Драйвова Богдана

Пролетіли два з половиною роки, як заслужена артистка України Богдана Півненко стала завідувачкою кафедри скрипки Національної музичної академії України, і тепер учбовий процес відбирає купу творчого часу блискучої виконавиці. Але... Два роки тому вони з піаністкою Анною Хмарою поїхали на конкурс Ibla Grand Prize, що проводиться у містечку Раґуза на Сицилії, де вибороли першу премію. Це по-нашому, по-українськи!

Далі — більше. Як переможницю «Ібла Гранд Прайз» запросили взяти участь у концерті лауреатів у Залі камерної музики (Weill Recital Hall) славетного комплексу Carnegie Hall у Нью-Йорку. І два роки тому, на 9 травня 2017 р., Богдана Півненко та Анна Хмара літали до Нью-Йорка, де відіграли свою програму. До чого це все?

Вона з тих мисткинь, котрі не хочуть зупинятися — а вчитися, і вчити. До кінця життя, бо в цьому і полягає її найбільший The Pivnenko Experience. Бо головне в житті — постійно відкривати щось нове і частіше грати для слухача сучасну українську музику.

— У Києві вас, Богдано, не просто застати. Це так реалізовується батькова філософія, життєвий принцип знаного художника Івана Марчука: торбу насунув і далі посунув?

— Це раніше він так реалізовувався. Але останні два з половиною роки, коли я очолила кафедру скрипки Національної музичної академії України, ситуація змінилася. Тому останній час виїздити з концертами я почала значно менше.

— Ностальгуєте за колишніми часами мандрівної скрипальки?

— Насправді, є трохи. Бо полюбляю мандрувати, люблю грати концерти, зустрічатися з публікою. І досі виконавська діяльність мене захоплює. Але це трошки по-іншому, ніж педагогіка.

— У чому відмінність?

— Двічі чи тричі на тиждень ти приходиш на заняття, де тебе чекають студенти і діти-вихованці. У часі це розтягнутий процес, аж раптом настає момент, коли хочеться вирватися, аби мандрувати і не вчити музиці, а самій грати.

— О, так ви — велика доросла дитина у дуалістичному світі... Богдано, а де і коли ви останній концерт грали?

— Це був просто фантастичний досвід, коли 13, 14 і 15 червня я грала у Бельгії... Це величезне цистеріанське абатство Віллер-ла-Віль, неподалік Брюсселя. Напівзруйновану пам’ятку архітектури XV століття не лише привели до ладу, а й збудували сцену й амфітеатр на тисячу місць, аби влаштовувати концерти класичної музики. Три вечори підряд ми грали на запрошення місцевого театрального продюсера Патріка Леву. У першому відділенні у супроводі бельгійського оркестру La Passione, яким диригував Юрій Яковенко, я виконувала Концерт для скрипки ре мажор Петра Чайковського, а в другому лунала Carmina Burana Карла Орфа за участю хору та балетної трупи Харківського національного академічного театру опери та балету.

— Неймовірно!

— Знаєте, що мене найбільше вразило?

— Світло, звук?

— Усе з технічної точки зору просто бездоганно працювало. Три вечори підряд — аншлаги, заздалегідь квитки були продані, а на заключний концерт організатори доставляли стільці, аби вмістити всіх бажаючих. Ось що вражало: аби послухати класику, заможна публіка їхала тридцять кілометрів із Брюсселя, добираючись більш як півгодини на авто... Таке ставлення милувало душу.

«ІСНУЮЧІ ЖАНРИ ПОВСЯКЧАС ЗМІШУЮТЬСЯ ТА ВИДОЗМІНЮЮТЬСЯ»

— На картинах вашого тата, звернув увагу, часто зображена розбита скрипка. Може, свого часу Іван Степанович мріяв стати музикою, малював інструмент, а свій, не втілений у життя, душевний запит підсвідомо зреалізував у дочці?

— Наскільки мені відомо, потягу стати музикантом у батька не було. Але знаю про цікавий факт. На одній із перших персональних виставок, зорганізованих тоді у Москві, до тата підійшов хтось із публіки та заявив: «Коли дивишся ваші картини, відчуваєш, що ви маєте ґрунтовну музичну освіту»...

— Так, і у мене враження, що полотна Івана Марчука структуровані...

