«Думаю, що я взагалі квітка»

Вчора в український прокат вийшов новий фільм Віктора КОСАКОВСЬКОГО «Гунда».
    Віктор Косаковський (19 липня 1961, Ленінград) на сьогодні — найвідоміший режисер-документаліст російського походження.
    Навчався в Ленінградському інституті кіноінженерів, в 1989 закінчив режисерську майстерню на Вищих курсах сценаристів і режисерів, того ж року дебютував з фільмом «Лосєв» про останні дні життя російського філософа Олексія ЛОСЄВА. Практично кожний фільм Косаківського відзначений численними нагородами, серед яких — Приз ФІПРЕССІ Берлінале, Почесна нагорода на кінофестивалі в Карлових Варах, премії «Ніка» і «Тріумф». «Бєлови» (1993), «Середа 19.07.61» (1997), «Я любив тебе» (2000), «Тихіше!» (2002), «Свято» (2005), «Хай живуть антиподи!» (2011), «Акварель» (2019) вже стали класикою європейської документалістики.

Однак чи не найбільший відгук отримала остання робота «Гунда» (Норвегія-США, 2020), виконавчим продюсером якої виступив культовий американський актор Хоакін ФЕНІКС. У цій чорно-білій картині не з’являються люди й не звучить людська мова. Ми півтори години спостерігаємо за життям свині Гунди та її поросят, а також за іншими мешканцями ферми — коровами й курками. Кожну істоту, що з’являється в кадрі, Косаківський розкриває як неповторну особистість зі своїм характером, з глибоко індивідуальними рисами — комічними, зворушливими або драматичними. І тим більш шокуючим стає фінал, коли за поросятами неминуче приїжджає фургон м’ясника.

Хоакін Фенікс назвав «Гунду» «глибоко медитативним» і «проникливо важливим» фільмом, «гіпнотичним видовищем емоційного зв’язку між різними видами тварин, зазвичай прихованим від наших очей», а провідна кінокритикиня газети The New York Times Манола ДАРГІС включила картину в свій список десяти найкращих фільмів 2020 року.

Хоча ми зустрілися в онлайн-форматі,  спілкуватися з Косаковським саме в жанрі інтерв’ю — непросте завдання. Наш діалог дуже швидко перейшов у модус рівним чином дружньої та емоційної розмови. Віктору болять найбільше дві речі: те, як люди чинять з тваринами і те, що Росія накоїла в Україні. Останнє послужило причиною, з якої режисер більше в своїй країні не живе.

Хай би як патетично це не прозвучало, але Косаковського можна назвати людиною з совістю. На відміну від мільйонів його співвітчизників.

«ДЛЯ МЕНЕ ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ У 2014 — НАЙВАЖЧЕ»

— Скажіть одразу: знімати кіно було вашою дитячою мрією?

— Насправді мрій було дві. Я хотів захищати тварин від мисливців і лісорубів. Тому що з дитинства ходив до лісу фотографувати спочатку дерева, потім птахів, потім жаб, змій, ондатр, білок, потім шукав водоспади. Після 8 класу, в 15 років, настав час вирішувати: або ти продовжуєш вчитися в школі, або йдеш у Лісотехнічний технікум і далі цим шляхом. У мене був друг Сергій. Ми з ним разом, пам’ятаю, стояли на дорозі на велосипедах. Треба наступного ранку вже визначитись, що робити далі. І я пам’ятаю цей момент, коли він сказав: «Ні, я все-таки піду в Лісотехнічний», а я: «Буду кінооператором». І розійшлися на цьому. Ми й тепер дружимо. Він — один з найкращих фотографів-анімалістів.

— Виходить, вашу професію визначив простір...

— ...з якого я тікав. Я радше намагався знайти простір, який інші не бачать. Мені завжди здавалося, що люди дивляться і не бачать. У мене під вікном, наприклад, росла липа. І я дивувався, що люди не помічають, наскільки вона прекрасна. У неї були такі руки, вона взагалі нагадувала мені сумну людину. І кожну весну приїжджали якісь працівники, відпилювали у неї ці руки, врешті-решт спиляли її під корінь. І я думав: «Який жах, що вони, сліпі, чи що? Це жива істота».

