19-й день війни…

Катерина СТЕПАНКОВА, режисерка, акторка, волонтерка про центр «Дрібне Сузір‘ячко» та перемогу

19-й день війни… У дні страшних випробувань усі українці згуртувалися. Орки скаженіють, але ці звірі не переможуть нашу країну, бо це наша рідна земля. Сьогодні День українського добровольця. Про те, як вистояти у час війни наша розмова з Катериною СТЕПАНКОВОЮ.

- Мені складно відповісти на питання: як дожити до перемоги, бо кожний день ставить нові завдання, які терміново нам приходиться вирішувати. Особливо складним став перший день війни, бо ще не відлагоджено: що треба робити терміново, як допомогти бійцям ЗСУ, територіальній обороні. Дуже хвилювалася, як мій чоловік (Олексій Скляренко) добереться з Одеси до Києва. Там йшли репетиції постановки опери «Катерина» - прем‘єра планувалася на 26 і 27 березня на сцені Одеського національного театру опери та балету (лібрето композитора Олександра Родіна за поемою Тараса Шевченка, диригент В‘ячеслав Чернухо-Воліч, режисерка Оксана Тараненко, хормейстер Валерій Регрут, хореограф Олексій Скляренко. – Т.П.). Дякувати Богу Олексію вдалося доїхати до дому, а ми під сирени повітряної тривоги сиділи з блогеркою Віолеттою Кіртокою, моїм 10-річним сином Матвієм, мамою (Адою Миколаївною), другою невісткою, з якою познайомились у цей час, та кішкою у підвалі… Вже на другий день війни син Льоша поїхав боронити підступи до нашої столиці у складі «Добробату», а за день до нього долучився й чоловік. Я їх відтоді не бачила, але ми тримаємо мобільний зв‘язок.

Ми не могли сидіти славши руки, обдзвонювали всіх, хто лишився у Києві й зараз наше «Дрібне Сузір‘ячко», яке згуртувалося навколо театру, активно займається волонтерством. Працювати стали відразу, телефони стали гарячими. Займалися всім: і їжу готували, і прали, і шукали харчі (бо магазини та склади у перші дні навали орків у столиці були закриті), щоб передати у лікарні. Прийшлося робити спеціальні посвідчення водіям, які розвозили ліки та харчі тим, хто потребував помочі, а також бійцям, які тримають оборону Києва. Нам вдалося закупити термобілизну і різні речі, для наших вояків. Я вчилася не панікувати, а фільтрувати, що треба робити терміново, а що згодом... Дякувати Богу, що маю багато серйозних волонтерів, які працюють з 2014-го. Зараз вчуся робити все одразу: суп розливати, по мобілці говорити з шанованими людьми з різних структур, щоб знайти дуже потрібне спорядження для військових або ліки для хворих…

У мене двоє з театру не встигли виїхати з Великої Британії та Арабських Еміратів (їхні літаки вже не вилетіли в Україну), а тут у них родичі. Зв‘язувалась з їхніми рідними з Гостомелю, а мамина подруга була у Конотопі… Прийшлося бути психологом, аби підтримати, допомогти. Охтирка, Козилець, Маріуполь, Харків, Суми, Херсон… - географія біди страшна. Мама переживала за Глухів – її рідне містечко. Ми не панікуємо, а гнів переповнює серце. У страшному сні важко було представити ті руйнування, смерть, біль, які приніс на нашу землю «руський мир»!

  Наш підвал став волонтерським центром і прихістком для бійців, щоб могли відпочити, поїсти… Багато роботи, координуючі дії робить Віолетта та я дуже вдячна їй за спокій, виваженість, чіткість у виконанні самих різних речей. Саме вона навчила мене все робити одразу, не забувати те, що треба зробити у цю мить, а потім згодом.

Нині хтось додався до нашої команди, а хтось пішов на «вільні хліба», але теж продовжують займатися волонтерством. Ми вчимося розставляти пріоритети. Днями, перед самою комендантською годиною принесли 10 ящиків з гарячими пиріжками. Як довезти їх нашим воякам? Але вдалося нам знайти машину й відправити харчі бійцям у два добровольчі підрозділи… 

Новина про те, що загинув актор Паша Лі приголомшила. Ми плакали, але грузили знаряддя, ліки та харчі. Серце розривалося від болю. З Пашею ми разом грали у виставі «Соломон у спідниці», яку я поставила за п‘єсою Людмили Уліцької. Герой Паші грав у військовій формі й казав: «Армія – це моє. Я, мабуть, в армії залишусь…». Він добровольцем вступив до лав 206 батальйону тероборони Києва, був хоробрим солдатом. У найбільш важкі дні масованих обстрілів Ірпеня, Паша допомагав дітям вибратись з будинку під час евакуації, яку окупанти зривали обстрілами по мирних мешканцях. За словами бійців, Паша зняв свій бронежилет та одягнув на дитину, яку ніс на руках. Ворожа куля обірвала його життя… Вічна пам‘ять герою!

Ада Миколаївна всі ці дні куховарить, годує бійців, пере їхню амуніцію, розкладає по пакетах їжу для вояків «Добробату», а ще підтримує всіх нас і словом і ділом. Слідкує й за онуком Матвієм, щоб відволікся, почитав, пограв на фортепіано. А коли приходять буси, то він стає поруч з нами й вантажить коробки, які потім ми направляємо у лікарні та до бійців. Наше «Дрібне Сузір‘ячко» робить чимало дуже потрібних справ. Ми всі разом йдемо до перемоги. Я не знаю, коли це станеться, але Україна переможе!