«Ми маємо наразі стільки стрімких подій, що іноді вони навіть втрачають свою цінність»

Олексій Гнатковський, актор і режисер Івано-Франківського Національного театру імені Івана Франка

1)Думка. Ми маємо наразі стільки стрімких подій, що іноді вони навіть втрачають свою цінність. Тому, як на мене, найбільша цінність нині – тиша. Коли немає подій! Коли нема нічого зайвого. Коли є мир – як буквальний, обов’язково – бо у нас війна. Але і мир внутрішній, коли ти не біжиш, а стоїш. Коли є тиша. Її дуже бракує – у світі, в інформаційному просторі, в театрі. Тиша - і саме в цій тиші – щирість,  добрий погляд, просте слово, вчинок. Коли ти раптом перестаєш вдавати, що щось має значення, не додаєш зайвому ваги. І в театрі в тому числі: не хочеться щось вигадувати, а хочеться просто побачити найважливіше, привітатися з глядачем, побачити очі людей і людське всередині.

Ми цього року говорили з моїм старшим про Бога. Остапові - - 9 років. Ми були не вдома: в горах або на морі. Де ще можна говорити про Бога?У мене  закрадаються і сумніви, і переживання, хоча я є практикуючим християнином і  дітей вчу християнських основ. І ми обоє з сином дійшли думки: кожна людина бачить свого Бога, коли є любов, коли є речі, заради яких хочеться жити.

2) Я   -  сам для себе і герой, і антигерой цього року. Одночасно. Бо тепер постійно, на тлі пандемії і зневіри, в мене є внутрішня дискусія стосовно того, чи взагалі потрібно робити те, що я наразі роблю? По-перше, чи це потрібно робити і чи я достоїн робити те, що я роблю? Чи я можу? Чи я вибраний?  Бо якщо я не "вибраний" , то все це не має сенсу. Якщо я не покликаний, не єдиний на світі – то який сенс робити все це? І оця «внутрішня війна» триває майже кожного дня. Чи потрібно це Богові?  Якщо це потрібно, то за це і життя можна покласти. Якщо це не потрібно, то як жити? І я щоразу, виходячи на сцену, переживаю цю свою "війну" . Бо я переконаний, що митець, художник – месія, покликаний рятувати світ. Але я не знаю, чи я -  саме цей художник чи , може, ще інший, швидше за все? І, можливо, я би краще гроші заробляв… І оця боротьба щодня мене спалює і воскрешає.

3) У газеті «День» я  хочу відзначити талановиті і щирі публікації  пані Лариси Тарасенко. Це людина, котра мандрує Україною, дивитися і оцінює найсвіжіші мистецькі проєкти, тримає руку на пульсі художнього життя: їй болить українське в Україні, їй принциповий художній рівень. Для мене це важливо. По-перше, є стиль і якість дописів, очевидно також , і мені це важливо, що в неї величезна громадянська і художня позиція. І в час тотальної, я навіть не скажу постправди, а пост пост правди, коли нам продукують зі всіх рупорів масової інформації одну з найпопулярніших тез, котра звучить «какаяРазніца? », то дуже мало людей має в собі внутрішню силу, відвагу і мотивацію доводити, що, насправді різниця є вирішальна і визначальна. Тому робота цієї людини для мене показова і ціннісна.

Мені би хотілося ще більше читати у "Дні" про визначних  сучасників – велетнів світового масштабу – наприклад, Валентина Сильвестрова. Мені цікаво  було б, якби у шановному виданні писали про талановитих хлопців, наших сучасниківРомана Григоріва та Іллю Разумейка, про Наталю Половинку, про Опанаса Заливаху. Оскільки наші політики читають газету "День" , то я б хотів, щоб частіше писали про видатних персоналій – про провідників ОУН-УПА, про УГА та УСС, про гайдамацький Рух. Тобто про тих, хто робив Україну Україною. Бо російська пропаганда і російські медіа роблять усе, щоб стерти їх з нашої памяті. Я хотів би, щоб газета «День» і надалі відновлювала нашу історичну пам'ять і історичну правду.

4) Мені найперше надає сил … пандемія.

Я, насправді, істота лінива, як багато хто... Я хотів би "нічого не робити" . І пандемія дає таку можливість. І тільки коли  починаю "нічого не робити" – внутрішньо – я розумію, що тоді це все суєта суєт і марнота марнот. І от пандемія дає величезний стимул робити саме те, чого я ще ніколи не робив. Щось цінне. Це, мов казкова  історія про мишу, яка впала у відро із молоком: якщо ти не зібєш молоко у масло, то зникнеш, втратиш себе, загинувши.  То ж пандемія для мене – як відро з вершками. А я миша, котрій доводиться  сильно гребсти, гребсти так, що від цього в буквальному  сенсі залежить твоє життя.

Сил мені надає моя сімя, моя дружина Оля. Мій менший син Орест, який народився у 2020 році. І мені так хочеться зібрати усіх на одному ліжку  - в таке  символічне гніздо, такий тил, з якого беруться сили.

Сил також додають і події,і люди, з якими робиш щось нове і цінне. У першу чергу, це видатна украінська  письменницяМарія Василівна Матіос і  великий друг нашого і соратник нашого Франківського драмтеатру, театральный письменник і критик Олег Вергеліс. Це ті люди, які цьогоріч запалили мене ідеєю зробити в Одесі нереальні здавалося б речі – поставити на сцені Одеського українського театру виставу за творами Марії Матіос. Вистава "Серце Навпіл", на щастя, знайшла на півдні України свого глядача і отримала чимало щирих відгуків.

 

5) Новий сенс в тому, що я для себе зробив такі висновки: оцей рік і показав нам, настільки ми нетерпимі один до одного. Люди почали ділитися, навіть в час вакцинації, коли з'явилася надія на порятунок, на певні "табори" . Ми і так постійно живемо у протистоянні. А оскільки нині ми маємо багато засобів виражати свою думку, то насправді не завжди ця думка є корисною для інших. Іноді краще мовчати.  Але одні на одних починають казати «ти Дурень! » - і це стає останнім аргументом. Нам треба якось більше любові проявляти один до одного саме в цей час, коли маємо так багато випробувань – війна, пандемія, нагнітання істеріі по ТБ: це все нас вибиває з колії. І тому маємо терпиміше ставитися один до одного. Ми  часто говоримо про свої права, про свої свободи. Але там, де у нас є права і свобода,  вони завжди межують з відповідальністю. Без неї свобода переросте в анархію.

Ми не можемо говорити тільки про свої свободи, ми маємо говорити і про свої обов’язки, щоб ця свобода була нам на користь. Ми не маємо права своїм правом на свободу затьмарювати таке ж право іншого.

Власне, в цьому і полягає свобода, що ти не обмежуєш волю  іншого.

У теперішньому величезному потоці інформації треба не бігти, а спробувати зупинитися і помовчати. Цінність цього року, підсумовуючи, полягає не у свободі, а у відповідальності.

6) Не відкрию Америки, коли скажу, що "День" - - як інформаційний промінь світла у сутінках медійного життя, наповненого шлаками маскульту, трешу, фейків. "День" творить просвітницьку місію в Україні, гуртує навколо себе інтелектуальну еліти Украіни, тримає високу планку якісної інтелектуальної української преси. У той час коли одні  різко пожовтіли, а інші взагалі закрилися, фактично "День" в Україні і залишився форпостом якісної інтелігентноі, інтелектуальної преси. Тому і хочу побажати прекрасному виданню:якомога більше сонця та чистого неба кожного "Дня"!