Мені взагалі важко. Ось і зараз я втік з моєї країни.

— Чому?

— Тому що не можу погодитися з тим, що відбувається, з тим, що вони роблять, наприклад, з вами. Адже проблема навіть не в тих людях, які сидять за кремлівськими стінами, а в тих, хто погоджується з тим, що ці люди коять. Тому мені важко, тому я не перебуваю там, а блукаю світом як бездомна істота. Я питаю моїх співвітчизників: «Як ви це терпите, як можете в цьому брати участь?» Один мені відповів: «Ну що, клітка простора, ланцюг довгий». Оскільки вони визнають це, згодні з таким устроєм держави — тоді й керівництво буде таке таким, яким воно є, тому я прошу вибачення перед вами, що я недостатньо герой, революціонер і не можу битися зі моїм урядом.

— Ваші фільми — вже досить сильний засіб. Ваша позиція видна дуже чітко.

— Коли почалася війна, намагався сказати своїм співвітчизникам «Що ви робите?» Але це марно, вони вирішили посваритися з вами. Це зовсім катастрофа. Для мене те, що трапилося в 2014 — найважче. Найболючіше. Я не можу це визнавати, не можу і не хочу це розуміти. І я сподіваюся, що цей уряд зникне скоро. Але ж можна сказати: «Ми відмовляємося брати участь у цьому, виходити на роботу, визнавати цей уряд, брати у вас гроші, брати участь у ваших проєктах, поки ви не вибачитеся перед іншими народами й не повернете вкрадене». На жаль, це не відбувається, і люди продовжують веселитися, ніби нічого не сталося — ані літака МН17, ані Криму, ані війни.

«КУЛЯ В РАСТОРГУЄВА СТАЛА ОСТАННЬОЮ КРАПЛЕЮ»

— Вам свого часу пощастило фільмувати таку легендарну людину, як Лосєв. Що це був за досвід?

— На мені є один гріх... Але все по черзі. В мене тоді не було плівки. Якісь уривки купував у студентів операторського факультету. Ми встигли зняти тільки 2 дня, і Лосєв помер. Моя задача була так організувати монтаж, щоб кожен кадр увійшов до фільму. Лосєв сказав: «Поки наша країна не прокляне Сталіна, нічого в ній не зміниться». А мені хотілося, щоб він сказав це про Леніна. Мені здавалося, що витоки ще раніше, в ньому. Мовляв, треба бити в корінь. І я, 24-річний дурень, не використав цю фразу. А тепер я розумію, що так воно і є. В нас Сталін герой сьогодні, головна надія і опора, найвидатніший діяч Росії за всю історію. Тепер я з Лосєвим згоден: поки не проклянемо Сталіна, нічого в цій країні не зміниться.

— Загалом, як ви вибираєте героїв для фільмів?

— Можу сказати вам: ось ви герой. Я б міг зняти фільм про вас. Той кінематограф, яким я займаюся, починається приблизно з того, з чого починається художнє кіно. Художнє кіно починається, крім сценарію, з того, що режисери відбирають акторів, виразних, довго цікавих на екрані. Режисер документального кіно шукає не акторів, а будь-яких істот, на яких теж довго можна дивитися. Та ж Гунда 60 хвилин на екрані, нічого не говорить, ніхто за кадром нічого не пояснює — і вона не нудна ніколи.

— І не тільки вона. Поросята, кури не менш цікаві.

— У будь-якій істоті є світобудова, але ми чомусь вирішили, що світобудова є тільки в нас. Ми вирішили, що маємо право всіх убивати, спилювати, страчувати. Ми вирішили, що ми найголовніші. Але ж це тільки ми винаходимо «Новачок», «Бук», автомат Калашникова, в’язницю, тортури, концтабори, атомну бомбу. Жодна інша жива істота цією гидотою не користується. А ми ще пишаємося цим. Моя держава, на жаль, пишається більше й більше щодня. «Ми все вам покажемо. А тепер у нас ще й така зброя, а зараз ми й таке влаштуємо». Ще Платон писав, що найпримітивніші форми держави — це коли ти і твій друг завжди праві, а твій ворог неправий завжди. І це найпримітивніший щабель суспільства. І ось ми повертаємося до нього. Ви, українці, для російського уряду і російського телебачення завжди неправі, і це катастрофа. Я взагалі не розумію, як так може бути.