— Дійсно, вони структуровані, вони тримають ритм, подеколи в сюжети вплетені музичні інструменти. І той родовий зв’язок посилюють навіть назви — «Кольорові прелюдії», «Затихла мелодія», «Реквієм», «Обірвані струни» тощо. На мою думку, скрипка на татових картинах — це голос душі, це, скорше, метафора, а не вимальована мрія. Щось дуже особисте...

— Під таким кутом зору, як вважаєте, скрипка до будь-якого музичного жанру підходить? Або, є жанрові простори, куди ви не ступаєте?

— У світі домінує тенденція, за якою існуючі жанри повсякчас змішуються та видозмінюються. Усе, що наприкінці минулого століття вважалося непоєднуваним — класична музика і поп-культура — неодноразово поєднано. Тепер є чимало академічних музикантів, які роблять аранжування для скрипки у складі найрізноманітніших ансамблів. Для прикладу, засновник фьюжн-гурту Papa Duke — скрипаль Василь Попадюк, чи німець Девід Ґарретт, який оце недавно у Києві гастролював...

— Чимало скрипалів сьогодні розвивають жанр кроссовер. Чому?

— Вони пішли в більш масову аудиторію із менш складним, інколи свідомо спрощеним репертуаром. Тим часом я — більш академічний концертант. Але і вони, і я тішимося — кожен у власний спосіб — тим, що є факт: у сучасного слухача збільшується популярність скрипки як музичного інструмента.

— Чи є у вас як у скрипальки жанрове табу?

— У мене був прекрасний досвід спільного виступу із київським ансамблем Ars Nova («Нове мистецтво». — О.Р.), однією з основних ідей якого став синтез несумісного.

— То знаменита група ударних інструментів!

— Якось їхній художній керівник, лауреат міжнародних конкурсів професор Георгій Черненко запросив мене взяти участь у фестивальному концерті. Ми виконали «Гуцульську рапсодію» для скрипки з ударними інструментами Георгія Черненка. Ясна річ, за наявності десяти барабанщиків на сцені акустичну скрипку ніхто би не почув, тому того вечора я грала на електричному інструменті...

— О, то ви тепер не лише «Паганіні у спідниці», як вас охрестили журналісти, а й «Жан-Люк Понті у спідниці»!

— Так. Мав місце незвичайно цікавий досвід. Бо із Ars Nova гралося драйвово! Та й публіка нас гарно сприйняла...

«ХОЧУ ЖИТИ ТІЛЬКИ В КИЄВІ!»

— Особисто мене вразив один із трьох видатних композиторів сучасності — Валентин Сильвестров. Про вас він сказав: «У Богдани є міра, є смак, є глибина, тому вона виглядає не як басейн у бетонних стінах, а як річка серед живої зелені...»

— Цікаво, не чула того порівняння!

— А з якою річкою ви себе асоціюєте?

— Дніпро, звичайно... Із мамою не один раз я приїздила до Києва, але запам’ятався візит у 1989 чи 1990 році. Було це у травні, коли місто на семи пагорбах неперевершено прекрасне. Зранку я, дівчина-підліток, вийшла на вулицю, прогулялася і назавжди закохалась у місто на Дніпрі. Саме тоді я вирішила: «Хочу жити тільки в Києві»! Таким було усвідомлення: ось твоє місто на все життя.

— Минуло майже тридцять років. Нічого не змінилося?

— У моєму ставленні до Києва — ні. Своє життя, власну творчість я бачу лише тут.

— Коли за кордоном тривалий час перебуваєте, Київ сниться?

— Ні, бо я швиденько додому повертаюся.

— Неодноразово ви брали участь у прем’єрних виконаннях творів сучасних українських композиторів, деякі з них мають вам навіть присвяту. Яка тепер у вас найбільша фамільна реліквія?

— Що вам відповісти...

— Партитура, автограф, мила дрібничка?

— Не рахуючи сім’ї, чоловіка та сина, найдорожче, що у мене є, — це колекція моїх скрипок та батькові картини. Знаєте, я не створюю собі ніяких реліквій.

— Скільки учнів і хто саме грає сьогодні на скрипках із вашої приватної колекції?

— Тим хлопчикам і дівчаткам, котрі у мене навчаються, я даю свої інструменти грати.

