Історичні міфи в сучасній Україні
Здається, Полтавський державний педагогічний інститут імені Короленка ще ніколи не бачив такої кількості наукових світил у власних стінах, а світила своєю чергою, ще ніколи не бачили такої кількості зацікавлених слухачів на наукових конференціях, що проходять здебільшого у вузькому колі фахівців як така собі матеріалізація "чистого мистецтва" чи "науки задля науки". Сотні студентів, що зібралися в актовому залі на пленарне засідання, мали змогу почути "живого" професора Жоржа Ніва, одного з найвизначніших сьогодні європейських славістів, а також його київських колег - філософа Мирослава Поповича та культуролога Вадима Скуратівського.
Подальші засідання були камерніші, але не менш успішні. Попри свою здавалося б суто "історичну" назву, конференція вдало вторглась у сфери політології, соціології, філософії, культури, витворивши доволі широку синтетичну картину сьогоднішнього суспільного життя України. За задумом ініціаторів конференції, учених Женевського університету та Києво-Могилянської академії, "полтавські розмови" мають матеріалізуватися найближчим часом у вигляді двох збірників українською та французькою мовами. Інтерес українців до власної міфологізованої свідомості загалом зрозумілий: не розібравши міф, наче іграшку, не піддавши його деконструкції чи, як сказав Жорж Ніва, не "очистивши від ірраціональності", неможливо його розвінчати й відтак - знешкодити чи принаймні обмежити його гіпнотичну дію на суспільство.
Інтерес швейцарців, які, власне, й були головними спонсорами конференції, до української проблематики є радше загадковим: лише почасти його можна пояснити суто спортивним чи, так би мовити, ентомологічним завзяттям (ентомологія - наука про комах). Куди суттєвішою причиною цієї уваги є, скоріш за все, вкрай несподівана (для іноземців) поява України на мапах світу й відтак - необхідність заповнити якимось чином чималу пробоїну, що виникла раптом у західній славістиці, політології, історіографії внаслідок переважно (або й виключно) русоцентричної орієнтації тамтешніх східноєвропейських програм, як навчальних, так і дослідницьких. У певному сенсі цей інтерес кон'юнктурний - якщо тільки абстрагуватися від негативного значення слова "кон'юнктура" в Україні.
Симптоматично, що вивчення України швейцарці розпочали з української "міфології" - історичної й новочасної. Під міфами більшість подай розуміє фантастичні перекази про богів та героїв, щось подібне до народних казок, або ж, у значенні більш модерному й переносному, - будь-яку неправдиву інформацію, що сприймається (а нерідко й нав'язується) як правдива, циркулює серед великих груп суспільства й обслуговує певні ідеологічні потреби, "Історичні" та інші міфи сучасної України, власне, й мали, на думку організаторів конференції, дати відповідь на питання, чому українські еліти (не кажучи вже про пересічне населення) поводяться вкрай ірраціонально - і в політиці, і в економіці, і в мовно-культурній сфері, - і чому держава не розвивається за куди раціональнішим прикладом Польщі, Чехії чи Прибалтики в бік Європи, а вигадує слідом за Росією якийсь свій особливий "третій шлях", що веде, як відомо, у "третій світ".
У п'ятнадцяти доповідях було досить докладно з'ясовано найголовніші міфи, які визначають сьогодні українську суспільну свідомість: консервативно-комуністичний та опозиційний йому - "проєвропейський", "модернізаторський", а також міфи націоналістичний та протилежний до нього - імперсько-колоніальний. Розібравши ці міфи, вочевидь, не так уже й важко було б їх нейтралізувати, знешкодити. Проте, як дотепно зауважив один із учасників конференції, "ті, кому слід, рідко слухають експертів, а якщо й слухають, то не розуміють, а якщо й розуміють, то все одно роблять по-своєму".
Іронічною реплікою до цих слів - десятки пам'ятників головному міфологові Країни Рад по всіх райцентрах Лівобережжя, від Києва до Полтави. Як сказав той самий дотепник, Європа закінчується там, де закінчуються чисті вбиральні й починаються пам'ятники Вождеві.
