Кевін Кеннер: «Маю надію на зцілення світу»

Кевін Кеннер вважається одним із найкращих сучасних піаністів. Як соліст виступав із оркестрами світового класу та відомими диригентами. Відтоді, як сімнадцятирічним юнаком уперше став призером престижного Міжнародного фортепіанного конкурсу імені Шопена у Варшаві, здобув чимало інших міжнародних музичних нагород і премій. Постійно запрошується в журі багатьох міжнародних музичних конкурсів Європи, Азії та США. Як професор фортепіано викладав у Королівському музичному коледжі (Лондон). Наразі працює в Школі музики Фроста при Університеті Маямі. З початком великого військового вторгнення росії в Україну став послідовним критиком путінського режиму, жорстко засуджуючи його злодіяння й називаючи їх справжнім геноцидом українців та української культури.

Ця розмова з Кевіном Кеннером про музику і мистецтво в контексті війни, зокрема про «музичний фашизм» і відповідальність митців,  відбулася в краківській квартирі маестро.

Кевін Кеннер з дружиною – відомою скрипалькою Катажиною Чєшлік. Фото автора

– Ви відомий музикант зі світовим ім’ям, для вас тема музики і взагалі культури в контексті війни, що триває наразі в Україні, напевно, є актуальною. Від багатьох ваших колег часто доводиться чути, що музика і мистецтво, мовляв, поза політикою, поза війною. Чи так це насправді?

– Я не можу пригадати час, коли б музика та мистецтво жили у вакуумі і були відірвані від суспільства, адже вони реагують на культурні, емоційні, духовні та політичні течії дня. І ці реакції, у свою чергу, мають силу формувати суспільство, переконувати та нагадувати про те, хто ми і що означає бути людиною. Мистецтво і музика глибоко пов’язані з тим, як люди ставляться один до одного, до свого суспільства та середовища. Також мистецька творчість здатна пробуджувати те, що дрімає, занедбане, глибоко всередині нас. Але ми знаємо також і те, що мистецтво може бути використане як зброя з метою розпалювання страху та ненависті. Тому я думаю, що люди в мистецтві мають ще більш нагальний обов’язок використовувати свою музику задля досягнення справжньої мети мистецтва, яка включає плекання любові та взаємного розуміння.

– Ви вже неодноразово висловлювались публічно стосовно української та російської музики й культури, зокрема й на своїй фейсбук-сторінці, демонструючи глибоке розуміння ситуації, пов’язаної з багатовіковим впливом російської імперської культури на українську. Вашу увагу привернула до цього питання лише війна, чи ви цікавилися ним і раніше?

– Мені прикро констатувати, що до цієї війни в Україні я був надто неосвіченим у багатьох питаннях щодо вашої країни. Я пізно вчуся, але прагну. Звичайно, маю певні знання відносно російської культури та музики. Виконавши неабияку кількість музичних творів відомих російських авторів і навіть отримавши багато років тому приз на Конкурсі імені Чайковського в Москві, багато чого прочитавши про Росію та її музику, я можу про це говорити. Але про Україну, про її культуру та історію я знав дуже мало. До цього року я не міг назвати навіть п’яти українських композиторів. Але початок війни та невідкладні питання, що виникли стосовно залучення російських виконавців і виконання російської музики, надто серйозно захопили мою увагу. Мій інтерес до України підігріли наполягання Путіна на тому, що Україна не є справжньою державою і що українська мова й культура нібито є нічим іншим, як відтінками значно чистішої російської мови й культури. Саме ці твердження спричинили скандал у світовому дискурсі, викликали у мене неабияку підозру і розпалили інтерес до пізнання української історії та культури.

– У зв’язку з варварським поводженням російських так званих «денацифікаторів» в Україні, які налаштовані знищити і фізичну, і духовну основу української нації, надзвичайно наелектризувалася атмосфера й навколо російської культури. У гарячих дискусіях лунають заяви про розвінчання міфу щодо російської винятковості в музиці, літературі й необхідність поставити російську культуру на паузу до завершення війни. Що ви думаєте з цього приводу?

