МЕНЮ

Кар’єра Володимира П.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
15 листопада, 2019 - 10:31
Перед прем’єрою «Свідків Путіна» в Києві Віталій МАНСЬКИЙ відповів на запитання кореспондента «Дня»

Документальний фільм режисера українського походження Віталія МАНСЬКОГО «Свідки Путіна» вже у назві містить апокаліптичну іронію. Путін постає таким чином в ролі метафізичної сили, божества, яке потребує для звеличення своїх діянь відданих свідків.

Манський і сам був одним із них, коли 2001 року випустив цілком компліментарну картину «Путін. Високосний рік». Деякі матеріали з тих зйомок є і в «Свідках».

Дія фільму починається 31 грудня 1999 року, коли перший президент Росії Борис ЄЛЬЦИН виступив з телезверненням, у якому оголосив про передачу повноважень тимчасовому виконувачу обов’язків президента Володимиру Путіну. Подальший сюжет організовано як поєднання двох хронік: напівофіційної з життя Путіна і суто родинної — знятої в квартирі Єльцина. Манський на додаток активно коментує події за кадром.

Бачимо, як Путін провідує свою колишню вчительку, як неформально спілкується в своєму передвиборчому штабі, зустрічається з Тоні БЛЕРОМ, відвідує місце теракту в Москві. Манський, до речі, стверджує справжній початок сходження другого президента Росії до влади — 8 вересня 1999 року, коли у Москві вибухнув перший будинок і далі пішли криваві теракти по всій європейській частині Росії.

Але цікавіше інше: тотальний ентузіазм, з яким перемогу Путіна 2000-го зустрічають що в оселі Єльцина, що в передвиборчому штабі. На другій локації картина дуже прикметна: Манський показує й називає поіменно Лесіна, Павловського, Суркова, Чубайса, Касьянова, Швидкого, Юмашева, Дмитра Медведєва. Майже всі вони давно відсторонені від влади, перейшли в опозицію, дехто загинув за нез’ясованих обставин, а дехто — як Нємцов, який коментує щось на задньому плані в телевізорі, — за цілком навіть зрозумілих. І коли дивишся зараз на захоплених кадром лібералів, демократів, антикомуністів, колишніх дисидентів, то питання виникає мимоволі й далеко не вперше: невже вони правда вірили, що цей крихітка Цахес, цей новоявлений Артуро Уї буде гідним наступником, виконає всі їхні настанови й продовжить «веселі дев’яності» до переможного кінця?

Судячи з усього — так. Переконали самих себе.

Але фінал фільму — не про свідків. А про народ. Звичайних, пересічних росіян на вулиці. Чоловіків, жінок, старих, молодих. Манський довго водить камерою по їхніх обличчях.

Народ німує. Кар’єра Володимира П. триває.

«АГРЕСІЯ ПРОТИ УКРАЇНИ ПОЧАЛАСЯ ЩЕ 2008 РОКУ»

Віталій Манський — режисер-документаліст, продюсер, президент кінофестивалю «Артдокфест» і Російської національної премії в галузі неігрового кіна «Лаврова гілка».

Народився 2 грудня 1963 у Львові. 1990-го закінчив ВДІК, операторський факультет. Автор телепрограм «Сімейні кінохроніки» (1995—1997, ОРТ, ВГТРК, «П’ятий канал»), «Реальне кіно» і «Кінопідйом» (1996, ОРТ; з 1999 року — РТР). У 1996—1998 — генеральний продюсер телеканала REN-TV. Засновник архіву аматорських домашніх кінохронік за 1945—1991. Із 1999 року — керівник служби виробництва й показу документальних програм на каналі РТР, автор і ведучий програми «Реальне кіно».

У березні 2014 року підписав лист «Ми з Вами!» на підтримку України.

У травні 2018-го підтримав звернення Європейської кіноакадемії на захист ув’язненого у Росії українського режисера Олега СЕНЦОВА.

