Білий-білий птах… із божою ознакою
Вся Україна, українці дізналися про нього 1968 року (до того був відомий театральними ролями у Коломиї) після появи геніального (без перебільшень) фільму Леоніда Осики «Камінний хрест». Симчич зіграв роль Георгія, сусіда головного героя фільму Івана Дідуха (Данило Ільченко). Ще одного сусіда, Михайла, зіграв Кость Степанков. Вони зібралися у Дідуховій оселі, щоб судити пійманого на гарячому злодія (Борислав Брондуков).
У цій стрічці всі — генії. Це рівень Шекспіра та шекспірівської світоглядної трагедії. Це, власне, сама Україна, що гине, виїздить у засвіти, сама сунеться до могили — і попри все лишається жити, та ще й при надії...
Вперше актора з Коломиї помітив ще Іван Кавалерідзе, який запросив його зніматись у фільмі «Олекса Довбуш». Однак почалась війна, й картину так і не було поставлено. Друга спроба відбулася під час навчання у Києві на режисерських курсах. У 1953-1954 рр. Василь Симчич знімався у фільмі «Іван Франко» Тимофія Левчука, де він зіграв роль Остапа Терлецького. Не помітили тоді... По-справжньому його відкрив Леонід Осика, який за кілька років по тому зняв його ще й у фільмі «Захар Беркут», у головній ролі, а потім і в «Дідові лівого крайнього».
10 років (1968-78) знімався Симчич у кіно, і дуже інтенсивно. Його красиве нетутешнє обличчя, у поєднанні з умінням вживатися в будь-яку соціально-побутову та історичну «картинку» приваблювало режисерів — як українських, так і російських, польських, литовських, молдавських... Одна із найпам’ятніших ролей — священик отець Мирон у фільмі «Білий птах із чорню ознакою» Юрія Іллєнка. У нього ж знявся в ролі сліпого у «Наперекір усьому».
Невелика, але наче викарбувана на гравюрі роль батька у фільмі «Пропала грамота» Бориса Івченка. Знімався у Володимира Денисенка («Осяяння», «Повість про жінку»), Тимофія Левчука («Дума про Ковпака») та інших. Останньою виявилася роль батька у фільмі «Мій ласкавий і ніжний звір» Еміля Лотяну.
Театральна історія Симчича багатша, коротко не скажеш. Починав ще 1935-го в галицькому пересувному театрі «Заграва». Подальше життя було складним, іноді був у міліметрах від смерті. Так, навесні 1939 року Василь Симчич разом із групою студентів брав участь у подіях щодо проголошення Закарпатської України Августином Волошиним. Мадяри заарештували українських добровольців і мали їх розстріляти. Врятував хлопців Василів дядько — отець Сулятицький, який через зв’язки з Митрополитом Андреєм Шептицьким домігся визволення хлопців зі Станіславської в’язниці, куди їх було передано на вимогу польської влади.
А 1947 року разом із групою акторів Коломийського театру та інтелігенції міста його було заарештовано за зв’язки з ОУН. Дивом лишився серед живих...
У 1944-62 рр. — актор і режисер Коломийського пересувного драматичного театру імені Я. Галана. З 1962-го — художній керівник самодіяльного Народного театру у Коломиї (після розформування професійного театру). Величезна кількість ролей і вистав, колосальний досвід контактів з аудиторією.
Українська нібито провінція жила театром, а відтак не дивно, що в її лоні виникали такі видатні персонажі як Василь Симчич.
Рано помер, у 63 роки. Справу батька продовжує син Зиновій Симчич, який працює нині у Коломийському академічному (тепер нарешті!) обласному українському драматичному театрі імені Івана Озаркевича. 2012 року зіграв у кіно — яскраву роль батька у фільмі «Борода» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. Сподіваймося на продовження.