МЕНЮ

Байронічний, механічний, асоціальний, смішний

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Дніпро — Київ
3 липня, 2020 - 11:39
Розмова з провідним українським електронним музикантом Євгеном Гордєєвим про чорний гумор, нещирість текстів, дніпровську архітектуру та плідне небуття

Все почалося в найсуворіший фазі карантину, коли світ звівся до монітору ноутбука й інтернету в ньому. Я затіяв Фейсбук-опитування щодо найпопулярнішої української рок- і поп-музики. Назву Kurs Valüt згадали одразу кілька друзів. Почавши слухати, я подивився – чи точно цей гурт з Дніпра. Ні, помилки не було.

Електронне, прораховане, стримане, холоднувате. Низьким монотонним голосом повторюються фрази на кшталт “Я так люблю, коли ти кажеш ні”. Пісні про відчуження. Тексти українською. Затягуючий ритм. Дивні шумові завихрення. Те, що можна з рівним задоволенням слухати й танцювати.

Kurs Valüt  виявився частиною набагато більшої картини. Засновника гурту звати Євген ГОРДЄЄВ. Справжня людина-оркестр, він, схоже, здатен перетворити на мистецтво будь-який матеріал. За першим фахом і пристрастю - художник. Сам робить відео для своїх виступів. Торік дебютував як кінокомпозитор – його композиції склали саундтрек нагородженого “Золотою Дзиґою” мультфільму Микити ЛИСЬКОВА (так само дніпрянина) “Кохання”.

Окрім “Курсу Валют”, Гордєєв веде проєкт Ksztalt – аналог абстрактного супрематичного живопису, за твердженням автора. Ця низка експериментальних ритмічних структур дійсно є музикою простих геометричних форм, настояною на шумах і димах індустріального міста.

Ще одне дітище Євгена - сповнений антрацитово-чорного гумору “MC Брехунець” – пісні під липучі мелодії а-ля “Ласковый май” з текстами на манер “Я відвезу тебе у Жовті Води на уранові рудники”; з тої ж програми – сліпучий хіт “Зоряний Шкіряк” і переспів загальнонародного “Рушника” на мелодію супергіта I Am Creep знаменитих британців Radiohead. Нарешті, альбом V: Sevolod створений як цілковито сімейна забава – Євген записував проби сина-аутиста на різних інструментах, і потім перетворив ці сирі, інтуїтивні акорди й наспіви на вишукані атональні п’єси.

Без перебільшень, Гордєєв – це окреме явище в нашій музиці. Його музику вже слухають у Європі і запрошують туди на виступи й фестивалі.

Євген народився у маленькому шахтарському містечку Білозерське. Закінчив Харківське державне художнє училище. Батько – шахтар, мав музичні захоплення: грав у фанк-ансамблі, організував духовий оркестр гірняків; мати – викладачка образотворчого мистецтва. Євген з 17 років жив у Покровську, з початком бойових дій переїхав з родиною до Дніпра.

В Дніпрі, в одній із центральних кав’ярень, ми й зустрілися.

 “МЕНІ БРАКУЄ КУЛЬТУРИ ВЕЛИКИХ МІСТ”

- Спочатку було візуальне мистецтво чи музика?

- Мистецтво. Я маю єдину освіту – художню. Навіть не вищу – середню. В Харківському художньому училищі. Жодних компетенцій в теорії музики.

- А на кого вчилися в училищі?

- На дизайнера – від графіки до інтер’єру, поділу на той час не було. Таки собі перехідний етап між “художником-оформлювачем” і власне дизайном. Усе це тільки народжувалося тоді – самий початок 2000-х.

- Що після того?

- Писав і виставляв супрематичні картини. Потім опанував векторними програмами типу Flash і почав робити рухливі супрематичні композиції,  аудіовізуальні перформанси. Це вже повернувшись на Донбас, у Покровськ.

- То що ви вважаєте своїм найбільшим візуальним досягненням?

- Мій перший електронний проєкт Ksztalt. Він сценічно оформлюється створеними мною красивими векторними штучками, які рухаються й формують атмосферу.

