Богдан МИСЮГА: «Не утопія, а реальність»

У Львові готова до показу масштабна ретроспектива львівського мистецтва, що візуалізує світогляд модернізму

«День» уже розповідав в загальних рисах про концепцію Музею модернізму — нової експозиційної локації Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького (див. публікацію «У тренді» у № 65 від 13 квітня). Сьогодні розмова більш детальна з куратором показу, старшим науковим співробітником ЛНГМ мистецтвознавцем Богданом МИСЮГОЮ, який зазначив, що у сімох залах постійної експозиції новоствореного музею представлено 183 роботи 76 авторів, і це твори «від перших ранніх модерних експериментів у руслі техногенного прогресу до рафінованих прикладів естетики пізнього структуралізму з його акцентами на переосмисленні давніх культур та космогонізмі».
    Початок виставки — мистецтво 1914—1939 років, що радикально протистояло відтворенню реальної дійсності, йшло поряд із розвитком науково-технічного прогресу, надихалося політичними ідеологіями та їм опонувало зал історичного авангарду та високого модернізму. 

Експозиція другого залу ілюструє екзистенційну чутливість повоєнного суспільства та стан соціального відчуження львівських інтелектуалів у добу тоталітарного пресингу 1939—1953-х рр. «Тут вперше системно представлено різновиди  тактильної абстракції та раннього структуралізму в авторстві Карла Звіринського та митців його «герметичного кола», — зазначає куратор. 

У третьому залі — ескізи сценічних рішень та великоформатна графіка 1960—1980-х років унікального модерного сценографа та митця-екзистенціаліста Євгена Лисика.

Четвертий зал присвячений пост-індустріальному бунту львівських нонконформістів — це серії творів Любомира Медведя (1967—1968), Івана Остафійчука (1972—1974), Романа Жука (1973—1974) та композиції Романа Петрука (1970-ті рр.), у творах яких відстежуються впливи європейських течій — дадаїзму, сюрреалізму та нео-експресіонізму.

П’ятий зал представляє масштабне явище «львівського нео-авангарду» (1962—1975), що ілюструє нетривалий період повернення модерної стилістики у львівське мистецтво завдяки «хрущовській відлизі» та новому ідеологічному курсу офіційного мистецтва середини 1970-х під виглядом «радянського модернізму» та «суворого стилю».

Наступна частина експозиції — твори завершальної фази модерної естетики, з її акцентами на структуралізмі, космогонічній тематиці та медитативних формах безпредметних образів.

Останній зал візуалізує перехідну добу між львівським модернізмом та постмодернізмом — це твори Мирослава Ягоди, Романа Жука, Ростислава Лаха, Андрія Сагайдаковського, які розкривають явище антисоціального відчуження та екзистенційного крику, близького до західного означення «транс-авангарду».

— Кожен справжній романтик має свою утопію, — говорить про концепцію експозиції Богдан МИСЮГА. — Я завжди уявляв ідеальну картину взаємодії львівського мистецтва ХХ ст. і прогресу, цілком незалежну від тусовки, тиску тимчасових авторитетів, де видно, як мистецтво реагує на зміну в геополітиці, світові тренди. Тепер це — не утопія, а реальність, і творили її разом зі мною фондовики Львівської  галереї мистецтв, реставратори, дизайнери та художники, армія технічної служби зі зварювальниками, водіями та малярами. Найкраща ідея ніколи не стане реальністю, якщо не маєш однодумців. Скидаю капелюха: Віктор Корсак (Музей сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку. — Т.К.) і Тарас Возняк (Львівська національна галерея мистецтв. — Т.К.).

Варто додати, що, попри те, що офіційного відкриття експозиція ще не було (Львів, відповідно — Львівська галерея мистецтв — вже понад місяць — у «червоній» карантинній зоні), соціальними мережами пішов розголос. «Фантастично! Потужно! Титанічна праця!» — зазначено у дописах.  Вочевидь, ключовими є слова «Титанічна праця», тим більше, що організації постійної експозиції в Музеї модернізму передувала багаторічна виставкова і наукова робота. І про це — далі у розмові з Богданом МИСЮГОЮ.

