Летючі знаки

Мій польський приятель, письменник і видавець Кшиштоф Чижевський, над усе любить подорожувати, знайомити людей, намацувати солодкі й болісні вузли перетину культур, блукати закапелками цього поруйнованого світу "між Німеччиною й Росією", званого упродовж останніх кількох десятиліть Центрально-Східною Європою. Мріє про кафе "Europe Central", якусь таку летючу кав'ярню, що її відвідувачі раз на рік збиратимуться то в Будапешті, то в Сараєві, то в Чернівцях або Гданську, в одному з міст цього нещасного і найкращого материка, цієї "буферної зони", читатимуть свої тексти, пізнаватимуть себе навзаєм і щось таке разом шукатимуть, щось дуже важливе, без чого нам ніяк не можна рушати в завтрашній вік.

Цього разу ми перетнулись у Вільнюсі, в старому місті, серед будня, в надрах минулого. Як і будь-яке старе місто, Вільнюс повниться знаками - ледь видними, напівзітертими і свіжими, бо життя не кінчається - "Міцкевич", читали ми, "Шевченко", "Ганібал" (той, що "арап"), "NIRVANA", "OASIS", вуличний старигань без успіху грав на скрипці якісь спотворені до невпізнання, але все-таки популярні мелодії...

Звісно, в одному з подвір'їв, на забрукованій вуличці, мусила бути антикварія, звісно, ми не могли не ввійти в її тісний насичений всьогістю простір: картини, ікони, килими з лебедями, русалками, порцеляна, старі папери, військові мапи, шоломи пожежників, радянські ордени, чарівні лампи. Масивний господар видихав зубрівку і не зовсім твердо називав ціни. Однак він зрозумів, чого хоче Кшиштоф, як тільки почув вишептані вголос координати - "Europe Central".

Він вагався лише хвилину, а тоді, поманіпулювавши ключем в одній з шухляд, видобув на стіл перед нами кілька грубих конвертів з десятками поштових карток і ламких вижовклих фотографій.

На зламі століть, а може трохи раніше, з'явилася мода - посилати одне одному поштові марки, збирати з них цілі колекції. Йшлося не так про повідомлення ("живі здорові, чого й вам"), як про саму картку, черговий набуток з черговим ефектом присутності. Йшлося про те, що невдовзі половину людства розкидає і перемеле щось невблаганне, і буде багато смерті, й усі про всіх забудуть, і тільки поштова картка з Праги до Ужгорода під кінець століття чомусь продаватиметься у Вільнюсі: смерчі історії, гра випадків і лабіринти можливого.

Ось опtра ??? в Коложварі (нині Румунія, Клуж). Ось "Христос Воскресе", висланий з Одеси у Варшаву. Ось пейсаті хасиди на вітебській (пермській? рівненській? пряшівській? Площі. Ось панночки-сестри на вакаціях у Дубровнику. Ось "Кіевъ с птичьего полета" (до речі, найдорожчий - цілих 100 літів, себто 25 баксів по-нашому)...

А потім була картка зі штемпелем Червоного Хреста, з-під Харкова, 15-й рік. Чорнило тоді було, вочевидь, червоне, нині - як запечена кров. І - чистою українською: "Дорогенька Оленко! Другий місяць як я в російськім полоні. Ти за мене не бійся". Заадресовано на Коломию, Туранським.

І ще було повно іншого, бо ми безмежно довго випробовували терпіння великого підхмеленого антиквара - він стояв над нами, дивився на картки, і я розумів, що він теж усе розуміє, бо він теж звідси, з цього коридору між трьома морями, "між Сходом і Заходом".

І врешті, коли ми виходили (Кшиштоф таки купив собі "Кіевъ" і "Оленку", і ще щось), на порозі з'явився той самий вуличний старигань. Мабуть, продавати скрипку. Однак то вже інший сюжет.