Назагал, мені бракує культури великих міст. Культури довкола нашого постіндустріального краєвиду, роботи з цим контекстом. Навіть у містечку на Донбасі я переймався цією темою. Якщо я мешкаю поруч з нескінченним заводом, то це повинно впливати на естетику й музичну, й візуальну. Саме ці впливи я намагався передати через примітивні супрематичні форми, які в моїй уяві корелюють з мегаполісами, цеглою, ліхтарними стовпами, ритмом новобудов. Тому, коли звучить Kurs Val?t, люди підсвідомо асоціюють його з регіоном, у якому це робилось. Львів’яни кажуть, що у них таке неможливо. Інакша атмосфера.

- Проїжджаючи чи проходячи промислові квартали Дніпра, ловлю себе на схожих думках: цьому потрібне власне мистецьке вираження.

- Коли я ще мешкав у Харкові, то мене надихав архітектурний конструктивізм, будинок “Держпром”, завод “Турбоатом”, який виглядає як красивий монстр. Південмаш і Лівий берег з його трубами в Дніпрі теж дуже круті. Це все набуває закономірний естетичний вихід в тому, що я роблю.

“МАЙДАН НЕ БУВ СФАБРИКОВАНИЙ”

- За яких обставин вам довелося виїздити до Дніпра?

- За військових, звісно. В мене родина – дружина, десятирічний син-аутист Всеволод. Нам потрібен відповідний реабілітаційний сервіс, а тут уже стріляють біля хати, по пів року води немає в місті. Я за сукупності цих факторів вирішив переїхати у найближчий обласний центр, підконтрольний Україні. Батьки лишилися в Покровську, який, на щастя на нашому боці.

- У війни теж є своя музика?

- Мене вже питали про це. Війна звучить як нойз (від англ. noise, шум – сучасний музичний стиль – ДД). Безструктурне, хаотичне, зле. Війну можна підзвучити, але естетизувати її не хочеться. Мені більше до вподоби естетика бунту. Калатання в 2014 по діжках на Грушевського, плюс шини, дим, вогонь – і у візуальному, і в звуковому плані це було магнетично.

- Мені здається, що сучасне мистецтво в Україні відчутно потьмяніло після Майдану.

- Це різні завдання. Я не проти, коли варіюються малі форми. Коли я думав поступати на архітектурний, то мріяв робити архітектуру малих форм - автобусні зупинки, кіоски тощо.

- Чому?

- Бо спекуляція на великих формах здається мені надто зрозумілою. Велетенські розміри спекулятивні з а визначенням. Вже масштабом можна вразити. Майдан масштабний сам по собі, але він вражав на різних рівнях. Є мала форма, її ще можна назвати знайденою формою – та, яка вже існувала й була використана під час Майдану. Наприклад, пісня “Пливе кача”. В ній немає епічності, величі. Але, будучи “знайденою”, виконаною в потрібний момент, вона стала як частина пазлу, якої бракувало, й спрацювала. А коли Олег СКРИПКА, Сергій ФОМЕНКО й Тарас ЧУБАЙ намагалися зробити велику форму – гімн нової армії – з пісні «Зродились ми великої години» - не спрацювало, не прижилося, бо штучне й кон’юнктурне. Майдан не був сфабрикований, він стався. Так само як і “Пливе кача”. Одне слово, щоб створити щось переконливе й велике, треба спочатку розім’ятися на малих формах. Я, зокрема, сміюся з того, як раптово народ полюбив Dzidzio з його “Молитвою за Україну”. Просто засікаю секундомір, коли публіка забуде про це – бо воно так само штучне й кон’юнктурне. Це так не робиться.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

“ДНІПРО НАСПРАВДІ КЛЬОВИЙ”

- Дніпро завжди мені здавався доволі далеким від мистецтва. Чим він надихає вас, окрім промислової естетики?

