Чорно-білі козаки, свідоцтво про Путіна й комедія про живих мерців

Зауваження кінокритика про насиченість вражень певного фестивалю — це зазвичай загальне місце.

Але інколи навіть затягані формули набувають реального змісту. Бо Десятий міжнародний кінофестиваль, який на днях розпочався в Одесі, саме й відрізняється насиченістю, якої давно не було на українських кінофорумах.

Уже починаючи з ритуального проходу по червоній доріжці: потік бізнесменів і інших важливих персон був відчутно розбавлений діючими кінематографістами.

Вечір вели Олег ПАНЮТА та Яніна СОКОЛОВА — і в їхніх промовах траплялися влучні дотепи, які, втім, поблякли, коли на сцену вийшов класик британського кіна Майк ЛІ. Отримавши почесного «Золотого Дюка» за внесок у кіномистецтво, Лі завершив промову так:

— Ми з моєю партнеркою, коли доїхали сюди, дуже переживали, як дізналися, що отримуватимемо цього Дюка. Я вирішив, що нам подарують справжнього живого Дюка, справжнього герцога (duke в перекладі з англійської означає «герцог». — Д.Д.) у повний зріст. І що нам доведеться дбати про нього, вдягати, годувати до кінця нашого життя. Тому дуже втішно й зворушливо, що Дюк виявився таким маленьким приємним артефактом, який буде зручно зберігати вдома.

Цілком відповідно до настрою вечора в Опері після цього показали французьку комедію «Прекрасна епоха» (режисер — Ніколя БЕДОС) про 60-річного карикатуриста, який намагається за допомогою театральних акторів відтворити тиждень зі свого життя в 1974 році, коли зустрів свою майбутню дружину.

Та все ж справжнім фільмом відкриття — таким, що об’єднав і почесних гостей, і простий люд — стала німа історична драма, блокбастер раннього Голлівуду «Козаки» (Джордж В. ГІЛ і Клеренс браун, 1928). Його показали з потрібним розмахом: на Потьомкінських сходах у супроводі симфонічного оркестру та хору.  Для створення саундтреку був запрошений композитор Роберт Ісраель, дід якого колись емігрував саме з Одеси. Готуючи партитуру до «Козаків», композитор адаптував та аранжував класичну українську музику, зокрема твори Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Семена Гулака-Артемовського, Петра Чайковського, традиційні народні пісні й навіть гімн України.

Сюжет грунтується на оповіданні Льва Толстого. Головний герой Лукашка —  син войовничого козацького отамана. Хлопець уникає вічної війни з турками, натомість студіює книжки та вправляється в мистецтві верхової їзди. Але від козацької долі не втечеш, і незабаром Лукашка стає неабияким звитяжником, а поки він воює, до села приїздить  царський син з Москви й сватається до коханої Лукашки, Мар’яни.

Звісно, «клюкви» тут вистачає — починаючи від козаків, що грають на балалайках (!) до україно-турецького вестерну в Гранд-Каньйоні. Але магія американського кіна не вивітрилась і за 90 років — блискуча акторська гра, трюки на конях, від яких і зараз перехоплює подих, стрімкий сюжет і неймовірна робота Ісраеля нівелюють усі неоковирності.

Що ж до фестивальних буднів, то, на жаль, статус журі ФІПРЕСІ не дозволяє мені наразі виступати з оцінками  фільмів Національного конкурсу. З другого боку, не маю подібних зобов’язань щодо Міжнародної конкурсної програми, але поки що мені там трапилося лише два справді цікавих фільми; на щастя, один з них — український.

Головному герою «Ініціалів С.Ґ.» (Раніа АТТЬЄ, Деніел ҐАРСІЯ, Аргентина — США — Ліван) Серхіо ҐАРСЕСУ вже за п’ятдесят, але він продовжує пиячити, курити «траву» й ганятися за дівчатами. Друзі називають його Французиком, бо замолоду він записав альбом іспаномовних версій пісень Сержа Ґенсбура й повірив у власну «французськість». Мріяв про великі ролі, про акторську славу — натомість знімається в масовках і в порно. Життя його поступово розвалюється, йому на голову сиплються все більш абсурдні халепи, аж поки він просто не пускає собі кулю в голову. І саме в ту мить і здобуває довгоочікувану славу. Блискуча гра Дієго Перетті робить цей фільм майже зразковим втіленням жанру чорної комедії.

