Колискова для вмираючого Лейкова
Людський запах дуже швидко вивітрюється з полишених осель. Про спорожнілі села у нас заговорили на хвилі чорнобильської судоми, в розщілині афганського зламу, на гребні «дев’ятого валу» постіндустріалізму. Єдине, що нам лишається, — спокійна й мужня медитація на уламках колишньої гармонії, усвідомлення досконалості якої приходить до нас з її втратою.
Художник Олександр Бабак з усіма безіменними жителями глухої діри в Шишацькому районі, як і романіст Микола Закусило, автор «Граматки Скорблячих» — із кожним із 33 названих в ній мешканців Великих Мошок («33 нещастя» постчорнобильського Полісся) — одна з трагедій України. Адже біда одна не ходить. Не попіл Клаасу, а глевкий піт і вапняний пил занедбаних осель стукає в серце мерця. Метафора банальна, як смерть. Втім і однобока: Бабак не дає песимізмові вирішального шансу. В нього не знаходиться ані шпаринки для рятівного скигління. Бабак — слідопит-міфолог, що бреде стежиною, яку до нього протоптали Мірча Еліаде з Маркесом.
Без малого десять років порпається він у міфологіях полтавської Йокнапатофи — без вини загиблого села Лейків. Неподалік від нього проходив шлях на Сорочинський ярмарок, у Великому Перевозі — усталена колонія митців-киян (Бабак, Бородай, Гуменюк), а райцентр Шишаки ще пам’ятає імена Довженка й Вернадського. Г. Скляренко не випадково пише про «парадоксальний український простір, що був відкритий ще Котляревським і Гоголем», а потім актуалізований Бородаєм і Бабаком, митцями, що часто працюють разом, створюючи величні інсталяції, назви яких звучать як пророцтва: «Тихе свято суму», «Час, який нас так довго чекав», «Колискова для ненародженої дитини...» Коли працюють окремо, перший віддає перевагу вишуканим емалям, другий — малярській абстракції, де вже з кінця 80-х років торуються Бабаком шляхи, по-справжньому зрозумілі тільки ось тепер: колірні смуги — як незагоєні рани чи русла нововиниклих рік, що наповзають на вікову твердь («Час», «Нічна подорож»). А в диптиху «Ритуальні дії» 1993 року автором створено обрис и фігур, закутих в обладунки саркофага.
Про це — і в його останньому художньому проекті «Парсуна» — третій фазі мистецьких вівісекцій, вчинених ним на матеріалі села Лейків. Спочатку була виставка предметів хатнього вжитку. Речі збиралися по забутих селах, по покинутих хатах і садибах: колесо з воза, ткацький верстат, глиняний посуд; деякі з них згодом знайшли «друге життя» в авторських інсталяціях. Потім разом з В. Бахтовим накреслились «Re-конструкції», визнані однією з найвдаліших експозицій минулого художнього сезону. Для самого Бабака його проект «Об’єм» — став талановитою констатацією розпаду об’єму селянської хати, розглянутої ним як система світових координат — і водночас як аналог творчого виявлення, бо ж «стіна — це, як станкова картина; стіна не вчить, не повчає, а тримає інформацію, дає можливість заглиблення в себе... Картина — не ребус, а виявлення сокровенного».
У «Парсуні» переміг лаконізм потойбічного погляду: шість промовистих
фотопортретів, а на окремому стенді — близько дюжини дагеротипів з Полтавського
краєзнавчого музею, втім фрагментарно — у формі якихось химерних шкаралуп
або пташиних крил. (Яйце розбито, птаха вбито?) Лики незворушних і сумирних
бабців і дідків, в куфайках, валянках, старомодних светрах, потертих піджаках,
діти в довжелезних — до п’ят — сорочинах. «Дні затемнення» висвітлюються
лише об’єктивом фотокамери, яка, здається, цього разу зреклася звичної
відстороненості. Тло подекуди нагадує про попередні акції Бабака: один
із персонажів стоїть поряд з «лозовим» об’єктом, сплетеним руками дружини
митця, Тамари, інший — з колесом прялки (такі колись збирав сам художник).
Нині — підкреслене відчуття матеріального змінилося подвійною віртуальністю
фотографії, змушеною бути непевним відбитком агонізуючої реальності, а
у виставковому залі — кидати великі тіні на стіну (що тепер не виражає
вже нічого) — тіні тіней тіней тіней. Адже судилося персонажам парсун відродження
не деінде, а в глибині наших зіниць. Звідси людському не вивітритись ніколи.