- Динамічністю. Тут відбувається дуже стрімка забудова сучасними об’єктами. Якщо стати на тому ж Катеринославському бульварі, то всюди видно нову архітектуру. Це архітектура вже незалежної України. І в Дніпрі вона гарна, мені подобається. Мені подобається Центр “Менора”, офісні скляні білдінги. Зроблено зі смаком. На Правому березі забудова має невелику поверховість, правильно вписана в краєвид. Дніпро насправді кльовий. Просто трохи порихтувати ці тротуарчики, десь із транспортом розрулити, і взагалі добре буде. Ті, хто має травми дитинства чи юнацтва в Дніпрі, через те, що тут було колись криміногенно й незатишно, ті, хто натерпілися і поїхали звідси, зараз лають місто – а мені це незрозуміло.

- Я один з тих, хто натерпівся й поїхав. Але не лаю, натомість – дуже цікавлюся, що змінилося. Красиві будинки – це, звісно, добре, але місто роблять люди.

- От Дніпро ще надихає волонтерським рухом. Кинули заклик – побудувати незалежну сцену в парку Шевченка – збіглося пів сотні ентузіастів і побудували сцену з нуля. Реабілітаційний центр, куди я водив малого, будувався так само: матусі аутистів покликали людей – і зібралося стільки добровольців, що їх просили розійтися десь половину, бо забагато. Тут дуже потужна енергія людської участі. Митцівня “Модуль” – низова ініціатива. Карантинний фестиваль “Інтерсіті” на базі “Модуля”, вже міжнародний, де ми беремо участь – теж. Я для “Модуля” роблю все що можу просто тому, що поважаю їх. І так багато чого створюється.

- Так, це дійсно гріє.

- Достатньо проїхатися Україною і все побачити на власні очі. В Івано-Франківську тусили з хлопцями на рейві, й вони скаржилися: “Той Львів усю увагу на себе прибрав!” Я їм на те відповів: “Чуваки, ви зробили рейв на сотні людей, а Львів не спромігся. Він свою туристичну привабливість не будував, а успадкував. В моїх очах ви крутіші тут і зараз”.

“СМИСЛИ ТРЕБА РОБИТИ ПАРАДОКСАЛЬНО”

- Але ж проблем у Дніпрі теж не бракує?

- Екологічні, транспортні, кримінальні. Велике місто. І ще проблема – відсутність достатньої артистичної спільноти. Волонтери – це круто, ми можемо будувати інфраструктуру, але хто користуватиметься нею? Цих людей замало, завузьке коло.

- Зауважу, що раніше ніякого кола, щоб продукувало хоч щось, цікаве за межами регіону, не було. Зовсім.

- Зараз у Дніпра навіть є певний магнетизм для артистів, які приїздять сюди - на резиденції тощо. Ми їх розміщуємо в красивих місцях. Їм усе подобається. Мені – тим більше. Я народився в шахтарському місті на 15 тисяч людей, де лише 5 шахт і все. Але навіть там робилися рейв-вечірки.

- Як вони виглядали?

- Колонний зал Будинку культури з античними скульптурами. Самопальні лазери на шарнірах. Стробоскопи, дим, The Prodigy, 1990-ті. Це було дуже круто, як я згодом зрозумів. Так само все власними силами. Я з того часу майже не змінився. В 14 років мав підшивку радянського перебудовного журналу “Юний художник”.  Там друкували дивовижні плакати. Я взяв касету з першим альбомом “Пінк Флойд”, записаним піратським шляхом з платівки... Уявляєте собі, в моєму містечку був перший оригінальний вініловий альбом “Пінк Флойд” – “Сурмач біля брами світанку”, 1967 року.

- Ні, не уявляю. Це ж шалений раритет.