Світова прем’єра повнометражного дебюту кримськотатарського режисера Нарімана АЛІЄВА «Додому» (Evge) відбулася у конкурсній програмі «Особливий погляд» 72 Каннського кінофестивалю. Evge  (див. рецензію «Повернутись зі світанком» у «Дні» від 8 травня ц. р.) — єдиний український фільм у Міжнародному конкурсі ОМКФ, і, як зазначено вище, не поступається іншим конкурсантам, чому підтвердженням — півгодинна овація після показу в Фестивальному палаці.

Звісно, найповніші зали — на програмах фестивальних хітів   «Фестиваль фестивалів», «Гала-прем’єри», «Спеціальні покази». Один з перших таких хітів — «Мертві не вмирають» культового Джима ДЖАРМУША.

«Мертві не вмирають» — це пісня кантрі-співака Стерджіла СІМПСОНА, що весь час крутиться по радіо в сонному маленькому містечку Сентервіль. З нею пов’язаний один з найсмішніших жартів фільму: «Чому ця пісня така знайома?» — питає Адам ДРАЙВЕР в образі полісмена. «Це основний саундтрек» — відповідає йому напарник у подобі Біла МЮРЕЯ.

Це типовий фільм Джармуша, хай і про зомбі: вищезгаданий гумор, неквапно-іронічна режисура, флегматична, хай би що коїлось, акторська гра. Окрім Драйвера й Мюрея, ще є власниця похоронного бюро Тільда СУІНТОН з самурайським мечем навпереваги, Том Вейтс, замаскований під божевільного партизана, провінційний расист у виконанні Стіва БУШЕМІ і надзвичайно органічний Іггі Поп у якості кровожерливого мерця. Одне слово, маємо все, за що любимо Джармуша.

Режисер «Синонімів» (Франція — Ізраїль — Німеччина, секція «Фестиваль фестивалів») Надав ЛАПІД вчинки героя свого фільму списав з власної біографії. Надав так само колись вирішив порвати всі зв’язки не лише зі власною родиною, а й з Ізраїлем, втік до Парижа, відмовився розмовляти на івриті. Власне, загострені до нестерпності питання ідентичності й самовизначення (як особистого, так і національного) вкупі з оригінальною режисерською манерою принесли «Синонімам» «Золотого ведмедя» за найкращий фільм у Берліні в лютому цього року. У п’ятницю в «Дні» вийде більш детальний розбір цього фільму та інтерв’ю з режисером.

Ще одна прем’єра — в програмі «Спеціальні покази» — мала особливе значення. Українські глядачі вперше побачили на великому екрані документальний фільм режисера українського походження Віталія МАНСЬКОГО «Свідки Путіна».

Бачимо, як Путін навідує свою колишню вчительку, як неформально спілкується в своєму передвиборчому штабі, зустрічається з Тоні Блером, відвідує місце здійснення теракту в Москві. Манський, до речі, стверджує справжній початок сходження другого президента Росії до влади — 8 вересня 1999 року, коли в Москві вибухнув перший будинок і далі пішли криваві теракти по всій європейській частині Росії.

Але цікавіше інше: тотальний ентузіазм, з яким перемогу Путіна в 2000-му зустрічають що в оселі Єльцина, що в передвиборчому штабі. На другій локації картина дуже прикметна: Манський показує й називає поіменно Лесіна, Павловського, Суркова, Чубайса, Касьянова, Швидкого, Юмашева, Дмитра Медведєва. Майже всі вони давно відсторонені від влади, дехто загинув за нез’ясованих обставин, а дехто — як Немцов, який коментує щось на задньому плані в телевізорі, — за цілком навіть зрозумілих. І коли дивишся зараз на захоплених кадром лібералів, демократів, антикомуністів, колишніх дисидентів, то питання виникає мимоволі й далеко не вперше: невже вони правда вірили, що ця Крихітка Цахес, цей новоявлений Артуро Уі буде гідним наступником  і продовжить «веселі дев’яності» до переможного кінця?

Судячи з усього — так. Переконали самих себе.

Але фінал фільму — не про «свідків». А про народ. Звичайних, пересічних росіян на вулиці. Чоловіків, жінок, старих, молодих. Манський довго водить камерою по їхнім обличчям.

Народ німує. Кар’єра Володимира П. триває.

Підсумковий огляд фестивалю читайте в найближчих номерах нашої газети.