Автор понад 30 неігрових фільмів.

Лауреат низки російських та міжнародних кінопремій.

Живе в Латвії.

Перед прем’єрою «Свідків Путіна» в Києві Віталій Всеволодович відповів на запитання кореспондента «Дня».

«СТУПІНЬ РИЗИКУ ЗАНАДТО ВЕЛИКИЙ»

— Хотілося б почати не з фільму, а з питання про владу — яке, втім, теж є головним у «Свідках Путіна». На прес-конференції ви сказали, що у вас є питання не до Зеленського, а до його виборців. Можете його озвучити?

— Це питання відповідальності кожного окремого громадянина, який дозволив собі не в найкращий час ризикувати. Бо для мене абсолютно очевидно, що Франція, обираючи Макрона, має для цього певний фундамент, який устоїть у будь-якому разі. А Україна... Я не думаю, що ситуація була настільки безвихідна, що вимагала розв’язання отаким чином. Незалежно від того, яким президентом стане Зеленський, ступінь ризику дуже великий. Оце і є питання.

— Просто не всі хочуть на нього відповідати.

— Не знаю... Я ж читав репліки в суспільному просторі. Чомусь людина, яка йде до зубного лікаря, не хоче, аби її лікував актор, що грає зубного лікаря. Ніхто не схоче летіти в літаку, де за штурвалом замість пілота — актор, що удає пілота. Це ж цілком проста річ. Тим не менш людина готова жити в країні, очолюваній актором, у якого немає партії, немає досвіду політичного і державного. Що, отак усе зруйновано, що треба у вир з головою? Я взагалі вболіваю за Україну й дуже вболіваю, щоб цей ризик виявився виправданим. Але ступінь ризику такий великий, що просто немає слів.

— Може, тут є причиною інфантилізм, властивий пострадянському населенню?

— Так це вже неважливо. Неважливо, чому в людини цироз печінки: вона багато пиячила чи вроджене. От є хвороба. І твій прихід до цієї події не важливий, бо сама подія набагато суттєвіша. Але при всьому тому я навряд чи забуду, з яким захватом дивився дебати на стадіоні. Я був у Ризі, ми з дружиною сіли біля телевізора, і це було абсолютно феєричне видовище, воно захоплювало ступенем свободи, непередбачуваності. Дуже, дуже  сильно. Але я би, відверто кажучи — може, ображу зараз іншу країну — краще б подивився це про Зімбабве, наприклад, а не про державу, в якій народився, де могили моїх рідних, за яку я переживаю і яка перебуває в стані війни. Для мене тут ключове слово — ризик, про який я казав.

«МИ ВСІ ПРОСПАЛИ 2008-й»

— Повертаючись до фільму. У 2001-го ви зняли про Путіна цілком апологетичну роботу «Високосний рік». Скажіть відверто, чи був у вас момент зачарування ним?

— Коли його призначили прем’єр-міністром наприкінці серпня 1999-го, я вважав, що він проміжний прем’єр, така собі прокладка перед справжнім наступником. І тому не звертав уваги на нього. Коли його оголосили виконуючим обов’язки, тобто по суті майбутнім президентом, у мене було певне розчарування, тому що він — не моєї крові людина. Але коли ми вперше зустрілися, Путін на мене справив несподівано приємне враження. Зустріч проходила з його ініціативи, він запросив до себе в кабінет, уже будучи в. о. Я, до речі, вперше опинився в президентському кабінеті. Він якось дуже довірливо і спокійно спілкувався, хотів дізнатися, що за фільм, що ми знімаємо. Треба ж — президент цікавиться. Коли ми зняли його вчительку, я передав йому касету з цим інтерв’ю, тому що вона яскраво про нього розповідала, я бачив, як бідно вона живе, і просто подумав: «Чому б ні, може, він їй якось допоможе». Він питав, що до чого, дав контакти людей, яких порадив зафільмувати. Дуже по-людськи м’яка, приємна й чесна розмова. Я тоді йому запропонував: «Давайте я зроблю фільм, розповім глядачам про вас». Він відповідає: «Мені треба порадитися, спитати у товаришів». Думаю: «Нічого собі. А ти тоді хто?»