— Чи можлива документалістика в Росії сьогодні?

— Давайте прямо скажемо. У нас був Сергій ЛОЗНИЦЯ, але він тепер український режисер, а живе в Берліні. Був Віталій МАНСЬКИЙ, теж в еміграції. Сашу РАСТОРГУЄВА вбили. Був ще Сергій ДВОРЦЕВОЙ, але він пішов в ігрове кіно. Важка доля в нього, бажаю йому удачі. І ще був один, якого ми навіть визнавали за свого, а тепер він фільмує про Путіна. І я за кордоном. Ось і вся історія документального кіна. Куля в Расторгуєва стала для мене останньою краплею. Наче розстріляли документальне кіно. Звичайно, є молоді люди, які попри все, не спираючись ніяк на державу, намагаються щось робити. Подивимося.

«МІЙ МОЗОК ВЕСЬ ЧАС ПРАЦЮЄ, МОЇ ПОЧУТТЯ ВІДКРИТІ»

— Ви якось казали, що в кіні є два основних методи: придумати й побачити. Який для вас важливіший?

— Для мене особисто основа — побачити. Може, тому, що мені бракує фантазії. І почуття гумору теж, хоча в моїх фільмах він є. Але я знаю, що можу дивитися на ті ж речі, на які дивляться інші люди, і вони не бачать, а я бачу. І я бачу не тільки кадр, а й сенс. А як це виходить — не знаю.

В Амстердамі є музей-квартира Рембрандта. В його головній кімнаті майже нічого немає, але біля вікна маленький подіум і на ньому крісло, повернене до шиби. Тобто він сидів і дивився у вікно. Для мене це найголовніше. Я всю пандемію сидів і дивився у вікно. Просто сидів, просто дивився. Для мене це мов джерело. Навіть якщо немає сонця, я заряджаюсь. Мій мозок весь час працює, мої почуття відкриті. Я думаю, що я взагалі квітка. Якщо вони ростуть в будинку, то вони повертаються до вікна. Думаю, я така істота.

— Настільки велике значення випадковості в вашій роботі? Чи часто вам підіграє реальність?

— Вона підіграє тим, хто вміє це побачити. Просто вийшовши з дому, ви можете написати «Уліса», якщо у вас є очі. Я можу знімати фільми щодня. Наприклад: я був у Аргентині, вирішив покататися навколо Буенос-Айреса по бездоріжжю. Натрапив на місце біля води. На обриві стоїть людина і ловить рибу. Волосінь іде вниз. Повне дзеркальне відображення. Бачу цей кадр і думаю: «Якщо продовжити волосінь, що буде на тому боці?» Знайшов по атласу точні координати, і виявилося, що це Шанхай. Тобто я був у безлюдному місці — там же на сотні кілометрів нікого немає, крім цього рибалки, — а на тому боці виявився Шанхай, і у потрібній нам точці на шумній вулиці жінка продає рибу! Все, є історія. В Нову Зеландію полетів без команди, з простою камерою. Пройшовся уздовж моря, побачив ще живого кита, що викинувся на берег. Я його зафільмував, потім подзвонив асистентці: «Їдь до Іспанії, ось координати». Вона пише через 2 дні: «Нічого немає, якесь каміння». Я сам прилетів туди. Дійсно, камінь. Але схожий на кита! Та ж форма, той же розмір. Не помітити неможливо. А вона не помітила. Це до питання — побачити або не побачити, про випадковості, які не можеш придумати. Їх не бачать, а я, на щастя, бачу, маю таку здатність.

«ПОМИЛКИ ПРИПУЩЕНО ВЖЕ НА ПЕРШИХ СТОРІНКАХ БІБЛІЇ»

— До речі, саме в «Антиподах» у вас змінилася оптика.