«КОНЦЕПЦІЮ МУЗЕЮ РОЗРОБЛЯВ РІК»

— Першою була експозиція ХХ століття у Національному музеї у Львові (2013—2014 рр.), одним з авторів якої я був, — згадує Богдан Васильович. — Далі — велика експозиція 2016 року у львівському Палаці  «Екзистенція — Космос — Вектор львівського модернізму. 1960 — 1980» (2016), яку робив разом із Наталкою Космолінською. Це був спільний проєкт з Львівською академією мистецтв, до якого були залучені студенти, відповідно — це були Дні модернізму у Львові. Упродовж двох тижнів ми організовували зустрічі з художниками, причетними до цих процесів, читали лекції. Зокрема, про батьків розповідали доньки Олега Мінька, Зеновія Флінти та Карла Звіринського. Наступний крок — виставка 2018 року у Національному музеї у Львові «Мої ієрархії» — про  ранню творчість Олега Мінька, на відкриття якої приїхав Віктор Корсак. І я сказав йому тоді: «У мене склалися пазли — я готовий робити виставку про школу Звіринського. Це буде подія». Він мені повірив. Дуже важливо, коли тобі вірять. Багато загинуло, пішло в небуття ідей Юрка Бойка, Влодка Кауфмана, бо не було фінансування. Корсак взяв на себе всі видатки, пов’язані з транспортуванням картин, з обрамленням і не тільки. Проплатив рекламу. Я мав під проєкт понад 1000 квадратних метрів експозиційної площі. Майже рік працював у Луцьку як куратор, і тоді приїжджало багато гостей — і з України, і з-за кордону. А львів’яни побачили львівський модернізм не у Львові, а в Луцьку. Також я видав альбом-монографію «Герметичне коло Карла Звіринського» — про Звіринського і дев’ятьох його учнів. І тоді вже була прив’язка до західних явищ — вперше в контекст український зайшов пізній модернізм. Потім зі аукціонний дім «Дукат» запропонував мені стати куратором сайту-архіву неофіційного мистецтва Львова «UU#Lviv». В той же час мав розмову з Тарасом Возняком, котрий сказав, що готовий втілити такий проєкт у Галереї мистецтв. 


ОСИП ВАСЬКІВ АКТ №3 «КУБІСТИЧНА ЄВА», 1914 Р.(ПАПІР ОФОРТ, АКВАРЕЛЬ)

— Відразу ішлося про Музей модернізму?

— Ні, спочатку пан Тарас говорив, власне, про школу Звіринського. Я  ж запропонував зробити масштабніший проєкт — показати весь львівський модернізм. Об’єктивно, не заходячи у жодні ідеологічні рамки. Концепцію музею розробляв рік. Також переглядав фонди з Галиною Хорунжою — вона зберігач фондів сучасного мистецтва. І багато чого цікавого знайшов. Уявіть собі, що з восьми тисяч одиниць з бази даних я відібрав півтори, які творять картину модернізму. 

— А скільки в зали занесли?

— П’ятсот. Зараз у залах — 183 роботи. Це я говорю для того, щоби було зрозуміло, яка селекція відбулася. Крім того, нам тоді віддавали під проєкт тільки верхні зали, бо в нижніх — Музей книги. А нам було затісно. І тоді Тарас Возняк сказав, що шукатиме для Музею книги інше приміщення, більш «історично придатне». Отак у нас з’явилися ще два зали — структуралізму-пост-структуралізму і транс-авангарду, щоби вшанувати художників, які ще живуть.

«ЛАМАЄМО ВСЮ ХРОНОЛОГІЮ АВАНГАРДУ ПОЛЬСЬКОГО, БО ВОНИ ТРАКТУЮТЬ ЛЬВІВ ЯК ЧАСТИНУ СВОЄЇ ІСТОРІЇ»

— «Які роки охоплені в експозиції?

— 1914—1998. Найбільш ранні твори в експозиції — Осипа Васьківа. І, може, буде цікаве таке: я вже закінчую хронотипологію львівського модернізму. Не хочу перебільшувати, але це стратегічна річ — все одно що зробити першу українську амбасаду за кордоном.


ВОЛОДИМИР ОДРЕХІВСЬКИЙ «СКУЛЬПТОР», 1974 Р. (БРОНЗА)

— А чому?

