна й актуальна дотепер.

— І як це ви сформулювали для себе?

П. П.: —Ідея — розповісти історію міста Поліське, яке не було відселено після аварії, забруднення якого приховувалося, і про людей, що тут пережили все це і були виселені більше ніж через 5 років після аварії під тиском активності самих мешканців. Це був один з перших серйозних проявів громадянського суспільства в Україні.

К. К.: —Це одна з тих проблем, яку кінематографісти не особливо досліджували.

— Це доволі дивно. Зовсім не було ніякого матеріалу?

К. К.: — Багато аматорських фільмів, які робили самі поліщуки, їхнє земляцтво, а ще — повнометражна картина Георгія Давиденка. Він режисер і він поліщук — і це проблема.

— Чому?

К. К.: —Бо ми бачимо по всіх поліщуках — вони не можуть бути відстороненими від того, що робиться, це неможливо. Воно їм дуже сильно болить. Тому фільми, які вони роблять, це зазвичай про плач, про біль, і насправді там дуже важко розгледіти ще щось. Ми ж намагалися знайти якесь майбутнє і поставити це питання перед собою, перед глядачем, і разом спробувати дослідити. Поліщуки навіть самі до кінця не розуміють, де вони жили, за великим рахунком. Історію ніхто не копав. Ми намагалися зрозуміти, що це було за місто, що сталося, чи можна було тут залишатись і яке в нього майбутнє. Це дуже складні питання, на які дати відповідь в одному фільмі важко.

— Вам довелося багато імпровізувати?

К. К.: —У нас був план, сценарій, але ми знімали весь час, не ловили гав. Якщо бачили, що є можливість поспілкуватись з кимось, ми її використовували. Так ми знайшли кількох героїв, яких за інших обставин ніколи  не зустріли.

— То хто герої фільму?

П. Л.: —Це дуже різні люди. Частково це переселенці, які переїхали в різні містечка Київської області, зокрема багато тисяч людей переселено в місто Переяслав, там навіть є два окремих райони, населені колишніми поліщуками. Так само серед героїв експерти — історики, радіологи, науковці, які трохи більше можуть розкрити контекст подій. Бо Поліське, як і Чорнобиль — це дуже старовинні містечка, на відміну від Прип’яті, фактично побудованої на голому місці. Тому тут дуже важливо розповісти про оцю взаємодію українського народу й радянської влади, коли при СРСР максимально була витравлена історія. Спочатку влада забрала в поліщуків минуле, а потім, внаслідок аварії, забрала й майбутнє.

Ще один наш герой — самосел. У Поліському їх двоє. Вони повернулися, бо дуже їм важко без рідного міста.

«ТАКИЙ РІВЕНЬ ОПОРУ ВЛАДІ НАВІТЬ У КИЄВІ ЩЕ БУВ НЕМОЖЛИВИЙ»

— З огляду на згадане вами ігнорування Поліського професійними кінематографістами у вашому фільмі використано напрочуд багато хроніки ще кінця 1980-х.

К. К.: — Ми дуже довго шукали, і це теж випадковість. Зберіглася 16 мм плівка поліського Будинку піонерів, чудово піддавалася реставрації, просто диво. Решту ми збирали. Це було складно, окрема пригода. Хтось сам запропонував, хтось не хотів віддавати — боялися втратити плівку, довелося залізні гарантії давати. В серіалі, який ми зараз готуємо, цього більше. Зокрема, є унікальна зйомка 1989 року — людина поїхала з аматорською камерою, домовилась із друзями і з Вільчі (селище міського типу, все населення якого було відселено внаслідок аварії на ЧАЕС — Д.Д.) проїхала на потязі майже до реактора. Унікальна історія, бо ніхто не знімав Зону з такого ракурсу — з вікна залізничного вагону. Він зняв і Прип’ять так само. Він теж шукав свої відповіді. Є відеокасета на 3 години, кінця 1980-х. Присвячена протестам, які тут відбувалися.  Дуже потужні. Тут розгорнулася поліська міні-революція. Ми у фільм цього не взяли, бо запізно отримали матеріал. А в серіалі ми про цю революцію серйозний блок зробили. Там матеріал дуже промовистий. Люди вимагали відповідей без жодного страху. Для 1989-1990 років такий рівень опору владі навіть у Києві ще був неможливий. Це буде в серіалі бонус для уважних глядачів.