— Дмитро Удовіченко теж грає?

— Ні, він уже зрілий виконавець — власну скрипку має, адже посів друге місце на Міжнародному конкурсі скрипалів імені Йозефа Іоахима (Ганновер, Німеччина), отримав Приз глядацьких симпатій та Приз аудиторії залу, що сталося вперше за всю історію конкурсу. Переможець там отримує 50 тисяч євро, а Дмитрові дали на три роки скрипку Ґваданіні з колекції... Так талант посилив інструмент.

«ЖИТТЯ У ЗВУЦІ»

— Торкнуся трагічної та болючої особисто для вас теми... Презентація перших сімох дисків «Антології сучасної української музики», реалізованої вами як продюсеркою та виконавицею, відбулася 21 березня 2008 року, а через п’ять днів ваш перший чоловік, Володимир Шульга, за дивних обставин помер у приміщенні Шевченківського райвідділу міліції... Звідки взялися сили, аби повернутися до музики?

— Було важко... Перший рік мене звідусіль підтримували, намагалися розвіяти печаль. Навколо виявилося багато гарних людей. Особливо я вдячна українському піаністу і диригенту Валерію Матюхіну. Він завжди мною опікувався, після мого педагога Богодара Которовича, який став другою важливою у моєму житті людиною. У далекому 2000 році саме він відкрив мені світ української сучасної музики. Завдяки Валерію Матюхіну я познайомилася і почала співпрацювати з усіма видатними вітчизняними композиторами.

— Отже, саме Валерій Матюхін сприяв становленню музиканта нового ґатунку Богдани Півненко, якого тепер знає українська публіка?

— Саме так! З тих пір я переграла багато творів сучасних українських композиторів і дала їм життя у звуці. Спільно з Валерієм Олександровичем ми видали фантастичну серію із дванадцяти дисків — «Антології сучасної української музики». Спромоглися б на більше, якби не раптова смерть Володі...

— Як така смілива ідея народилася: не один диск, а ціла антологія?

— Спочатку мене як солістку і Валерія Матюхіна як художнього керівника ансамблю солістів «Київська камерата» запросили у Чернівці на філію такого знаного мейджорлейбла Universal Records. На замовлення американських продюсерів ми записали диск Євгена Станковича, котрий вибрав для запису власні твори для скрипки з камерним оркестром. До того «Київська камерата» записала на їхнє замовлення диск із творів Сильвестрова.

— Записували все у Чернівцях?

— Ні, у Києві, у Будинку звукозапису Національної радіокомпанії України, а в Чернівцях зводили. То була золотий час Валерія Матюхіна, і раділа поважна людина як мале дитя. Адже свого часу більшість тих творів саме Валерій Олександрович замовляв авторам, а тепер виникла можливість зреалізувати у звукозаписі.

— Про що ще було мріяти?

— Було про що... Одного для я запитала: «Валерію Олександровичу, а чому ми сидимо й чекаємо, коли нам щось замовлять записувати?» А він: «Що ти маєш на увазі?» А я: «Давайте самі все це зробимо: запишемо, видамо, спродюсуємо»...

— Уявляю, як Валерій Матюхін загорівся!

— Навіть не уявляєте... А я тоді була вагітна сином Богданом, тож ми поспішали без поспіху. Коли фіксували диск композитора та баяніста Володимира Зубицького, Валерій Олександрович боявся, що йому ще й пологи доведеться приймати... Було кумедно. Але ми склали план із сорока CD, вибудували черговість видання, навіть урахували ті альбоми, де я не гратиму як скрипаль — сучасна українська музика багатюща на види і жанри. Є, наприклад, подвійний альбом із музикою Олега Киви, складений із дивовижно гарних камерних кантат, виконаних п’ятьма українськими співаками — Іриною Семененко, Людмилою Войнаровською, Ніною Матвієнко, Валерієм Буймістером та Денисом Вишнею. Цей диск — справжній шедевр. Не тільки сучасної української, а світової музики. Як Ніна Матвієнко там співає твори на верші Тараса Шевченка та Павла Тичини!..

— А за яких умов така революційна ідея народилася: самим усе робити?