- Треба розуміти, який Донбас. Це СРСР у мініатюрі, зі всіма етносами від греків до казахів. Справжня клаптикова ковдра. Щільно заселений, досить урбаністичний, навіть у маленьких містах. Вініл “Пінк Флойд” – будь ласка. Синтезатор “Полівокс”, у мене вдома стояв – будь ласка. Донецьк був одним з центрів фарцування контрабандною імпортною апаратурою, електрогітарами й платівками, які везли з Прибалтики. Було в Донецьку – було і в містечках поруч. Нічого дивного.  Мені інколи навіть Харків здавався провінційним. Але в Донбасу є свої негативні моменти, які позбавляють мотивації повернутися туди. Бо СРСР у мініатюрі – це ще й світоглядні мінусі. Тут почуваюся комфортніше, крім того, Дніпро – теж мультикультурне місто. Центр, Правий берег наповнені іноземцями. На вулицях лунають кілька мов, і це мені дуже по кайфу. Наприклад, недавно був у Тернополі в неділю, дивлюся – повна  площа люду. Що відбувається? А просто йде недільна служба в храмах УГКЦ. Отака монокультурність здається нудною. А мені цікаво, коли все різнобарвне й розмаїте.

А з  Києвом стосунки не склалися. Мені не подобається, як він ставиться до власної зовнішності. Я зрадів будівлі Театру на Подолі авторства Олега ДРОЗДОВА – бо це свіжий подих. Не треба весь час гнатися за минулим, натомість спитати в себе – хто ми є сьогодні? І в музиці так само.

- Повертаючись до музики: то що за історія з касетою?

- Я вирізав з «Юного художника»  репродукцію Малевича для обкладинки, вставив у касету. От цей альбом і цей Малевич досі у мене під шкірою в сенсі впливу. Малевич – лаконічність форм, а Сід БАРРЕТТ (вокаліст, поет, засновник “Пінк Флойд” – ДД) – парадоксальність. Тексти й смисли треба робити парадоксально. Це працює. Наприклад, “Я так люблю, коли ти кажеш ні” – це парадокс і лаконічність. Тексту мало і він нелогічний. Це породжує певну магію. А українська додає фонетичної привабливості, бо російською це неможливо заспівати.

Отже - мені 14 років, у мене касета раннього “Пінк Флойд” з обкладинкою Малевича. Це зерно нікуди не ділося, проросло 3 роки тому у вигляді “Курсу валют”.

- Ви кажете про вплив Сіда Барретта. Я теж його обожнюю. Але ваша музика, принаймні зовнішньо, на нього несхожа.

- Наша музика просто виконана на інших інструментах. У мене синтезатори, в нього гітари, але якщо покопатися в структурі, всюди стирчать вуха. І ще стиль співу Барретта – вокальна чеканка, коли немає мелізмів. Я цей стиль бозна-скільки намагаюся копіювати. Не дуже виходить, але я намагаюся теж так “чеканити”, сепарувати ноти одну від одної, без сольних моментів, загравань і гачків для слухача. В кожного окремого складу – своя нота.

Мені хочеться співати низько, бо це привабливо. Коли чоловік співає високо, то це Том ЙОРК і це негарно. Radiohead  вабить  музичною структурою. А спів там жахливий і Том сам це визнає. Хороший низький вокал – це Френк СІНАТРА чи Тіль ЛІНДЕМАНН (лідер німецького гурту Rammstein – ДД). Вони співають у комфортному для себе діапазоні. А коли в некомфортному, коли голос недобудований, як у мене, то виходить надломлений низький вокал. Такий, з браком.

- Ви цим не дуже задоволені?

- Взагалі незадоволений.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

“Я НЕ ЗНАЮ, ЩО Я РОБЛЮ, КОЛИ РОБЛЮ”

- А коли буваєте собою задоволені?

- Повністю ніколи. Але я про себе не дуже багато й думаю. Якщо про це думати, то застрягну в перманентній депресії. Ефектом, спричиненим моєю музикою, я задоволений. Мені подобається, як воно органічно, без сторонніх ресурсів пішло в народ. Бо мотивацією була не репрезентація себе, а колупання в реальності. Вплив на реальність. Щоби воно звучало на домашніх вечірках.

- Звучить?

- Так, мені шлють підтвердження - де й коли. Моя музика проникає в чужі життя. Мені надіслали під час останніх виборів фото з кабінки, де бюлетень був зіпсований цитатами з “Курсу валют”. Дійшло вже до такого. І це прикольно, це вплив на реальність, хоча й не передбачений.

- Чому?

