Дожити до світанку
Якщо випало жити вночі — це не привід впадати в сплячку. Можна принаймні вивчати сузір’я. Бо якщо зірки запалюють, то це справді комусь потрібно. А от кому саме, ми вирішили уточнити у духовного батька, а офіційно арт-директора фестивалю Михайла Іллєнка і в володаря гран-прі «Відкритої ночі-98» режисера Ярослава Попова.
МИХАЙЛО IЛЛЄНКО: «НЕ КЛIПОМ ЄДИНИМ ЖИВI»
— Звісно, «Відкрита ніч» за своїми масштабами — це не національний фестиваль, але це фестиваль національного кіно. Адже інших фестивалів ми не маємо! Маємо, наприклад, хороший фестиваль «Молодість», але я й багато моїх колег за його умовами на нього не потрапляємо. А на «Відкриту ніч» усі бажаючі можуть принести свій фільм чи 25-хвилинний фрагмент.
Цього року на фестивалі було представлено близько 50 стрічок. Багато фільмів мені відверто не подобаються, але важливо те, що за кожною назвою, умовно кажучи, стоїть щонайменше два творці — режисер і оператор, а це 100 імен, наших, не зарубіжних. Ці імена нарешті прозвучали. І один з імпульсів фестивалю — таким чином допомогти самим собі.
Мене багато хто звинувачує в тому, що в програмі були й мої фільми. А куди мені їх подіти? Я знімаю їх за свої гроші, я показую їх поза конкурсом, але я хочу, аби бодай раз на рік їх хтось побачив.
— Багато фільмів, показаних на фестивалі, нагадують телесюжети. Це тенденція?
— На жаль, на фестиваль через об’єктивні причини не вдалося зібрати багато ігрових робіт: їх просто немає. Я кажу «на жаль», бо коли з контексту зникають ігрові роботи, то разом з ними зникає також певне могутнє авторське начало. А нині, коли все або зруйноване повністю, як ігрове кіно, або поставлено на потік, як телепродукція, авторських одкровень надзвичайно мало. І фестиваль влаштований так, аби повернути нас обличчям до цього факту. На фестивалі була лише одна повноцінна ігрова робота — «Потоки» Я. Попова (її нагороджено гран-прі, а призи на фестиваль виділило Головне управління культури Києва). А те, що немає інших, це трагедія. Якщо проводити механічні аналогії, то існують, наприклад, дві одиниці вимірювання: кілограм і метр. Метрами не можна виміряти вагу. І уявімо, що коли внаслідок якогось декрету відмінено кілограм, ми позбулися б одиниці вимірювання певних величин. Точнісінько так само, якщо скасувати кінематограф, то ми втратимо унікальний за своїми можливостями інструмент дослідження світу.
Згадуючи студію Довженка 60—80-х років, я розумію, що жодного стосунку до сфери соціального обслуговування вона не мала. А сьогодні телевиробництво залучає глядачів у сферу суто споживання. Колишнє кіно було розраховане на діалог, полеміку, навіть на конфлікт. Воно прагне створювати духовні цінності, а телепередача — це здебільшого просто інформація. І назва ж яка? Передача! Це немов у в’язницю передача — два рази на рік, чітко за списком і ані на грам більше. Наш фестиваль призначений ще й для того, аби підтримати українське кіно, як вщухаючу творчу вібрацію, щоб і в лихоліття можна було простежити процес.
ЯРОСЛАВ ПОПОВ: «ТБ — ЦЕ НОВЕ МАСОВЕ ЯВИЩЕ, ЯКЕ ЩЕ НЕ СТАЛО МИСТЕЦТВОМ»
— Славо, на фестиваль ти представив два свої фільми: ігрову стрічку «Потоки» і «Річку», 5-хвилинний музичний сюжет. Причому, випереджаючи перегляд, ти наголосив, що «Потоки», на відміну від «Річки», для тебе не актуальні.
— В певному сенсі «Потоки» — це фільм про мене. Головний герой, звичайно, інший, але сама ситуація — моя. Раніше я культивував страждання; здавалося, що воно неодмінний супутник становлення, змужніння. Але світ навколо змінився. Сьогодні той має рацію, хто вміє бути щасливим. Тому «Потоки» — це післямова, підсумок мого минулого життя.
А «Річка» — те, що мене цікавить зараз. Це якась відеомузика. Я пишаюся монтажем фільму, його ритмом, асоціаціями, що він пробуджує. На фестивалі був найкращий показ цієї речі, коли з великого екрана ринув густий в’язкий драйв. У першому ряду спав бомж, на «Річці» він прокинувся, подивився сюжет — і знов заснув. Але енергія фільму його захопила. Я і на собі це під час перегляду відчув.
— І все-таки «Річку» доволі умовно можна назвати кіно...
— Я згодний. На мій погляд, вона ніби на грані кіно і телебачення. Звичайно, кіно — це приголомшуючий процес, це енергія від землі, неба, повітря. Наприклад, «Потоки» ми знімали в божевільному темпі — два тижні. Для телевізійників це дико: як можна за два тижні зняти лише 30 хвилин? Але драйв «творення фільму» неможливо проміняти на сухість телевізійної зйомки.
Для мене мистецтво — це релігія, не той суспільний рудимент, яким сьогодні є церква, а справжня. Пророки сьогодні — не священики, а люди мистецтва. Бо воно випускає могутні енергетичні стріли, що пробивають людську коросту. Я вважаю, що ці стріли повинні бути в масовому мистецтві; колись кіно було масовим, а тепер воно надто герметичне. Але ж одкровенням необхідно ділитися, тому й виникає новий жанр на грані кіно і ТБ. Телебачення — це нове масове явище, яке поки що не стало мистецтвом. Я, як багато інших, хто прийшов з кіно в ТБ, вірю, що саме на телебаченні сьогодні є сенс щось робити, тому що його люди дивляться.