Книга «Україна Incognita» — оберіг пам’яті

2022-й — рік особливого ювілею для «Дня» та, переконані, всього нашого розумного кола. Ми відзначатимемо 20-річчя «першої ластівки, яка зробила погоду» — книги «Україна Incognita». Це справді віха, адже ця книга, присвячена маловідомим, але важливим сторінкам і постатям в історії України, започаткувала цілу Бібліотеку «Дня», що зараз налічує понад 50 позицій! Понад те, «Україна Incognita» спонукала до появи тренду в українському суспільстві — інтересу до української історії і дослідження її маловідомих чи перекручених сторінок. Це зараз маємо вже десятки таких проєктів, а 2002-го «День» був фактично єдиним на цьому полі. До речі, книга увібрала матеріали, що виходили в газеті ще з 1997 року. Як відзначила головна редакторка «Дня» Лариса Івшина, ця книга стала «першою газетною енциклопедією розгорнутих смислів» і започаткувала ціле «дерево» важливих проєктів.


2002 рік

Вельмишановна Ларисо Олексіївно!

Під час відпустки не розстаюся з прекрасною книжкою «Бібліотеки газети «День» — «Україна Incognita». Не завжди в буквальному значенні слова, бо для мене це реліквія, яку не ризикую брати iз собою в подорожі. Чарівна сила мистецтва спілкування з історичним минулим Батьківщини, яку дарують автори й упорядники видання, надає можливість читати продовження цієї книжки в діяльності тих небайдужих людей, про яких ви сказали, що вони є оберігами пам’яті. Відкриваючи невідомі сторінки минулого України, книга стає і путівником в її теперішньому, і посланням у майбутнє. Але спочатку вона повернула мене в той час, коли переді мною вперше постала справжня історія України, яку відчути (не кажу навіть — пізнати) у радянській школі було просто неможливо.

В сузір’ї яскравих і цікавих історичних нарисів розповідь про Михайла Максимовича для мене особлива (Володимир Панченко. Тест на патріотизм. — «Україна Incognita», с. 159— 169). І ось чому. Після закінчення дев’ятого класу однокласниця Ольга запросила мене поїхати на канікулах в село Сушки, що на Черкащині, де жила її бабуся. Спочатку ми приїхали до Києва, який я побачила тоді вперше у житті. Побачила проїздом, з вікон тролейбусів та під час нетривалих прогулянок, але б цього було досить, щоб захопитися дивовижним містом, яке купалося в розкішній зелені парків та бульварів. А потім була подорож легендарною рікою на крилах швидкоплавної «Ракети» і милування неповторними краєвидами Дніпра аж до самої Прохорівки. А далі — соснове царство, про яке так гарно написав Володимир Панченко. Прочитавши його нарис у «Дні», я знайшла старі світлини і згадала, як ми йшли до Михайлової гори. Вона дійсно на вигляд не дуже висока, але які безкраї, перехоплюючі дихання, лісові далі відкриваються звідти! Розповіді про Михайла Максимовича, про Миколу Гоголя і Тараса Шевченка, який ось тут, під цим дубом писав свої геніальні вірші, краса природи справили на мене глибоке враження. Тоді я відчула, що ця земля, цей край, де жили й творили справжні велетні духу, і є серце України. Постояти мовчки на Михайловій горі, намагаючись роздивитися у серпанку за обрієм блакитну артерію Дніпра і в ту мить, коли навіть соснове море не колише зелені хвилі, раптом почути, як б’ється серце України і, майже нечутно ще щось, а потім зрозуміти, що чуєш і стукіт власного серця — таке не забувається...

Автор історії життя «будителя» української нації нагадує, що в 2004 році виповнюється 200 років від дня народження Михайлові Олександровичу Максимовичу. Цей ювілей необхідно святкувати на державному рівні!

Історик порушив цікаве питання про особливості вітчизняного політичного «альпінізму». Чому наші політики не поспішають до Михайлової гори? Мені здається, тому, що вона ніколи не буде чиїмось «екзотичним тлом» або «політичним ландшафтом», і підкорювачі піків імені свого рейтингу, мабуть, про це здогадуються. На вершину Михайлової гори зійдуть політики, які налаштовані з висоти історії бачити майбутнє України. Але головне, щоб до таких святинь, як Михайлова гора, пролягала народна стежка.

Перша книжка бібліотеки «Дня» — «будитель» умів і сердець на шляху пізнання української історії та духовності. Кожний читач може зустріти на її сторінках одкровення про свою «Михайлову гору».

Щиро вдячна вам, авторам, упорядникам книги, всім, завдяки кому вона побачила світ.

З глибокою повагою Галина АЛЕКСАНДРОВА, Маріуполь

Підготували Сергій МАХУН, Iгор СЮНДЮКОВ, «День»