«Ми маємо наразі стільки стрімких подій, що іноді вони навіть втрачають свою цінність»

1)Думка. Ми маємо наразі стільки стрімких подій, що іноді вони навіть втрачають свою цінність. Тому, як на мене, найбільша цінність нині – тиша. Коли немає подій! Коли нема нічого зайвого. Коли є мир – як буквальний, обов’язково – бо у нас війна. Але і мир внутрішній, коли ти не біжиш, а стоїш. Коли є тиша. Її дуже бракує – у світі, в інформаційному просторі, в театрі. Тиша - і саме в цій тиші – щирість,  добрий погляд, просте слово, вчинок. Коли ти раптом перестаєш вдавати, що щось має значення, не додаєш зайвому ваги. І в театрі в тому числі: не хочеться щось вигадувати, а хочеться просто побачити найважливіше, привітатися з глядачем, побачити очі людей і людське всередині.

Ми цього року говорили з моїм старшим про Бога. Остапові - - 9 років. Ми були не вдома: в горах або на морі. Де ще можна говорити про Бога?У мене  закрадаються і сумніви, і переживання, хоча я є практикуючим християнином і  дітей вчу християнських основ. І ми обоє з сином дійшли думки: кожна людина бачить свого Бога, коли є любов, коли є речі, заради яких хочеться жити.

2) Я   -  сам для себе і герой, і антигерой цього року. Одночасно. Бо тепер постійно, на тлі пандемії і зневіри, в мене є внутрішня дискусія стосовно того, чи взагалі потрібно робити те, що я наразі роблю? По-перше, чи це потрібно робити і чи я достоїн робити те, що я роблю? Чи я можу? Чи я вибраний?  Бо якщо я не "вибраний" , то все це не має сенсу. Якщо я не покликаний, не єдиний на світі – то який сенс робити все це? І оця «внутрішня війна» триває майже кожного дня. Чи потрібно це Богові?  Якщо це потрібно, то за це і життя можна покласти. Якщо це не потрібно, то як жити? І я щоразу, виходячи на сцену, переживаю цю свою "війну" . Бо я переконаний, що митець, художник – месія, покликаний рятувати світ. Але я не знаю, чи я -  саме цей художник чи , може, ще інший, швидше за все? І, можливо, я би краще гроші заробляв… І оця боротьба щодня мене спалює і воскрешає.

3) У газеті «День» я  хочу відзначити талановиті і щирі публікації  пані Лариси Тарасенко. Це людина, котра мандрує Україною, дивитися і оцінює найсвіжіші мистецькі проєкти, тримає руку на пульсі художнього життя: їй болить українське в Україні, їй принциповий художній рівень. Для мене це важливо. По-перше, є стиль і якість дописів, очевидно також , і мені це важливо, що в неї величезна громадянська і художня позиція. І в час тотальної, я навіть не скажу постправди, а пост пост правди, коли нам продукують зі всіх рупорів масової інформації одну з найпопулярніших тез, котра звучить «какаяРазніца? », то дуже мало людей має в собі внутрішню силу, відвагу і мотивацію доводити, що, насправді різниця є вирішальна і визначальна. Тому робота цієї людини для мене показова і ціннісна.

Мені би хотілося ще більше читати у "Дні" про визначних  сучасників – велетнів світового масштабу – наприклад, Валентина Сильвестрова. Мені цікаво  було б, якби у шановному виданні писали про талановитих хлопців, наших сучасниківРомана Григоріва та Іллю Разумейка, про Наталю Половинку, про Опанаса Заливаху. Оскільки наші політики читають газету "День" , то я б хотів, щоб частіше писали про видатних персоналій – про провідників ОУН-УПА, про УГА та УСС, про гайдамацький Рух. Тобто про тих, хто робив Україну Україною. Бо російська пропаганда і російські медіа роблять усе, щоб стерти їх з нашої памяті. Я хотів би, щоб газета «День» і надалі відновлювала нашу історичну пам'ять і історичну правду.

4) Мені найперше надає сил … пандемія.

Я, насправді, істота лінива, як багато хто... Я хотів би "нічого не робити" . І пандемія дає таку можливість. І тільки коли  починаю "нічого не робити" – внутрішньо – я розумію, що тоді це все суєта суєт і марнота марнот. І от пандемія дає величезний стимул робити саме те, чого я ще ніколи не робив. Щось цінне. Це, мов казкова  історія про мишу, яка впала у відро із молоком: якщо ти не зібєш молоко у масло, то зникнеш, втратиш себе, загинувши.  То ж пандемія для мене – як відро з вершками. А я миша, котрій доводиться  сильно гребсти, гребсти так, що від цього в буквальному  сенсі залежить твоє життя.

Сил мені надає моя сімя, моя дружина Оля. Мій менший син Орест, який народився у 2020 році. І мені так хочеться зібрати усіх на одному ліжку  - в таке  символічне гніздо, такий тил, з якого беруться сили.

Сил також додають і події,і люди, з якими робиш щось нове і цінне. У першу чергу, це видатна украінська  письменницяМарія Василівна Матіос і  великий друг нашого і соратник нашого Франківського драмтеатру, театральный письменник і критик Олег Вергеліс. Це ті люди, які цьогоріч запалили мене ідеєю зробити в Одесі нереальні здавалося б речі – поставити на сцені Одеського українського театру виставу за творами Марії Матіос. Вистава "Серце Навпіл", на щастя, знайшла на півдні України свого глядача і отримала чимало щирих відгуків.

5) Новий сенс в тому, що я для себе зробив такі висновки: оцей рік і показав нам, настільки ми нетерпимі один до одного. Люди почали ділитися, навіть в час вакцинації, коли з'явилася надія на порятунок, на певні "табори" . Ми і так постійно живемо у протистоянні. А оскільки нині ми маємо багато засобів виражати свою думку, то насправді не завжди ця думка є корисною для інших. Іноді краще мовчати.  Але одні на одних починають казати «ти Дурень! » - і це стає останнім аргументом. Нам треба якось більше любові проявляти один до одного саме в цей час, коли маємо так багато випробувань – війна, пандемія, нагнітання істеріі по ТБ: це все нас вибиває з колії. І тому маємо терпиміше ставитися один до одного. Ми  часто говоримо про свої права, про свої свободи. Але там, де у нас є права і свобода,  вони завжди межують з відповідальністю. Без неї свобода переросте в анархію.

Ми не можемо говорити тільки про свої свободи, ми маємо говорити і про свої обов’язки, щоб ця свобода була нам на користь. Ми не маємо права своїм правом на свободу затьмарювати таке ж право іншого.

Власне, в цьому і полягає свобода, що ти не обмежуєш волю  іншого.

У теперішньому величезному потоці інформації треба не бігти, а спробувати зупинитися і помовчати. Цінність цього року, підсумовуючи, полягає не у свободі, а у відповідальності.

6) Не відкрию Америки, коли скажу, що "День" - - як інформаційний промінь світла у сутінках медійного життя, наповненого шлаками маскульту, трешу, фейків. "День" творить просвітницьку місію в Україні, гуртує навколо себе інтелектуальну еліти Украіни, тримає високу планку якісної інтелектуальної української преси. У той час коли одні  різко пожовтіли, а інші взагалі закрилися, фактично "День" в Україні і залишився форпостом якісної інтелігентноі, інтелектуальної преси. Тому і хочу побажати прекрасному виданню:якомога більше сонця та чистого неба кожного "Дня"!