— Все ж лишається питання: чому Поліське так довго не відселяли?

К. К.: — За Незалежності банальна причина — брак коштів. Коли ми говоримо саме про переселення, а не про евакуацію, то воно має відбуватись згідно з законом у житло, рівнозначне тому, яке втратила людина внаслідок відселення. В 1991 і в 1992 всі будівництва заморозились. В 1986 це ще можна було централізовано вирішити. Потім це було фізично і по грошах неможливо.

Зараз усі кажуть різне. Наприклад, я можу довіритись радіоекологу щодо впливу радіації, бо він експерт у своїй царині, але не може відповідати за медичну сторону. Складно зрозуміти, чи випадки кровотечі з носу в дітей були пов’язані саме з радіацією. Радіоеколог каже, що радіонукліди не можуть викликати таку реакцію. Від того, що людям не сказали нічого, ба більше, від них приховали те, що відбувається і далі максимально приховували інформацію — люди починали самі шукати.

— Що вам удалося дізнатися про Поліське до аварії?

К. К.: — Тут працювали меблева фабрика та харчокомбінат. Принаймні в Поліському районі, як мені місцеві розповідали, були популярні всякі газовані води, консерви тощо. Вироблялося досить багато всього. Районна лікарня існувала навіть після того, як місто відселили. Приїжджали пацієнти й проходили обстеження, отримували лікування. В Поліському відбувалось багато парадоксів. От ще один з них, уже післяаварійний: у забрудненому місті продовжували багато будувати, прокладати нові дороги. Дуже багато новобудов після вибуху і вони найбільше збереглися. Ще дивина: Поліське зникло, а Поліський район лишився, його не ліквідували, але райцентр перенесли в Красятичі — це зараз найменший райцентр в Україні. Десь 1000 мешканців.

— Що тепер з відселеними?

К. К.: — Їх переміщали куди завгодно — навіть на Харківщину та Сумщину. Найбільші місця компактного проживання поліщуків -Баришівка та Переяслав. У них є свої мікрорайоні та школи. В Березані теж окремо цілий район, який навіть має відповідні назви вулиць. А місцеві досі не розуміють, хто поруч з ними живе, всю специфіку цього. Хоча все давно перемішалося, все одно кажуть «чорнобильці». Ми знімали в Переяславі і з цим зіткнулися — що люди таки трохи різні.

«ВРАЗИЛО, НАСКІЛЬКИ ПОЛІЩУКИ ЛЮБЛЯТЬ СВОЮ ЗЕМЛЮ»

— Що вас найбільше вразило в процесі зйомок?

П. Л.: — Було багато цікавого, але найпотужніше чисто візуальне враження, оскільки я все ж таки оператор, справила локація єврейського кладовища. Воно тут одне з найбільших на Поліссі, дуже старе. Коли ти бачиш надгробки з написами на ідиші, взагалі без кирилиці, ти розумієш, що це щось дуже давнє й автентичне, і що воно виходить за рамки цього усталеного наративу про Чорнобильську зону: наче історія почалася тільки тоді, коли Радянський Союз побудував станцію і щось потім відбулося. Тут історія набагато цікавіша й глибша. 

К. К.:  — В першу чергу вразило, наскільки поліщуки люблять свою землю. Це штука, яка в нас у Києві трохи інакша. Полісся неймовірно розкрилося в кожному інтерв’ю чи коментарі, який ми записали. Абсолютно всі поверталися до того, наскільки їм важко без рідних місць. І тут навіть не у віці справа. Наприклад, ми записували директрису музею району. Їй нині 35 років. Вона майже не пам’ятає Поліське. Але чим далі йде час, чим старшою вона стає, тим більше вона відчуває ту ж саму тугу за Поліссям, за природою. Абсолютно різні люди за віком, статками, заняттями, але у всіх одне й те саме.

