МЕНЮ

Кілька поєдинків Остапа Вишні

Степан Процюк
12 листопада, 2019 - 18:09
13 листопада — 130 років від дня народження Остапа Вишні

Він був народним письменником, попри всю приблизність такого вислову. Наклади його усмішок, на початку 30-х років минулого століття, наближалися до двох мільйонів. Але навіть нечувана популярність, як для українського письменника, не вберегла Остапа Вишню від репресивної машини, в лещатах якої він залишився живим справді дивом.

Коли його забрали 1933-го, він ніяк не йняв віри, що таке можливо, і ще жартував, що «любить убивати вождів на свіжому повітрі» або чому його не звинувачують у «зґвалтуванні Клари Цеткін». Проте після фізичних і моральних знущань був змушений підписати звинувачення щодо виношування планів замаху на державного діяча... 

Остап Вишня боровся за себе (свідомо та підсвідомо) і проти себе (вимушено), особливо після тюремного звільнення, надламаним, але з тим незнищенним згустком життєлюбства всередині, з подібним до якого, але сильнішим, Байда із знаменитої пісні на гаку говорив: «Твоя, царю, дочка поганая, твоя, царю, віра проклятая».

Вишні прощали читачі його відверті напади на «націоналістів», його блюзнірські, лакейсько-підцензурні збірки — «самостійні дірки», відчуваючи їхню воскову нежиттєвість.  

Остап Вишня, як на мене, своїми усмішками також боровся проти української літератури високої полиці, певним чином користаючи з неосвіченості широких українсько-радянських читацьких верств. Зрозуміло, що переважна більшість читачів вибирали усмішки Вишні, а не строгі глибокі сонети Миколи Зерова чи незвичний стиль прози тоді молодого Валер’яна Підмогильного.

Остап Вишня боровся супроти свого страху, свого тонкого відчуття залізної п’яти тоталітарної машини, яка чавила на своєму шляху все живе. Павло Губенко, один із мільйонів радянських «заключённых», дивом вижив тих страшних десять років. І замерзав, і був близьким до розстрілу 1937-го, але запалення легень і тяжка хвороба — чи Боже провидіння? — посприяла тому, що про нього забули! А далі маховик репресій трохи притих.

Остап Вишня не раз був змушеним вдавати, даруйте, письменника-дурника. Не завжди його гумор був глибоким. Часом це було прислужницько-насильницьке розтягування письменницьких губ у химерній гримасі, яка мала нагадувати усмішку. Як писав у своєму щоденнику Григір Тютюнник, «у Вишні був великий сміх, але його витравили».

Але ця боротьба для Остапа Вишні не заміняла життя. Цей українсько-радянський козак Голота чи Байда, мав і величезне щастя, що, безсумнівно, продовжувало йому років, додаючи життєвих сил. Варвара Маслюченко була йому вірною дружиною навіть тоді, в тій концтабірній десятирічці.

Вони зійшлися після гіркого матримоніального досвіду в кожного зокрема. У двох були діти. До речі, виявилося, що в гумориста було два сини від різних жінок. Одного він знайшов після заслання. Інший знайшов його. Варвара Маслюченко, на тринадцять років молодша від Вишні, не лише вірно чекала свого чоловіка і таки дочекалася. Вона відмежувала свого чоловіка від багатьох побутових турбот. Вони ніколи не сварилися, навіть не сперечалися, що справді дивовижно.

«1. Якби ж знаття? 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде! 5. Я так і знав» — тонко підмічає гуморист гірші сторони українського характеру, з тим усім букетом якоїсь деколи майже неймовірної безпечності там, де вже треба бити в дзвони, безпечності, за якою ховається незріла дитяча безвідповідальність, індивідуальна та колективна, яку ми врешті-решт поволі починаємо (?) поборювати.

Рильський називав Вишню, свого друга, «всенародним стрільцем по підлоті». Рильський розумів, що бути справжніми винищувачами підлоти їм ніколи не дадуть. Їм можуть дозволити лише декларативну волю, лише оперетковий вплив у тюрмі радянських народів.

Останнє десятиліття Остап Вишня незрідка зловживає спиртним (але хіба то гандж для письменника? :)) Живе своїми пристрастями до полювання і собак. У своєму, пізніше широко цитованому, «Щоденнику» пише, майже на кожному кроці згадуючи «великий руський народ», повчає і карається сам, у нападах тотальної самоцензури... «Коли входиш у літературу, чисть черевики! Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко! Обітри черевики! Одного хочеться — не принизити Шевченка, не принизити Пушкіна».

Вимучений концтабірною десятирічкою, у вересні 1956 року помирає.

Хтозна, може в передсмертних мареннях він говорив із своїм братом, багаторічним редактором «Перця», одним із 16 братів та сестер, Василем Чечв’янським, якого 1937-го розстріляли...

Павлу Губенку, якого всі знаємо під псевдонімом Остап Вишня, марився довгий страшний морозяний степ, яким його ведуть на розстріл. Він крикнув, а потім побачив усміхнене, безконечно добре лице своєї покійної матері, що вже протягала до нього руки, які колись пестили сільського хлопчика Павлика, і вигукнув своїм, майже забутим, глибинно-полтавським діалектом:

— Осьо я... Уже йду, мамо...