— Хороше зауваження. Є два типи кіна. Документальний фільм просвітницького плану — на зразок ВВС з Девідом АТТЕНБОРО — коли тобі показують природу і щось пояснюють. На це можна знайти гроші. Є кінематограф про людей, і на нього теж можна знайти гроші. А коли ти говориш, що тебе хвилює зовсім інше, то тобі грошей не дадуть. Я поступово зрозумів, що метелики, риби, кондори мають таке ж право бути на цій землі, як і люди. Дерево має право бути щасливим, а ми чомусь вирішили, що все це для нас. Я вважаю, що помилки припущено вже на перших сторінках Біблії.

— Що ви маєте на увазі?

— Там написаний жах, який не дозволяє мені перегорнути цю сторінку й читати наступну. Спочатку Бог створив світло й тінь, воду, повітря, рослини, тварин, а потім поставив людину всім цим керувати. Це мене ображає. Чому ми повинні керувати іншими життями, чому ми маємо таке право? Ми тільки торік убили півтора мільярда свиней. Трильйон риб. Майже півмільярда корів... Ми в минулому столітті вбивали один одного десятками мільйонів. Ми — це машина вбивства. Мій поступовий відхід від людини з цим і пов’язаний. Ми відрізняємося від тварин тільки тим, що ми не найрозумніші, а найагресивніші. Але не треба забувати, що еволюція триває. Завтра або післязавтра з’явиться розумніша й агресивніша істота — і тоді вона з’їсть нас.

— У вас у фільмі «Акварель» навіть вода виступає як жива істота.

— Ну послухайте, це ж очевидно. Ми — ви і я — не можемо жити без води більше ніж 5 днів. Ми прагнемо безсмертя. А чи знаєте ви, що якщо в Гренландії, наприклад, піднятися на льодовик і взяти шматок льоду, то йому може бути 100 тисяч років? Ти його можеш спокійно сунути в рот і пити, він живий. Ось диво. Я пив айсберг. Найчистіша вода. Безсмертя є — ось воно.

До речі, мені хотілося подивитися, що під айсбергом. Це дуже небезпечно, айсберги перевертаються швидко і без попередження. Ми глибоко пірнули й раптом у кадр потрапляє морський коник. І дуже дивується. Явно не очікував побачити оцю істоту з камерою. Навіть у морського коника є почуття. Та ж однонога курка в «Гунді» — їй треба подумати, перш ніж зробити крок — і тому я знімав з низької точки, щоб бачити її очі. І ти бачиш, як вона думає. А корови, які придумали стати валетом і хвостами чистити обличчя одна одній? А як вони переживають щастя, коли їх випустили із загороди — не їдять траву, а вдихають її аромат. Хіба це не краса життя? Сліпі ми люди.

«ГУНДА» СТАЛА ДЛЯ МЕНЕ НАЙЩАСЛИВІШИМ ФІЛЬМОМ»

— «Гунда» з’явилася, тому що у вас не вдався якийсь інший фільм?

— Це була, до речі, випадковість. Я оголосив про задум фільму «Трійця» в 1997 на Берлінале — не про міфологічну трійцю, а про реальну, без якої більшість людей не може обходитися. Свиней, корів і курок. Тоді, звичайно, з мене посміялися, ніхто не сприйняв усерйоз. Знадобилося 20 років, щоб знайти гроші. Я вже втратив надію, почав реалізовувати комедійний сюжет про родину музикантів, але потім у нас зіпсувалися стосунки з героями, довелося зупиняти фільм. Слід було повернути гроші, отримані на розробку проекту. І я сказав своїй норвезькій продюсерці: «Чи не можна просто замінити цей сценарій?» Розповів їй про «Трійцю». Вона відповіла: «Я не розумію, але якщо ти приїдеш і мені покажеш, можемо спробувати». На першій же фермі в Норвегії ми відкрили двері. Там було 20 свиноматок, а Гунда підійшла до мене сама. І я сказав: «Зауваж, як вона дивиться. Як Меріл Стріп. Чітко спілкується зі мною». Продюсерка розсміялася. Але фільм почався.