– Я переконався, що навколо російської культури є деякі тривожні проблеми, які потребують адресації. І це стосується не лише російської культури. Здається, музика, мистецтво і література домінуючих культур, зокрема таких великих країн, як Росія і Сполучені Штати, які протягом тривалого часу фактично не підлягали гнобленню з боку інших країн або рідко зазнавали поразок, успадковують разом з тим і міфи про свою винятковість. І в цих міфах є глибоко вкоріненими упередження про нібито якусь меншовартість інших, не домінуючих культур. Приміром, у музичних колах Німеччини панувала думка про винятковість німецької музики. І це спонукало багатьох повірити в те, ніби музика Шопена ніколи не зрівняється з музикою великого Баха, Бетховена і Брамса. Було б добре, коли б в оцінці композиції Шопена вказана велич вимірювалася не лише критеріями, створеними німецькою музичною традицією, але ж тут ми маємо лише однобоке судження самих німців.

З такою ж однобокістю я, на жаль, стикався й особисто у своїй музичній сфері класичного фортепіано, спілкуючись, скажімо, з росіянами, які в усьому бачили певну перевагу російської школи піанізму. Багато років тому один мій російський колега навіть сказав мені, що я ніколи не стану справжнім піаністом, тому що не використовую свої пальці так, як він! Такого роду догматичний погляд у визначенні правильного і неправильного, вищого і нижчого є невдалим продуктом культури. У музичному контексті я вважаю це своєрідним «музичним фашизмом». І якщо це постійно сприймати як норму, таке зверхнє ставлення у будь-якій сфері призводитиме зрештою до неймовірної агресії й жорстокості по відношенню до цілих народів і їхніх культур, свідками чого ми є наразі в Україні, куди прийшли російські війська змінювати «неправильну» українську культуру на нібито «правильну» російську.

Отже, що я думаю з приводу паузи, на яку пропонують поставити російську культуру, музику та російських виконавців? Особисто я вважаю, що найкраще висловити найперше свою повагу нашим українським колегам і проявити інтерес до української культури. Хоча якийсь обмежений бойкот російської культури і російських виконавців цілком доречний. Просто треба собі постійно нагадувати, під якою загрозою знаходяться тепер наші колеги в Україні, що це над їхніми головами летять ракети, бомби і снаряди, а не над нашими. І якщо б музиканти по всьому світу згуртувалися в цей час навколо тих рішень, які пропонуються музичною спільнотою щодо бойкоту російської музики та російських виконавців, я гадаю, це принесло б багато користі для української справи. Особисто я підтримав рішення Міжнародної федерації музики з рекомендацією призупинення Міжнародного конкурсу імені Чайковського. Адже це не правильно – одночасно аплодувати російським музикантам, звеличувати російську музичну культуру і в той же час висловлювати своє занепокоєння тим, що Росія намагається здійснити культурний геноцид свого сусіда.

Як на мене, такі бойкоти – це своєрідний виховний метод, яким користуються деякі батьки у вихованні своїх неслухняних дітей. У моїй країні це називають «тайм-аутом», завдяки якому дітям надається час подумати про можливі наслідки того, що вони скоїли. Але поза питанням бойкотів і покарань, я вважаю, саме в цей історичний момент важливо побачити й українську музику та мистецтво, які надто довго недооцінювалися, і відзначити внесок України у світову культуру. Я не думаю, що Путін і його головорізи могли коли-небудь очікувати, що його слова та дії можуть насправді спровокувати розквіт української культури в усьому світі.

– Є такий широко відомий вислів: «Коли говорять гармати, музи мовчать». Чи так це насправді і на що здатні музика й мистецтво загалом у протистоянні з руйнівною війною, у яку може бути втягнутий увесь світ, і чи ви берете участь у якихось антивоєнних акціях і благодійних концертах?

– Музи зовсім не мовчать. Я в захваті від багатьох українських музикантів, у тім числі й тих, які жили, навчалися чи працювали на Заході і взялися зрештою за зброю, щоби стати на захист своєї країни від російських агресорів. Це справді героїчно.

Але якщо музикантів фізично немає на полі бою, то що їм робити? Для мене – це бути солдатом музики, як казав Ростропович. Я хочу воювати проти російської агресії та дезінформації, поділившись зі своїми слухачами унікальною українською музикою, щоб ніхто з тих, хто цю музику слухає, не міг аргументовано стверджувати, що Україна та її культура є лише відблисками великої матінки-Росії. Адже українська музика говорить сама за себе голосніше будь-яких слів!