- Мені хотілося вплинути в жанровому сенсі, аби люди зрозуміли, що електроніка буває різною, наприклад отакою: пісенною і водночас аскетично-мінорною, мінімалістичною, україномовною, трохи агресивною – і спробували теж щось таке зробити. Натомість спрацювала афористичність текстів.

- А в чому полягає ваш метод?

- Його можна сформулювати так: “Надихатися не копіюючи”. Я можу для свого проєкту запозичити програш з відомої композиції, але його ніхто не вирахує, бо він там абсолютно інакше застосований. Тобто надихнувся не копіюючи.

- А технічно як це виглядає?

- Я компоную музику за допомогою семплів. Створюю їх на програмі в комп’ютері, потім перевантажую в семплер і на концерті граю без комп’ютера наживо всі партії, кожний звук у реальному часі з використанням семплера і в “Кшталті”, і в “Курсі валют”. Але це проєкти принципово різні.

- Як ви їх запровадили в життя?

- Я грав експериментальну електроніку, і мені здалося, що в нас замало перформативності, ми досить нудно виглядаємо за тими девайсами. Бракує руху в жанрі. Бо ми всі помішалися на Aphex Twin (псевдо культового ірландського електронного виконавця й композитора Річарда Девіда ДЖЕЙМСА – ДД), не дивилися в бік мінімал-вейв (minimal wave, “мінімалістична хвиля” - жанр сучасної музики, створюваної з використанням синтезатора й драм-машини – ДД), вважали легковажним, але майже всі його потай слухали. А якщо я зроблю? Так і з’явився Kurs Val?t на самому початку 2017. Я все це презентував на дні народження мого майбутнього соратника по “Курсу” Євгена КАСЬЯНА. В нього є камерний фестиваль “Женька”, де кожен з друзів самовиражається як може. Я приніс на “Женьку 29” голу музику без текстів. Народу дуже сподобалося. Я зрозумів, що треба писати тексти. Запропонував: “Києву треба втерти носа. Треба влаштувати культурне “сепарство”. Якийсь свій вайб (жаргонізм для позначення емоційного стану чи атмосфери, створюваною певним місцем чи подією – ДД). Наприклад, зробимо вечірки з українським мінімал-вейвом. Назвемо “Естрада”. Будуть грати кілька відомих проєктів, а розігрівати їх давайте оцією фігнею, що в мене вже є”. Тобто  Kurs Val?t створювався для розігріву українських мінімал-вейв-колективів. На колінці, за 10 днів я нашльопав тексти, які увійшли в перший альбом. Спочатку грав сам, потім залучив музикантів, аби з мікрофоном красиво виглядати. Згодом розробив ще й візуальну концепцію. Ось вокаліст, він танцює, певним чином поводиться, ось лаконічний задник, потім ми в оформленні змінили відеопроекції на лампи, які синхронізуються з мелодією. Все це закупалося на власні кошти. Іноді вдавалося покривати якісь витрати, а іноді ми опинялися в глибокому мінусі. Досить швидко мені здалося, що “Естрада” нікому не потрібна, а потрібен саме “Курс”. Тому я закрив ці вечірки, а групу лишив. Тепер Kurs Val?t рідше виступає в Дніпрі, аніж за його межами. В місті концертуємо хіба що раз на рік.

- Фахової музичної підготовки у вас дійсно немає?

- Я виробляю музику непрофесійно, мало тямлю в теорії, в цьому є й плюс, і мінус – бо люди, які знають, роблять це швидше. Наприклад, я не вмію грати на клавішах, але пишу на них музику. Отака дивина. Тобто я не знаю, що я роблю, коли роблю. Але це дає змогу досі дивуватися тому, що роблю. Люди, які знаються на теорії та роблять усе професійно, кажуть, що для них немає нічого дивного. А для мене є! Я ні фіга не зрозумів, але якась магія проскочила. І найсолодше в цьому процесі – власне, виробляння. Наприклад, коли сигнал голосування з Верховної Ради став у трек “4533”, наче там і був, я скакав від радості – як воно круто там звучить – ще й на великому звуці! Оцей момент, коли щось гарне народилося з небуття, є найкращим. Решта – ефіри, концерти – не те.