— Одного вечора поверталися ми з Будинку звукозапису та й договорилися до Ідеї! Безмежно вдячна Валерію Матюхіну за цей шлях. Справді, він мені відкрив світ нашої національної музики, яку, на жаль, не всі знають. Що там інші, я сама музику Мирослава Скорика відкрила у дев’ятому класі, коли зі Львова за обміном до нас, юних харків’ян, приїхали учні з Львівської середньої спеціальної музичної школи-інтернату. Потім Богодар Которович приїхав зі своїми київськими учнями. Боже, яке то було відкриття — музика Скорика! Ми тоді про нього нічого у Харкові не знали...

— Невже?

— На національному рівні творчий доробок сучасних українських композиторів не пропагувався. Існувала академічна програма, хрестоматійно виписана в Москві, — і все. Але навіть сьогодні ситуація докорінним чином не змінилася.

— Чому так вважаєте?

— Бо відсутня державна програма сприяння національній культурі взагалі й національній музиці зокрема, аби вона звучала в світі.

— Може, наша музика за кордоном і не сприйматиметься?

— Ще як сприйматиметься! Не так давно ми виступали на одному музичному фестивалі в Італії з чудовою піаністкою Іриною Стародуб. Отож відіграли звичайну українську програму, а після концерту до нас стали заходити слухачі й допитуватися: «Чому така гарна музика по радіо не лунає? Чому передають тільки Чайковського, Рахманінова, Бетховена?..» Усі диски, які ми із собою привезли, моментально розкупили! Ми бачимо, як працюють державні культурні центри Німеччини та Франції — ось на що слід рівнятися. Світ давно й активно просуває свою національну культуру.

— Велике вам дякую за те, що, попри негаразди, ви популяризуєте музику сучасних українських композиторів. Це стосується академічної музики. Та чому ви і досі не записали диск типу The Pivnenko Experience — з камерними обробками, скажімо, пісень Тараса Петриненка чи групи Onuka?

— Для цього треба мати бажання. Якщо мені це не спадає на думку, значить, це не моє поле діяльності...

— А з ким би хотіли записати такий проект?

— Ні з ким! Я люблю грати оригінальні твори! У нас із Валерієм Матюхіним і «Київською камератою» майже готовий новий диск під назвою «Від Щедрика до Танго» з творів українських композиторів, але треба дописати ще один твір, і, можливо, восени ми його презентуємо.

— Невже у сучасній українській поп-музиці немає жодного виконавця, який би зацікавив Богдану Півненко?

— Я переформулюю запитання: «Яку музику ви слухаєте?» Ось, наприклад, уже згадуваний подвійний альбом із музикою Олега Киви у мене в авто грав нон-стоп. Якби мого сина в чотири роки запитали: «Богданчику, а який твій улюблений композитор?» — він би однозначно відповів: «Олег Кива». Йому подобалася камерна кантата №3 на вірші Павла Тичини — особливо друга частина «Одчиняйте двері» у виконанні Ніни Матвієнко. Зокрема, та частина із фінальними словами: «Всі шляхи в крові /Незриданними сльозами /Тьмами /Дощ». І справді, Ніна Матвієнко там божественно співає! Скрипка ніколи не зможе бути такою переконливою, як її голос: треба віддати належне. Або: є музика Гії Канчелі, альбом, де представлена авторська музика до кінофільмів. Там є п’єса Sevda, присвячена всім дітям-жертвам Другої Світової війни. Твір також неймовірно довго грав у нас в машині, а Богдан слухав, затамувавши подих.

— Тобто ви вважаєте, те, що батьками музично програмується в дитині, у дорослому житті й визначить її смак?

— Так! Я розповідала, яку ми музику слухали, бо вона була улюбленою. Треба тактовно формувати смак у дитини! Моя мама, мистецтвознавець Алла Півненко, приділяла «формуванню смаку» велику увагу, водила на концерти, в Оперний театр, на виставки, возила по музеях і обговорювала зі мною мої враження і наставляла...

— Чи залишилося взагалі щось у музиці, чого ви ніколи не пробували, але хотіли б? Як-то, індійська раґа, або близькосхідна мізрахі, або японська хоґаку.

— Ні,  я гратиму те, що у мене гарно виходить, а інші нехай виконують те, що у них гарно виходить. Всі види музики мають право на життя.