Одна з моїх музичних битв проти російської жорстокості відбулася в червні, коли я презентував 4-й випуск Фестивалю Фроста Шопена в Університеті Маямі, де викладаю. Ми зібрали тоді понад 10 000 доларів до Фонду допомоги українським музикантам, яким керує Фонд Лізи Батіашвілі. У трьох із п’яти концертів ми також залучали українську музику. Я запросив на наші концерти двох видатних українських музиканток – сопрано Ольгу Пасічник та молоду піаністку Христину Михайліченко. Також мені вдалося вмовити організаторів 62-річної серії концертів на Парк Лазєнки у Варшаві, де звучить виключно музика Фридерика Шопена, на знак солідарності Польщі з Україною виконати (як виняток) твір Бориса Лятошинського. І я відчував велику гордість і піднесення, що мені вдалося це зробити.

Виступ молодої української піаністки Христини Михайліченко на Міжнародному Frost Chopin Festival, організованому Кевіном Кеннером. Фото з архіву Христини Михайличенко

Моїми наступними починаннями стануть заходи з популяризації творів найкращих українських композиторів у всьому світі. Я часто згадую приклад видатного композитора-піаніста Іґнація Яна Падеревського, який народився і виріс в Україні й роками відстоював справу Польщі, використовуючи музику Шопена і свої власні композиції, які мають виразний польський колорит. І завдяки своїй роботі у якості піаніста він впливав на громадську думку і здобув повагу лідерів світу, які врешті-решт спромоглися повернути Польщу на мапу Європи. Тож у музиці – велика сила.

– У вашій музичній родині, здається, поєдналися зусилля американського і польського народів, що надають сьогодні чи не найбільшу підтримку українському народові, який наразі бореться за свою свободу. Адже окрім суто мистецьких акцій, у яких берете активну участь, ви надаєте й конкретну допомогу українцям, зокрема родині відомої української поетеси Юлії Бережко-Камінської, що знайшла прихисток у вашій краківській квартирі. Що означають для вас особисто такі кроки?

– По-перше, моя дружина-полька насправді має рідню в Україні, тож нас особисто також зачепила ця війна. Але окрім цього, ми відчули необхідність запропонувати більш конкретну допомогу українцям. Коли я звернувся до українського піаніста з Києва і запитав, чи знає він родину, якій ми могли б допомогти, він порадив мені звернутися до поетеси з Бучі Юлії Бережко-Камінської. Тоді я й гадки не мав, який культурний скарб ми беремо до свого краківського житла! І я не міг припустити, що так швидко наші сім’ї з’єднаються і ми з дружиною відчуватимемо себе збагаченими завдяки цим новим стосункам. Ми тепер – сім'я, і ця війна вже не просто війна, яку ми бачимо по телевізору. Це особисте. І ми з дружиною відчуваємо, що цей напад на наших друзів також є нападом на нас.

Кевін Кеннер, Юлія Бережко-Камінська і Катажина Чєшлік після авторського вечора української поетеси, який відбувся за участі маестро в Народному домі в місті Супраслі  (Польща). Фото Lucyna Rawska

Наразі є чимало досліджень, як саме впливає сучасна війна з застосуванням надпотужної зброї на людей і суспільство. У психіатрії та психології є таке визначення, як масова психологічна травма. Й одним із цілющих терапевтичних засобів у лікуванні таких психологічних травм багато хто називає музику.  А чи впливає війна на музику і взагалі на мистецтво? Яким воно стане, на вашу думку, після катарсису цієї надзвичайно руйнівної в усіх існуючих смислах війни?
 

– Я чув, що психологічна травма навіть може передаватися з покоління в покоління. Звичайно, події, які зараз відбуваються в Україні, матимуть глибокий вплив на мистецтво та музику майбутнього.

Знаменитий Piano Extremist Української Революції Гідності на Криворізькому майдані, квітень 2014 р. Фото автора

 

І шукати приклади далеко не треба. Музика Шопена, приміром, досить чітко ілюструє, як митець, який живе в умовах тиранічного та жорстокого режиму, може перетворити досвід втрати, розчарування, гніву та безпорадності на особистому рівні в музику, яка резонує не лише з людьми його часу, але й сьогодні. Я бачив у новинах одну музикантку, яка грала на фортепіано десь в Україні просто неба, і вона грала музику Шопена. Напевно, найближчими роками буде величезний викид мистецького вираження, і зрозуміло, що значна частина цього нового мистецтва буде присвячена саме документуванню жахів війни, згадуванню героїв і жертв війни, і, я сподіваюся, творенню  надії на зцілення світу.