Андрій БЛУДОВ: «Неспокій» де Кіріко як відродження Сенсу»

23 червня 1998
Повернувшись з імлистого Цюріха до своїх звичних полотен і фарб, я повсякчас почав відчувати у своїй майстерні дивний і невиразний потяг до зображення нетутешніх аркад, колонад і акведуків, неймовірних веж і годинників. Я вперше гостро переживав ефект дежа-вю: спогади про те, чого напевно не бачив на власні очі, та знаю — чи то зі сну, чи то «генетичною» пам’яттю. 

Аналізуючи свій стан, я подумав, що, можливо, він спровокований виставкою «Бьоклін — де Кіріко — Макс Ернст» у цюріхському Кунстхаусі.

У «приголомшливому тріо» художників, як написав Бутар у каталозі виставки, де Кіріко, на мій погляд, був найбільш «приголомшливим». Він зачаровував своїми архітектурними варіаціями, меланхолійними просторами, де глядач, «гортаючи сенси», занурюється в особливий світ позасвідомого. Мене вразили і невідступно переслідували міфо-варіації цього художника — учня Бьокліна та екс-сюрреаліста (його дуже цінував Бретон). Погляд відразу вихопив з величезної експозиції картину «Неспокій поета», написану де Кіріко 1913 року в Парижі.

Цей «Неспокій», я думаю, досить особистий; у сюрреалістичній композиції відбилися не менш сюрреалістичні сни. У цій картині мене вражає все: і поєднання древньої статуї (високе) із гроном бананів (брутальне, сексуальне), і далекий поїзд, що мчить кудись (шлях, невідоме), і глибокі, темні отвори в стіні, і тривожний колорит пейзажу (з натюрмортом) на тлі вмираючого сонця.

Для мене тут, у цьому творчому досвіді в зоні архетипів, багато співзвучного та принадного, як буває співзвучним і привабливим щось пережите й пам’ятне. Як міф — «те, чого ніколи не було, та завжди відбувається із усіма».

Однак вражає мене у «Неспокої» і інше — виникнення Сенсу з великої кількості різнофункціональних атрибутів, де результат — не сума деталей картини-роздуму, картини-парадокса, а особлива пронизлива її інтонація. Я бачу в цьому новий жанротворчий початок «філософської картини».

В експлікації до виставки в Кунстхаусі куратори визначили її головну ідею як вектор від німецького романтизму й символізму до сюрреалізму та мистецтва «нового часу».

Переживши у ХХ столітті досвід різноманітних радикальних жестів, сучасне мистецтво, як мені здається, знову докоряє якісному живопису, для котрого, як раніше, актуальним стає проблема шляху та сенсу й шукання відповіді на питання «звідки» та «куди». Мистецтва, де поруч дружно почувають себе древня статуя і стиглі грона бананів, апатія колонад і спрямований у невідоме поїзд.