— Тому що наше мистецтво, зокрема — модернізм, завжди трактували як фрагментарні додатки — до російського авангарду, до західного модернізму. А та схема має дуже багато самобутніх пунктів. Створені навіть терміни, введені в науковий обіг. Наприклад, 2015 року — «мистецтво герметичних кіл». І зараз ми вводимо поняття нове в науковий обіг — «хронотипологія львівського модернізму». Тобто львівський модернізм повноцінно вводимо у західний контекст. І якщо аналогічні речі набудуть чинності у Дніпрі, у Києві, в Одесі, в Закарпатті,  ми будемо говорити про український контекст у модернізмі. Якщо, приміром, взяти нашого Звіринського, то він випереджає світовий структуралізм на три роки. Я знайшов документальні підтвердження цьому.

— Закидів щодо «зухвалості» не очікуєте?

— Знаю, що після офіційного відкриття Музею модернізму матимемо шквал критики. Бо ламаємо всю хронологію авангарду польського, бо вони трактують Львів як частину своєї історії. Але Осип Васьків їм плутає карти. Я думаю, що досі до львівського авангарду як до української історії ніхто не ставився. І ця українська крапка в історії авангарду — важлива. Також, здається мені, отримуватимемо закиди від людей, які звикли трактувати історію львівського мистецтва як придаток російських рухів. Наприклад, був Шемякін, до якого їздили львівські художники. Є погляди на львівський модернізм російсько орієнтовані. Тобто не всі так мислять, як я. Є дуже багато людей, які заперечують таку мою концепцію. І я готовий до полеміки.

— Чи хтось досліджував раніше львівський модернізм?

— Так. Роман Яців, Олена Ріпко, Віта Сусак, Наталя Космолінська... Достатньо було дуже достойних людей-попередників у цих дослідженнях. Тобто моя ідея не одноосібна — багато в чому виросла з того, що зробили львівські науковці. У мене, скоріше, — систематизація того, що відбулося.

— Чи осягаєте, пане Богдане, сам для себе, коли постійна експозиція Музею модернізму сформована, яку величезну роботу зробили?

— Я люблю по горах ходити. У мене таке відчуття, що я десь на Ґорґанах, заліз на пагорб, присів відпочити і дивитися які вони файні — ті гори. І знаю, що попереду — Говерла, Петрос, ще вищі гори.

Богдан МИСЮГА: «Не утопія, а реальність»

Богдан МИСЮГА: «Не утопія, а реальність»

У Львові готова до показу масштабна ретроспектива львівського мистецтва, що візуалізує світогляд модернізму

«День» уже розповідав в загальних рисах про концепцію Музею модернізму — нової експозиційної локації Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького (див. публікацію «У тренді» у № 65 від 13 квітня). Сьогодні розмова більш детальна з куратором показу, старшим науковим співробітником ЛНГМ мистецтвознавцем Богданом МИСЮГОЮ, який зазначив, що у сімох залах постійної експозиції новоствореного музею представлено 183 роботи 76 авторів, і це твори «від перших ранніх модерних експериментів у руслі техногенного прогресу до рафінованих прикладів естетики пізнього структуралізму з його акцентами на переосмисленні давніх культур та космогонізмі».
    Початок виставки — мистецтво 1914—1939 років, що радикально протистояло відтворенню реальної дійсності, йшло поряд із розвитком науково-технічного прогресу, надихалося політичними ідеологіями та їм опонувало зал історичного авангарду та високого модернізму. 

Експозиція другого залу ілюструє екзистенційну чутливість повоєнного суспільства та стан соціального відчуження львівських інтелектуалів у добу тоталітарного пресингу 1939—1953-х рр. «Тут вперше системно представлено різновиди  тактильної абстракції та раннього структуралізму в авторстві Карла Звіринського та митців його «герметичного кола», — зазначає куратор. 

У третьому залі — ескізи сценічних рішень та великоформатна графіка 1960—1980-х років унікального модерного сценографа та митця-екзистенціаліста Євгена Лисика.

Четвертий зал присвячений пост-індустріальному бунту львівських нонконформістів — це серії творів Любомира Медведя (1967—1968), Івана Остафійчука (1972—1974), Романа Жука (1973—1974) та композиції Романа Петрука (1970-ті рр.), у творах яких відстежуються впливи європейських течій — дадаїзму, сюрреалізму та нео-експресіонізму.

