Книжка у халепі,

або Сценарій урочистого святкування ювілею видавничого колапсу Михайло БРИНИХ  Якщо вірити Михайлові Задорнову і Ернесту Хемінгуею, розхристані нації тяжіють до безпробудних святкувань. І хоча українцям ніколи не дорівнятися до іспанців і багатьох латиноамериканських народів з їхніми виснажливими карнавалами, щоденними сієстами та невмотивовано дешевим вином, вітчизняна спраглість розваг і відпочинку призводить до перетворення календарного року на кавалькаду річниць, ювілеїв, презентацій та інших урочистостей.

Принаймні один мій знайомий переконливо (на власному досвіді) довів, що уважне стеження за всіма релігійно-революційними святами може будь-кого перетворити на запеклого алкаша. Надто коли йдеться про людей освічених, чи то пак — інтелігентних, яким совість не дозволить прогавити день народження Мао Цзедуна, дату перепоховання Кобзаря, річницю загибелі студентів під Крутами, вікопомну битву під Аустерліцем, Хеловін, ніч на Івана Купала, шосту годину шостого червня, а також чергове вбивство Джона Леннона, Олександра Меня, Кеннеді, Ісуса Христа, Лермонтова тощо. Словом, історичне надбання світової цивілізації так несамовито устатковує наше життя нагодами святково порадіти чи посумувати, що я не втримався од спокуси запропонувати поважним українським інтелектуалам ще одне повноправне «торжество». Йдеться про вельми «рухливу» річницю, яку можна буде відзначати не лише цього року, а й протягом принаймні найближчих двох-трьох.

Отже, я пропоную всім причетним до сучасної літератури — письменникам, читачам і навіть критикам — вже найближчими місяцями зорганізуватися й феєрично відсвяткувати десять років суворої халепи, в якій опинилася видавнича справа в Україні. Можливо, якісь експерти зауважать, що наприкінці 80-х продукування книжок відбувалося ще вельми задовільно, а тому з такою «датою» варто зачекати. Одначе мені чомусь здається, що чекати все ж не варто, адже сьогодні є всі підстави сподіватися від нашої коханої видавничої халепи наглої і беззаперечної смерті. Бо споконвічна спокуса інтелігента — нидіти й бідувати на задвірках буржуазного життя — не така вже й приваблива порівняно з перспективою стабільного заробітку, що його вже сьогодні підступно пропонують українським письменникам російські магнати від книговидання — «ЕКСМО», «Локід», «Азбука», «АСТ» тощо. Опиратися ж їхньому досвідові винятково з патетичних міркувань «про художню вартісність» і роздмухувати кризові почування на радість ветеранам радянського пера — однаково, що боротися за теорію «Землі на трьох китах», нехтуючи об’єктивними астрономічними спостереженнями. Лише поодинокі критики «тоталітарного» вишколу продовжують сьогодні скаржитися на читацьку аморфність і з віслюковою впертістю «не помічають» — нехай поки що поодиноких — українських видавничих ініціатив «Фоліо» (Харків), «Сталкера» (Донецьк), «А.С.К.» чи «Альтерпреса» (Київ), спрямованих на «розкрутку» книжок саме вітчизняних авторів.

Втім, наразі я хотів лише пояснити, чому не варто переносити святкування зворушливо круглої і сьогодні ще актуальної «річниці» бодай на рік-два. Панове інтелектуали, адже ми можемо втратити свято, яке ви так мужньо плекали на сторінках «Літературної України», для його наближення ви доклали стільки зусиль, «угробивши» принаймні десяток непоганих літературних часописів й перетворивши видавництва на привидів, свято, що дозволяє вам ще й досі перебувати «в андерграунді», «духовній опозиції» й «елітній герметичності» без жодних на те підстав (ідеологічних зокрема).

Розпочавши війну, рано чи пізно доводиться її припиняти. Найоперативніше це збагнули українські письменники-депутати — саме їхній героїчній бездіяльності найбільше зобов’язана наша святкова видавнича халепа. Адже їхнє «рятування» й «розбудовування» України та її культури якнайповніше реалізувалося у законотворчій дулі колишнім побратимам з письменницького «цеху». І попри славний розвиток власної кар’єри, ані Яворівський, ані Олійник, ані Павличко, ані Драч (а з ними — ще десятки «менших») не спромоглися на реанімацію приязних взаємин держави та її літератури. Хоча — сотні інтерв’ю слугуватимуть за доказ — «дбали». Скільки завзяття й мужності було витрачено нашими дбайливцями-письменниками на голосіння по українській книжці! Тож тепер саме вони просто зобов’язані очолити урочисту ходу всіх жертв і творців десятирічного літературного мовчання в Україні. Звісно, разом з батальйоном СПУ на чолі з її генералітетом.

Ймовірно, багатьом із вас, шановні читачі, ця «святкова ініціатива» увижатиметься блазнюванням, що слугує за найкращий захист від моторошної дійсності, одначе, як на мене, літературне буття в Україні вже пізнало повноту абсурдності й сягнуло захмарних висот цинізму, тож навіть іронію в літературно-критичному контексті сьогодні варто сприймати вельми серйозно. Адже, за спостереженням Честертона, лише носії справжньої релігійності можуть дозволити собі жарти про Бога.