Багато чого надивилися. Коли ми вже знімали в заповіднику, на власні очі бачили табун коней Пржевальського. Коли вже казати про питання теперішнього та майбутнього, то найкраща відповідь — коли бачиш чотирихсоткілограмового лося на покинутій вулиці. Блукаєш по Поліському, бачиш зруйновані будинки, але так само бачиш, що за будинком ходять косулі або олень на тебе дивиться. Розумієш, хто там насправді головний, і це до історії Поліського додає ще один шар. Теж вражаючий.

«ЛЮДИНА ТУТ УЖЕ ЧУЖА ІСТОТА»

— То яке майбутнє в Поліського і взагалі у Зони?

К. К.: — Те, що відбувається на цій території з природою, мені здається дуже цікавим. Тут панує не людина, вона тут чужа істота. Ми на початку фільму ставимо питання: чи варто повертатись сюди за спогадами? Тут ми закладаємо нашу позицію, бо це спогади і не більше. І повертатись сюди, аби щось відбудувати — хто це робитиме? Сумніваюсь, що молодь поїде в Поліське, а без молоді нема майбутнього. Це як Чорнобиль — він вражає тому, що там багато людей, це вахтове місто. Воно живе, там ходять люди — але жодної дитини. Тобто майбутнього там немає. Там усі старші 18 і дітей там уже ніколи не буде. І чи варто там щось інше робити? Не знаю. Точно треба пам’ятати, але відновлювати? В Україні багато інших місць, які потребують відновлення.

— Можливе, є майбутнє в якості заповідника? Розвиток туризму?

К. К.: — Фактично так. Ми знімали в Прип’яті, не включили у фільм — вона аварійна. Зараз уже офіційно заборонено заходити в будівлі. Поліське стоятиме трошки довше, бо там є будинки, побудовані після аварії. Мені подобається те, що рано чи пізно все це поглине природа. Одна з цілей цього фільму — закликати людей цінувати місце, де вони живуть, бо втратити його дуже легко.

«ВАЖКО ПОВІРИТИ, ЩО ЦЕ ТРАПИЛОСЯ НАСПРАВДІ»

— Які плани маєте зараз?

К. К.: — Зараз фільмуємо 3 сезон серіалу «Крутий заміс». Це про наших ветеранів, які після демобілізації відкрили власну справу. Перший сезон — київські ветерани, другий — по Україні. 3 сезон відрізняється від попередніх сильно.

— Як?

К. К.: — Поки тримаємо в таємниці.

— А Зона?

К. К.: — Є цікавий задум щодо майбутнього цих місць, але нема сенсу говорити, бо немає фінансування. Якісна документалістика — це в першу чергу технічне оснащення. Знімати так, як ми це робили в 2013-14 — взяти фотокамеру і поїхати на місце подій — зараз уже неможливо, цим глядача не здивуєш. Має бути на високому рівні.

— Ви ще згадували про серіал про Поліське.

К. К.: — Він уже готовий. Це, по суті, значно розширена версія фільму. Серіал зачіпає  значно більше аспектів. Кожна серія — по 26 хвилин, 4 серії. Матеріалу ще більше, але його вже організувати не вийде. Прем’єра буде на Суспільному. Насправді в Поліському чимало історій, гідних навіть ігрового втілення.

— Розкажіть про якусь.

К. К.: — Ми її дуже б хотіли якось зреалізувати. Вона фантастична, важко повірити, що це трапилося насправді. Пов’язана з людиною, яка прожила там 4 роки після аварії. Може вийти дуже цікаво. Бо там замах на пригодницький детектив на кілька серій. Поліське надихає цим. За рівнем драми, яку прожили місцеві мешканці, воно не поступається Прип’яті або Чорнобилю.

Є певна спекуляція на темі, і ми це бачимо кожного 26 квітня, коли це все різко підіймається, про це все говориться, щоразу здається — що от, дійсно все пам’ятають, ми не повторимо помилок. Але настає 27-е — і Зона різко зникає з порядку денного. Тому для нас було дуже важливим підняти тему в дні святкування ювілею Незалежності — бо вона завжди актуальна. Ця історія має бути розказана максимально якісно.