Одне слово, до моменту обрання зачарування не було і я за нього не голосував, — але сама можливість поговорити по-людськи викликала певну симпатію. Тим не менш, після виборів все це, знаєте, виявилося каретою, яка перетворилася на гарбуз прямо опівночі, з боєм курантів. Кардинальна й моментальна зміна всього. Мені навіть здавалося, що перестелили килими в коридорах, хоча вони були ті ж самі. Повітря змінилося. Люди, до того абсолютно непомітні, стали поводитися, мов пани. Який-небудь Сечін, який десь топтався з течками й визирав з-за колони, раптом сидить у першій приймальні мало не з ногами на столі. Просто фантастика. І з оцього моменту просто як холодним душем обдало. А далі все пішло дуже швидко. НТВ було знищено вже у вересні 2000-го. Путіна обрали 7 травня, і всього за чотири місяці він знищив найрейтинговіший телеканал країни. НТВ здавалося просто стовпом, який неможливо зрушити з місця.

— Чому «Свідки Путіна» з’явилися саме зараз? Не 2008-го, не 2014-го?

—  Що стосується 2008 року. Ми всі його проспали. Всі, включаючи Україну, росіян та світ. І я в тому числі. Реакція на агресію Росії в Грузії була нікчемною. Навіть ці приїзди європейських президентів для підтримки Грузії були неспівмірно малим протестом. І агресія проти України, звісно, почалася 2008-го — оцією загальною мовчанкою. А розуміння необхідності робити цей фільм абсолютно чітко сформулювалося в мене з початком української кампанії, анексії Криму тощо. Але тут постало питання пріоритетів. 2014року я ще закінчував картину про Північну Корею, а коли розпочалася війна в Україні, я зрозумів, що просто зобов’язаний зняти фільм «Рідні», що й зробив. Завершив його 2016-го, уже паралельно працюючи зі своїми архівами й розуміючи, що наступними стануть «Свідки Путіна».

— Ви показуєте кадри зі штабу Путіна 2000-го, і там серед авторів його перемоги — чимало переконаних демократів, лібералів. Невже вони, люди з переконаннями,  досвідом та освітою, не розуміли, кого ведуть до влади?

— Хочу зауважити, що Єльцин поставив Путіна керувати ФСБ на знак неповаги до ФСБ. Поставив підполковника керувати генералами. Він не любив КДБ. Через Путіна вказав їм їхнє місце. Моя версія полягає в тому, що всім у країні було відомо, що триває кастинг на роль наступника Єльцина. Путін, будучи головою КДБ-ФСБ, дуже добре знав про операцію «Наступник», і в якийсь момент — це лише моя версія — він зрозумів, що може взяти участь у цьому відборі. Він знав усі параметри. Точно знав, кого вони шукають. Проводилися відкриті й закриті соцопитування, бо вони знали, що мають пройти через вибори. І портрет цієї ролі був прописаний від А до Я. Легко розв’язувати завдання, якщо наприкінці підручника є відповідь. Путін просто прийшов на цей кастинг і зіграв роль, мовляв, я ніякий не кдбіст, що я демократ, поставлений, аби реформувати КГБ тощо. І всі побачили: ось, дідько, ми ж його і шукали. Тобто він усі ці складові в собі втілив і цим зачарував багатьох.

— Виявився хорошим актором.

— Так. У цьому й проблема. Кастинг цей має проводити суспільство на відкритих виборах, а в Росії він проходив у закритій душній кімнаті з 5 людьми. І, звісно, 5 людей набагато легше ввести в оману. Взагалі, якби він пройшов через нормальну виборчу кампанію з теледебатами, з виступами перед виборцями, то безумовно злетів би на першому ж повороті. Але так була влаштована російська демократія, що зайві процедури проігнорували, і  людина, не просто непублічна, а й токсична до публічності, опинилася там, де опинилася.