“Я ПРОТИ ЩИРОСТІ ТЕКСТУ”

- Ще одна ваша безумовно популярна затія - “МС Брехунець”. Він виник як жарт?

- Насувався черговий “Женька”, і я подумав, що треба зробити щось новеньке. Я хотів колаборацію зі своїм луганським другом, який вивів мене свого часу на музичну орбіту з домашньої студії в Покровську. Він зараз у Сєверодонецьку розвиває культурну індустрію. Я йому дав один зі своїх апаратів, аби він на ньому щось творив. Апарат він повернув через 2 роки, але ж я цей апарат переріс, він звучить смішно для мене. Кожний звук кумедний. Стою і регочу. Розумію, що в серйозній музики я його не використаю. А якщо в несерйозній? Якщо мені смішно зараз – то комусь теж може стати смішно.  Що б зробити такого? Ось мені потрапляє на очі акція моїх тернопільських друзів – вони прийшли на концерт Степана ГІГИ (український естрадний співак старшого віку – ДД) з його велетенським портретом,  пробилися до нього в гримерку, він його підписав і вони почергово цілували той портрет як ікону. Нумо візьму цю традиційну пересолоджену  естраду й схрещу з концептуальними текстами. Я проаналізував, так би мовити, музичний метод Гіги й створив пісню “Зоряний Шкіряк” як першу пробу. Мені сподобалося, слухачам теж, теща до сліз сміється. Зоряну ШКІРЯКУ надіслав - йому теж сподобалося. Правда, знов-таки, воно спрацювало не так, як я хотів.

- А як хотіли?

- Підлеститися до пересічних громадян, а не до мистецької спільноти. Вийшло навпаки. Коли ставили “Брехунця” карпатським вуйкам, вони сприймали це як знущання і просили якогось Дзідзя. А естети у захваті. Фестиваль “Докудейс” крутив, по тусовках різних, у сквотах звучить. Мені це досить дивно, бо я вважав, що зрозумів щось суто українське, що повинне звучати по місту, а по факту це авангард таки й вийшов.

Стара історія: розраховую на один ефект – виходить інший. Але з “Курсом” той ефект спрацював на Європу. Вони не розуміють текстів, але чують музику, грув, і він їм дуже подобається. Наразі Kurs Val?t запрошували на фестиваль української музики в  Амстердамі й концерт у Берліні, але через карантин все перенесли на осінь цього року й на січень наступного відповідно. Тобто в Берліні воно грає по клубах, німці не розуміють слів, але з задоволенням танцюють. А тут люди ведуться на тексти. І це мені не подобається, бо я вважаю українців більше слухачами, аніж текстовиками.

- Отака літературність здається мені більше російською.

- Абсолютно російська деформація. Мені б хотілося, аби більше любили Tik Tu (тернопільський гурт – ДД),  Lюk (харківський гурт - ДД), бо це мелодія. Це важливо. І я не розумію, як народ захоплюється чимсь немелодійним. У нас чудова інді-сцена, у нас непоганий панк-рок, деякі речі роблять на європейському рівні. Але молодь любить умовний російський “Буєрак”, посередність, по якій ведмідь з тайги потоптався, на мій погляд.

- Чорний гумор у “Брехунці” й у “Курсі” – це загальне світовідчуття чи спосіб захисту?

- І те, й те. Наживне. Спричинене певним травматичним досвідом. Але я проти щирості тексту. Мені здається, що краще працювати з вигаданим ліричним героєм. Воно все одно спиратиметься на досвід, але застосовуються гіперболи, метафори, імла, такий собі туман. Аби жодний собака не дізнався про причину. Не треба тут душу розкривати. Тобто це має бути реальність трохи змінена, а не скопійована. Мені навіть як слухачу хочеться, аби я потрапляв у трохи змінений світ, і необов’язково змінений на краще. Це як у театрі, коли є містифікація, інакшість. Мій гумор, парадокси – для того, аби дещо змінити реальність у бік меланхолії, темного байронізму. Герой “Курсу валют” – байронічний, меланхолійний, асоціальний, напівмертвий, з майже відсутніми емоціями, такий біоробот трохи. Мені подобається ця естетика.