П’ятий зал представляє масштабне явище «львівського нео-авангарду» (1962—1975), що ілюструє нетривалий період повернення модерної стилістики у львівське мистецтво завдяки «хрущовській відлизі» та новому ідеологічному курсу офіційного мистецтва середини 1970-х під виглядом «радянського модернізму» та «суворого стилю».

Наступна частина експозиції — твори завершальної фази модерної естетики, з її акцентами на структуралізмі, космогонічній тематиці та медитативних формах безпредметних образів.

Останній зал візуалізує перехідну добу між львівським модернізмом та постмодернізмом — це твори Мирослава Ягоди, Романа Жука, Ростислава Лаха, Андрія Сагайдаковського, які розкривають явище антисоціального відчуження та екзистенційного крику, близького до західного означення «транс-авангарду».

— Кожен справжній романтик має свою утопію, — говорить про концепцію експозиції Богдан МИСЮГА. — Я завжди уявляв ідеальну картину взаємодії львівського мистецтва ХХ ст. і прогресу, цілком незалежну від тусовки, тиску тимчасових авторитетів, де видно, як мистецтво реагує на зміну в геополітиці, світові тренди. Тепер це — не утопія, а реальність, і творили її разом зі мною фондовики Львівської  галереї мистецтв, реставратори, дизайнери та художники, армія технічної служби зі зварювальниками, водіями та малярами. Найкраща ідея ніколи не стане реальністю, якщо не маєш однодумців. Скидаю капелюха: Віктор Корсак (Музей сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку. — Т.К.) і Тарас Возняк (Львівська національна галерея мистецтв. — Т.К.).

Варто додати, що, попри те, що офіційного відкриття експозиція ще не було (Львів, відповідно — Львівська галерея мистецтв — вже понад місяць — у «червоній» карантинній зоні), соціальними мережами пішов розголос. «Фантастично! Потужно! Титанічна праця!» — зазначено у дописах.  Вочевидь, ключовими є слова «Титанічна праця», тим більше, що організації постійної експозиції в Музеї модернізму передувала багаторічна виставкова і наукова робота. І про це — далі у розмові з Богданом МИСЮГОЮ.

«КОНЦЕПЦІЮ МУЗЕЮ РОЗРОБЛЯВ РІК»

— Першою була експозиція ХХ століття у Національному музеї у Львові (2013—2014 рр.), одним з авторів якої я був, — згадує Богдан Васильович. — Далі — велика експозиція 2016 року у львівському Палаці  «Екзистенція — Космос — Вектор львівського модернізму. 1960 — 1980» (2016), яку робив разом із Наталкою Космолінською. Це був спільний проєкт з Львівською академією мистецтв, до якого були залучені студенти, відповідно — це були Дні модернізму у Львові. Упродовж двох тижнів ми організовували зустрічі з художниками, причетними до цих процесів, читали лекції. Зокрема, про батьків розповідали доньки Олега Мінька, Зеновія Флінти та Карла Звіринського. Наступний крок — виставка 2018 року у Національному музеї у Львові «Мої ієрархії» — про  ранню творчість Олега Мінька, на відкриття якої приїхав Віктор Корсак. І я сказав йому тоді: «У мене склалися пазли — я готовий робити виставку про школу Звіринського. Це буде подія». Він мені повірив. Дуже важливо, коли тобі вірять. Багато загинуло, пішло в небуття ідей Юрка Бойка, Влодка Кауфмана, бо не було фінансування. Корсак взяв на себе всі видатки, пов’язані з транспортуванням картин, з обрамленням і не тільки. Проплатив рекламу. Я мав під проєкт понад 1000 квадратних метрів експозиційної площі. Майже рік працював у Луцьку як куратор, і тоді приїжджало багато гостей — і з України, і з-за кордону. А львів’яни побачили львівський модернізм не у Львові, а в Луцьку. Також я видав альбом-монографію «Герметичне коло Карла Звіринського» — про Звіринського і дев’ятьох його учнів. І тоді вже була прив’язка до західних явищ — вперше в контекст український зайшов пізній модернізм. Потім зі аукціонний дім «Дукат» запропонував мені стати куратором сайту-архіву неофіційного мистецтва Львова «UU#Lviv». В той же час мав розмову з Тарасом Возняком, котрий сказав, що готовий втілити такий проєкт у Галереї мистецтв. 