— У березні 2014-го ви виступили одним з ініціаторів листа «Ми з Вами!» на підтримку України. Чому у вас виявився імунітет до масованої пропаганди, а в багатьох ваших колег по інтелектуальному цеху, що теж листом підтримали дії Путіна — ні?

— Будь-яке суспільство ділиться на групи, касти, класи тощо. Поділ у Росії до 2014 року проходив за принципово іншими, горизонтальними кордонами. Була інтелігенція, був пролетаріат, були чиновники, маргінали тощо. 2014-й провів вертикальний поділ. І виявилося, що ці групи змішалися, і зараз люди, які перебувають по один бік барикад — байдуже, еліти це чи маргінали, можуть об’єднуватися — бо виявилися естетично, політично та етично в одному таборі. Як цей вибір відбувається в головах — мені невідомо. Але знаю інше: ми нікому не дзвонили з пропозицією підписати лист на підтримку України. Всі підписи люди запропонували самі. Ба більше, коли ми вже його опублікували, мені подзвонив, наприклад, Андрій ЗВЯГІНЦЕВ і наполіг, аби я поставив його підпис. Я йому кажу, що вже опубліковано, нема сенсу. А він: «Мене не хвилює, опублікували ви чи ні. Постав мій підпис. Крапка». А в тому таборі, де підтримали Путіна, точно відомо, й багато хто з них публічно зізнався — російський міністр культури Мединський особисто обдзвонював і декого запрошував на аудієнції та, шантажуючи долею їхніх проектів, вибивав у них ці підписи. Я думаю, що чимало людей покривили душею під певним тиском. Але це «единожды солгав» — коли робиш якийсь негідний учинок, то втягуєшся в отаку тебе вже не відпускаючу залежність, просто потопаєш у цьому.

— Кажуть ще: «Коготок увяз — всей птичке пропасть».

— Абсолютно точно. Там є люди, які, мені здається, виявилися згвалтованими.  Змінили свою орієнтацію через насильство.

— У фіналі «Свідків Путіна» спадає на думку ремарка із Пушкіна — «народ німує». Правильне враження?

— Саме це відчуття я хотів відобразити. До речі, я не став це ніяк позначати в картині, але маю внести цю додаткову фарбу: то все люди, зняті, коли чекали на прихід Путіна. Ми їздили з ним по країні. Протокол такий: готується об’єкт, збирається народ, а потім приїздить перша особа. Тож це люди, яких зганяли чи вони самі збиралися: на нафтовому родовищі, у ветеранському шпиталі, на вулиці перед університетом — реальні безмовні люди в очікуванні нового правителя, і тут цілком прийнятна доленосна цитата із Пушкіна, яка теж, до речі, позначала перехід від однієї династії до другої, теж у чомусь фатальний для російської історії. Навіть коли відбувся Жовтневий переворот, який змінив вектор розвитку держави і призвів до катастрофи, з-під якої ще не одне покоління вибиратиметься, включаючи й Україну, — звістка про те, що помінялася влада, до деяких окраїн Росії доходила протягом року. І країна, яка століттями жила в іншій парадигмі, приймала це абсолютно безмовно. Громадянська війна велася все ж на інших принципах.

— Що має відбутися, аби народ припинив цю мовчанку?

— Думаю, що тільки, на жаль, через якісь потрясіння. Бо нинішня влада створила ситуацію неможливості еволюційних змін. Відповідно у відсутність еволюції маємо чекати на революцію.

— І хто знає, яким шляхом вона може піти. Вибір може бути між лютневим чи жовтневим варіантом.

 — Звісно, краще б лютнева. Є варіант навіть палацового перевороту — теж форма революції — мені здається, це найкращий шлях для Росії. Ну, будемо в нього вірити.