- Що вона дає залу?

- Оголену енергію тілесності. Фізична активність з вимкненими емоціями, це як солдати – вони просто йдуть, їм не можна рефлексувати. Ти не повинен думати про етичний бік під час бою. Мені здається, що в “Курсі” є ця мілітарність, енергія без спроби рефлексій, взяття за душу. Наслідок - тонізуючий. Людина слухає і їй хочеться рухатися, щось робити. Хто не танцює до того – затанцював. Хтось слухає на роботі, аби збадьоритися. Є підтвердження. Так що не тільки тексти. Жодної соціології, філософії. Мені дуже не подобається, коли моїм пісням приписують соціальність, це їх сильно звужує. Це абстракції, текстуальна нісенітниця.

“ПРАЦЮВАТИ ТРЕБА ХИТРО”

- Чого бракує нашій арт-спільноті?

- Функціонерів, культуртрегерів. Хочу на цьому наголосити. Фішка культурного менеджменту в тому, щоб з митця, з цієї неадекватної істоти, видобути продукт.  Я зараз панькаюся з молодими, вони спритні, рухливі.

- Наскільки це складно?

- Я десь проковтну зауваження, аби їх не травмувати зайвий раз. Нехай людина лишається переконаною, що вона найкрутіша в світі. Якщо це дасть їй поштовх щось робити – не буду руйнувати ілюзії. Працювати треба хитро, розуміти, що творці - люди вразливі, нестабільні, на пів дорозі між суїцидами і мають погані звички. Мені здається, що деякі наші відомі менеджери просто не розуміють того, як артисти влаштовані всередині. І доки вони цього не розуміють і поки наш ринок цього не розуміє, доти у нас не буде експортного товару. Рівень артиста перевіряється саме експортним потенціалом його робіт. Якщо ти органічно, без надзусиль піару, опинився на крутому фестивалі в Європі, ти щось можеш. Мене ніхто не просував, а все вийшло.

Взяти того таки діджея Станіслава ТОЛКАЧОВА  з Дніпра. Він зараз у Берліні, в Амстердамі, на Заході нарозхват. Ніхто його не просував. Сам він людина далека від понять сконцентрованості й відповідальності. Але запропонував унікальний техно-продукт, якого ніхто в світі не грає. А функціонери мають бути відмінниками. Вони мають бути сконцентрованими. Перший продюсер “Пінк Флойд” Пітер ДЖЕННЕР носився з ними як з дітьми. Він був адекватний, вони - ні. Завдяки йому відбувся вищезгаданий “Сурмач біля брами світанку”, який перекриває всіх цих “Сержантів Пепперів”. Шедевр, створений завдяки правильному менеджменту. От якби це було в нас налагоджено. Мали б видатну сцену, бо є і артисти майстерні, і слухачі класні. Бракує лише менеджементу, режисури, юридичного супроводу.

“УКРАЇНІЗАЦІЯ НЕ ВИЙДЕ В ЛОБ”

- Ви з самого початку були україномовним чи заговорили вже в свідомому віці?

- Я мешкав у двох містах на Донбасі. В Білозерському народився, прожив 17 років і спілкувався тільки російською. В Покровську я одружився – а вся рідня дружини з Тернопільщини, всі україномовні. Моя теща головувала в Народному Русі України в Покровському районі, на мотоциклі зустрічала В’ячеслава ЧОРНОВОЛА, возила його до виборців. Легендарна родина. Тож мав удосталь практики. Мені важливо чути вимову. Воно повинно лунати поруч. І воно повинно – що дуже важливо – йти через вдалий контент.

- О так.

