Французький Сізіф та українське каміння
Харківське видавництво "Фоліо" видало ще одну книжку-фантом українською мовою - розкішний тритомник вибраних творів Альбера Камю
У драматичній поемі Олега Лишеги "Друже Лі Бо, брате Ду Фу" є епізод, у якому герой (альтер-его автора, що в 1972-74 роках, після вигнання з університету, проходив військову службу в Бурятії) знаходить книжку на смітнику, "біля гори покидьків", "поміж бурого капустяного листя, гнилої картоплі, в купі вишкірених голів мороженого хека". Унікальним було не так місце знаходження тої книжки ("хоздвор воинской части"), як її назва - "Albert Camus. Oboy. Dzuma. Upadek" - відкрита автором, зрештою, не в поемі, а лише в приватній розмові з друзями.
То була єдина книжка, яку взяв із собою до "вєщмєшка" політичний вигнанець Лишега перед фактичним засланням до будівельного батальйону. Книжку, за його словами, невдовзі вкрали його ж таки "сослуживци", і то зовсім не з любові до книг, а навпаки - з глибокої люмпен-пролетарської ненависті до всякої книжності, іноземщини і, взагалі, інакшості. Герой поеми не пояснює, що то за книжка, і навіть не каже, що та книга - його. Він не описує своїх почуттів, про які ми можемо лише здогадуватися. Він лише фіксує зовнішні враження - наче відстороненим об`єктивом кінокамери: "На колись білосніжній обкладинці темно-синім назва невідомою мовою... Довгий слимак переповзав її навскіс, лишаючи по собі блискучу в`язь слизу... Я відкинув її трохи далі, в тінь, щоб не так кидалася в око..."
Це погляд Мерсо, головного героя роману Альбера Камю "Сторонній", це погляд самого Камю, котрий у "Міфі про Сізіфа" стверджував: "Феноменологія відмовляється пояснювати світ, вона хоче лише описувати пережите". Це визнання абсурду і згода з ним, його сізіфівське подолання через прийняття і погорду, й осягнення таким чином внутрішньої свободи через тверезе усвідомлення бунтівним розумом своїх меж і своєї ситуації в світі.
Наприкінці 60-х - на початку 70-х Альбер Камю справді був незаперечним духовним авторитетом для молодих українських нонконформістів, - починаючи від перших польських перекладів, що проникали до "совдепії" через книгарні "Дружба", й аж до російського однотомника 1969 року, що відразу став зачитуваним до дірок раритетом. Зрештою, 1972 року "Всесвіт" опублікував українською мовою "Листи до німецького друга" та фрагмент недрукованого ще тоді в СРСР "Міфу про Сізіфа". "Бунтівна людина" й інші есе Альбера Камю з виразно антикомуністичним присмаком залишалися заборонені в СРСР аж до пізньої перебудови, за винятком знову ж таки фрагментарної публікації у "Вопросах литературы" 1980 року.
утім, від самого початку Камю промовляв до радянських інтелектуалів зовсім не філософією абсурду й "метафізичного бунту", а - художньою прозою, трьома романами, з яких найпопулярніший, "Чума", прочитувався передусім як проповідь стоїцизму перед лицем метафорично узагальненої, а все ж упізнаваної тоталітарної "чуми". Таке прочитання, зрештою, не було натяжкою, коли врахувати, що роман писався під час війни, і що за плечима в автора був не лише досвід нацистської окупації й участі в русі Опору, а й досвід короткочасного захоплення комунізмом (у 1934-37 роках він був членом компартії). "Чума", - скаже згодом сам Камю, зіставляючи цей твір зі своїм першим романом "Сторонній", - безперечно, знаменує перехід від самітного бунтарства до визнання спільноти, чию боротьбу необхідно поділяти. І якщо існує еволюція від "Стороннього" до "Чуми", то вона відбувається в напрямі до солідарності й співучасті".
Весь роман - це фактично історія героїчної боротьби лікаря Ріє та його добровільних помічників з епідемією чуми, - боротьби, що на думку самого Ріє, є "нескінченною поразкою", але й водночас - моральним обов`язком, тим нагальнішим, чим безнадійніша боротьба. "Я не знаю, ні що мене чекає, ні що буде по всьому цьому, - каже лікар. - Але тепер є хворі і треба їх лікувати... Це не геройство, а звичайнісінька чесність. Можливо, ця думка здається вам сміховинною, але єдина зброя проти чуми - це чесність".
За час, що минув від написання цієї прози, багато що змінилось у Франції та за її межами. В сьогоднішній Україні мало хто прочитає цю прозу як політичну алегорію і, мабуть, ще менше охочих знайдеться з`ясовувати її філософські глибини. За 37 років від загибелі Альбера Камю в автокатастрофі з`явилось чимало нових, модніших філософів і ще більше - прозаїків. А проте обійтись без цієї прози ми вже ніколи не зможемо хоч би тому, що в ній - дух епох і частка культури. І то не лише західноєвропейської, а й, парадоксальним чином, української. Підтвердженням цього може слугувати, з одного боку, Нобелівська премія, присуджена в 1957 році 44-літньому Альберові Камю (він і досі лишається її наймолодшим лауреатом), а з другого боку, хтозна, може, така сама премія у майбутньому для Лишеги, чи Андруховича, чи ще когось із сьогоднішніх українських сізіфів, які зросли не без впливу ідей французького метра.
На жаль, рецензований тут тритомник Альбера Камю, куди увійшли всі його основні твори, з`явився у харківському видавництві "Фоліо" - відомому зі своєї специфічної любові до україномовних видань, яка виявляється чомусь лише в тих нечислених випадках, коли знаходиться спонсор, готовий щедро ту любов оплатити. Цього разу на "українську справу" розщедрилися французи - їхнє тутешнє посольство й тамтешнє МЗС. Щоправда, на ціну тритомника у крамницях це не вплинуло - вона становить 45 гривень, тобто десь удвічі більше, ніж такий тритомник мав би реально коштувати без жодних субсидій. Власне, й про крамниці у множині говорити не випадає, бо поки що нам пощастило виявити тритомник лише в одній книгарні. Не виключено, що весь тираж Камю поїхав до Франції або Росії, куди експортується більшість видань "Фоліо". Або - що наклад видання, зазначений у реквізиті, є друкарською помилкою, і замість 5000 треба читати 500 або й 50. Утім, розбиратися з цифрами - це вже справа не літературознавців, а компетентніших фахівців із цілком іншої галузі.