НАЙБІЛЬШИЙ ВІДГУК ОТРИМАЛА ОСТАННЯ РОБОТА «ГУНДА» (НОРВЕГІЯ-США, 2020), ВИКОНАВЧИМ ПРОДЮСЕРОМ ЯКОЇ ВИСТУПИВ КУЛЬТОВИЙ АМЕРИКАНСЬКИЙ АКТОР ХОАКІН ФЕНІКС

— Це наче як повернення в дитинство для вас. Ви багато розповідали про поросятко Васю — вашого друга — якого зарубали, коли вам було 4 роки. І це вплинуло на все ваше життя.

— Моя мама завжди страждала, бо в СРСР вегетаріанців не було, а щоб дитина сама відмовився від м’яса в 4 роки? Як мене годувати, що зі мною не так? І потім, коли підріс, вона мене про це питала. Я відповів: «Так це ж ти винна». Моє перше враження дитинства. Мені 3 роки. Ми йшли по вулиці, я зірвав лист з куща, мама запитала: «Нащо ти це зробив?» А я відповів: «Дивись, який гарний листок!» А вона сказала: «Візьми й відірви один волосок у себе. Боляче тобі?» — «Боляче». — «Ось і кущу боляче». До речі, я думаю, що це — суть батьків. Вони повинні подарувати тобі головне. Ось вона подарувала мені це почуття емпатії до інших істот.

— Ви для Гунди облаштували спеціальний будинок?

— Я спитав: «Де вона народжуватиме?» Мені показали її сарай. Я зробив такий самий сарай, але з можливістю, щоб камера й люди перебували зовні, а мій об’єктив — усередині, і щоб об’єктив міг рухатися на 360 градусів. За тиждень до пологів її переселили, вона там швидко освоїлася, побудувала гніздо із сіна. Ми мали приходити щоранку до світанку, щоб коли вона і її діти прокидалися, я вже був там. Ось вони прокидаються, наприклад, о 8 ранку, а ми приходили о 4 і чекали. Вони вже сприймали нас як звичну частину світу.

«Гунда» для мене стала найщасливішим фільмом, бо я бачив, як люди змінюються. Учасники й учасниці моєї групи, коли ввечері приїжджали в готель, питали у все більшій кількості: «А чи немає у вас чогось вегетаріанського?» Дивовижне перетворення. І, звичайно, заворожувало спостереження над нашими персонажами. Як поросята здатні жартувати одне з одного, співчувати одне одному. Я зняв дуже мало матеріалу, всього 6 годин. «Гунда» — півтори години. Я б міг і 6 годин зробити цілком, але люди не дивляться довгі фільми. Ніхто не вірив навіть і в ці півтори години без голосу, без пояснень, ще й з чорно-білою картинкою.

— І як ви їх переконали?

— Зробив для дистриб’юторів і продюсерів спеціальний показ: розділив екран навпіл. На одній стороні чорно-біла картинка, на другій — ті ж кадри в кольорі. І запитав: «На яку сторону ви дивилися?» — «О, ти маєш рацію, на чорно-білу!»

— Чому так?

— Тому що в кольорі ви бачите милих поросят. А на чорно-білому в кожного з них ви бачите очі. Відразу. Ви бачите, що кожне з них прекрасне й особливе. Велике тіло і маленькі очиці — в кольорі це важко бачити, а в чорно-білому ти очі бачиш миттєво. Тобто якщо у нас є душа, то точно не можна не помітити, що і в них вона є.

— Гунда жива зараз?

— Коли про неї написали всі газети світу, журналісти стали прилітати, на фермі її вирішили не вбивати — знаменитість! Я регулярно її відвідую. Я тому й не приїхав до вас на Одеський кінофестиваль, оскільки запланував зустріч з Гундою.

«У ДЕРЕВ Є 20 ПОЧУТТІВ»

— Що ви зараз плануєте робити?

— Ось дивіться (показує книгу Стефано МАНКУЗО «Революція рослин»). У вас і у мене є 5 почуттів, а у дерев — 20.

Наостанок зауважу: в мене такого цікавого інтерв’ю давно не було. Я вже 10 місяців даю по 3-4 інтерв’ю в день. Ставлять одні й ті самі питання. А ви зовсім інакше пішли. Тому я сказав вам, що ви могли б бути героєм фільму. Бажаю вам здоров’я. Бережіть себе в наш дивний і важкий час. Спасибі. Дуже приємно було.

— Дякую вам.