ОСИП ВАСЬКІВ АКТ №3 «КУБІСТИЧНА ЄВА», 1914 Р.(ПАПІР ОФОРТ, АКВАРЕЛЬ)

— Відразу ішлося про Музей модернізму?

— Ні, спочатку пан Тарас говорив, власне, про школу Звіринського. Я  ж запропонував зробити масштабніший проєкт — показати весь львівський модернізм. Об’єктивно, не заходячи у жодні ідеологічні рамки. Концепцію музею розробляв рік. Також переглядав фонди з Галиною Хорунжою — вона зберігач фондів сучасного мистецтва. І багато чого цікавого знайшов. Уявіть собі, що з восьми тисяч одиниць з бази даних я відібрав півтори, які творять картину модернізму. 

— А скільки в зали занесли?

— П’ятсот. Зараз у залах — 183 роботи. Це я говорю для того, щоби було зрозуміло, яка селекція відбулася. Крім того, нам тоді віддавали під проєкт тільки верхні зали, бо в нижніх — Музей книги. А нам було затісно. І тоді Тарас Возняк сказав, що шукатиме для Музею книги інше приміщення, більш «історично придатне». Отак у нас з’явилися ще два зали — структуралізму-пост-структуралізму і транс-авангарду, щоби вшанувати художників, які ще живуть.

«ЛАМАЄМО ВСЮ ХРОНОЛОГІЮ АВАНГАРДУ ПОЛЬСЬКОГО, БО ВОНИ ТРАКТУЮТЬ ЛЬВІВ ЯК ЧАСТИНУ СВОЄЇ ІСТОРІЇ»

— «Які роки охоплені в експозиції?

— 1914—1998. Найбільш ранні твори в експозиції — Осипа Васьківа. І, може, буде цікаве таке: я вже закінчую хронотипологію львівського модернізму. Не хочу перебільшувати, але це стратегічна річ — все одно що зробити першу українську амбасаду за кордоном.


ВОЛОДИМИР ОДРЕХІВСЬКИЙ «СКУЛЬПТОР», 1974 Р. (БРОНЗА)

— А чому?

— Тому що наше мистецтво, зокрема — модернізм, завжди трактували як фрагментарні додатки — до російського авангарду, до західного модернізму. А та схема має дуже багато самобутніх пунктів. Створені навіть терміни, введені в науковий обіг. Наприклад, 2015 року — «мистецтво герметичних кіл». І зараз ми вводимо поняття нове в науковий обіг — «хронотипологія львівського модернізму». Тобто львівський модернізм повноцінно вводимо у західний контекст. І якщо аналогічні речі набудуть чинності у Дніпрі, у Києві, в Одесі, в Закарпатті,  ми будемо говорити про український контекст у модернізмі. Якщо, приміром, взяти нашого Звіринського, то він випереджає світовий структуралізм на три роки. Я знайшов документальні підтвердження цьому.

— Закидів щодо «зухвалості» не очікуєте?

— Знаю, що після офіційного відкриття Музею модернізму матимемо шквал критики. Бо ламаємо всю хронологію авангарду польського, бо вони трактують Львів як частину своєї історії. Але Осип Васьків їм плутає карти. Я думаю, що досі до львівського авангарду як до української історії ніхто не ставився. І ця українська крапка в історії авангарду — важлива. Також, здається мені, отримуватимемо закиди від людей, які звикли трактувати історію львівського мистецтва як придаток російських рухів. Наприклад, був Шемякін, до якого їздили львівські художники. Є погляди на львівський модернізм російсько орієнтовані. Тобто не всі так мислять, як я. Є дуже багато людей, які заперечують таку мою концепцію. І я готовий до полеміки.

— Чи хтось досліджував раніше львівський модернізм?

— Так. Роман Яців, Олена Ріпко, Віта Сусак, Наталя Космолінська... Достатньо було дуже достойних людей-попередників у цих дослідженнях. Тобто моя ідея не одноосібна — багато в чому виросла з того, що зробили львівські науковці. У мене, скоріше, — систематизація того, що відбулося.

— Чи осягаєте, пане Богдане, сам для себе, коли постійна експозиція Музею модернізму сформована, яку величезну роботу зробили?

— Я люблю по горах ходити. У мене таке відчуття, що я десь на Ґорґанах, заліз на пагорб, присів відпочити і дивитися які вони файні — ті гори. І знаю, що попереду — Говерла, Петрос, ще вищі гори.