- Для мене особисто на 90% українську популяризували локалізації серіалів “Симпсони”, “Альф” і “Футурама”. Їхні перекладачі зробили українську модною. Все це на цитати розібрано. Якщо цього не відбувається, то на самих лише закликах до совісті ми ніяку молодь до мови не привернемо. “Курсу валют” це теж удається. Деякі мої друзі, я точно знаю, принаймні у постах у Фейсбуці, переходять. Хтось мені сказав, що їм до того, як почули мої композиції, мова взагалі здавалася непривабливою. Будь-які етичні міркування тут не працюють, українізація не вийде в лоб, потрібен сучасний репертуар.  Українізувати треба красиво – людина не встигла оговтатися, а вона вже під впливом.

“ЦЕ МОБІЛІЗАЦІЯ НА ВСЕ ЖИТТЯ”

- Що це означає – ростити дитину з аутизмом?

- Важко. Це мобілізація на все життя. Треба багато знати, а ті знання ще треба отримати, їздити по різних семінарах, тримати руку на пульсі. Методика реабілітації – доведення аутиста до стану максимальної соціалізації, щоб він мав достатню взаємодію з соціумом, міг пояснити що йому треба, шо він відчуває, не спричиняв безладу. Треба дуже багато вивчати, бо методики постійно оновлюються. До речі, не знаю з чим це пов’язано, але в мистецькому колі народжується чимало аутистів. Зокрема, в кліпмейкера “Онуки” й у Олега СЕНЦОВА  - діти з аутизмом.

- Ви з сином навіть записали альбом.

- Так. Всеволод має феноменальну пам’ять. Уявіть: у вас у голові тримається колосальний об’єм інформації, але вона несистематизована, розкидана казна-як, людина не може її правильно застосувати. Мій син знає до найменших подробиць якусь подію, яка сталася з ним у 3 роки. Пам’ятає хто де перебував, хто що робив, що сказав і як був одягнений. Але це не має практичного значення, не допомагає ні в чому. А те, що треба пам’ятати – якісь літери, наприклад – не пам’ятає. Це треба вивчати окремо.

- А ви чомусь учитеся з ним?

- Перфекціонізму, мабуть. Він більше, ніж я, сконцентрований на дрібничках. А я дрібничками нехтую. І це реально важливо. Іноді він мене доукомплектовує перед виходом на вулицю, підказує, що я не взяв. Він як гіперболізована версія мене. Тобто якщо з мене зняти соціальні, зобов’язуючі фільтри, то лишиться він, тільки ще й у квадраті. Що я маю на увазі? В мене нарцисистичний розлад особистості. Я його легітимізую у сценічних перформансах. Мені потрібно показувати себе. Але я це роблю дозовано, пристойно, так, щоб попросили добавки. А він нарцис за умовчанням. І він не знає, нащо це фільтрувати, перебиває розмови, аби послухали його, переконаний, що він найкращий у світі артист. Коли я його привів на репетицію “Курсу валют”, то він перехопив мікрофон, аби бути в центрі уваги. Заявляє мені: “Я виступатиму в “Модулі””. Я питаю: “Щоб тобі аплодували, бачили, який ти кльовий?” – “Щоб ти дивився”. Його перша місія – довести мені, що він найкращий. Якщо він цю місію пройде, то все гаразд. Але якщо не впевнений, то на сцену не полізе. Спочатку до ідеалу відшліфує. Репетиції певних речей робить наодинці, і коли я заходжу, проганяє мене.

“ХОЧУ БУТИ В ЦЕНТРІ ПАВУТИННЯ”

- Які у вас плани на посткарантинне майбутнє?

- Продюсувати, підтримувати проєкти. Робитиму лейбл на основі “Модуля” під назвою Dnipropop. Не хочу весь час кататися в тури й на фестивалі, це виснажливо й черевате стресами. Фестивальний формат особливо не подобається через громіздку технічну складову. Забагато людей, забагато інтересів. Заради 45-хилинного виступу багато чого треба стерпіти. А от якщо я собі десь у центрі павутиннячка, хай і локально, допомагатиму молодим артистам, голодним до всього того, робити їхні проєкти й виводитиму їх на орбіту, щоб вони каталися зі своєю музикою, а я би просто дивився на ефект, який спричиняю – це було би прекрасно. Щоб цей рух розвивався в Дніпрі.  Щоб мені достатньо було повернути за ріг - а все потрібне вже тут.