20 років від дня смерті Олега Зуєвського

Сьогодні виповнюється 20 років від дня смерті Олега Зуєвського — чи не єдиного з помітних українських поетів ХХ століття, на чию творчість мала значний вплив поетика сюрреалізму.

Народився він 16 лютого 1920 року в містечку Хомутець Миргородського повіту на Полтавщині, — то ж 100-річчя поета ми святкуватимемо за чотири роки.

Після рідного Хомутця доля потягала його: він мешкав у Мерефі, Харкові, Миргороді, Ауґсбургу, Філадельфії, Нью-Йорку, Едмонтоні, де й помер 1996 року. Перепохований в Житомирі, поряд з могилою матері — Теодосії Шостак-Зуєвської (1900—1989).

Нічого не писатиму тут більше про його життєвий та творчий шлях: хто знає — знає; хто не знає, може відкрити Вікіпедію або книжечку: Олег Зуєвський. Вибране. Київ: Дніпро, 1992. 364 с. (з невеличкою, проте дуже змістовною передмовою покійної Соломії Павличко); кому байдуже — тому байдуже.

Отже, сьогодні, згадуючи Зуєвського, я наважуюсь пропонувати небагатьом (точніше кажучи — кільком) моїм читачам вірш, який я був написав колись,— своєрідний hommage непересічному українському поетові-сюрреалісту.

ОЛЕГУ ЗУЄВСЬКОМУ (майже сонет)

в тремких гілках зеленої офіри

де сивий голуб ночував

допіру одна від всіх найбільша шелестить

немов луна загублених століть

з подзьобаного зорями ефіру розповідає як її болить

а ти ввійшов в ці двері навмання

і тінь твоя тебе наздоганя

неначе є іще одне питання і відповідь твоя (чи не остання)

зупинить лет крилатого коня і перетне вороже зазіхання

тріпоче гілка листям у імлі з пір’їнками світанку на чолі

Володимир ЯСЬКОВ