Як свідомість творить країну

Це багато в чому незвичайна книжка. Чому це так? Розглядаючи різні періоди виникнення і становлення українського державотворчого процесу, історики, філософи, взагалі фахівці гуманітарного профілю (у переважній більшості, принаймні) головну увагу приділяли — і це, власне кажучи, нормально — збору, критичному аналізу й зіставленню фактів минулого, узятих з більш або менш надійних джерел: події, власні імена, дійові особи давніх драм, причини тих чи інших невдач національних державотворців. Багато писалося (почасти й зараз пишеться) і про суть соціально-економічних процесів в Україні, їхній вплив на нашу історію взагалі та розвиток вітчизняної держави зокрема.

Це, безумовно, речі вкрай важливі й нагально необхідні. А ось класик сучасної української літератури, а водночас глибокий, блискучий історик Валерій Шевчук (20 серпня він відзначив своє 80-річчя) у своїй ґрунтовній праці «Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення ХVІ — ХVІІІ століть» (понад 800 сторінок тексту, кількасот чудових ілюстрацій, перший том щойно побачив світ у видавництві «Кліо», очолюваному Вірою Соловйовою, художник — Наталя Михайличенко) розглянув проблему багато в чому по-новаторському: якими конкретно були духовні, інтелектуальні, свідомісні передумови формування Української держави ХVІІ — ХVІІІ століть. Про що в цьому плані свідчить опрацьований вченими вражаючий масив фактів? Адже будь-яка держава — і Україна ХVІІ — ХVІІІ століть, ясна річ, не є винятком — перш ніж реально, матеріально, «зримо» постати у дійсності, має визріти у свідомості.

Із цього й виходить у своїй праці Валерій Шевчук (другий її том побачить світ уже найближчим часом). Автор будує свою систему розмислів на аналізі державно-правових актів, договорів гетьманів з державами-сусідами України, а також на літературних джерелах цієї доби — вишуканих взірцях поетичного мистецтва. Згадуються й аналізуються мільйонні жертви, принесені на вівтар боротьби за свободу і незалежність — від повстання Северина Наливайка наприкінці ХVІ століття й до Коліївщини (1768 рік). Окрема особлива увага приділена міжконфесійному становленню та діяльності гетьманів-державників, найперше Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.

Надамо, втім, слово самому Валерію Шевчуку, який і розповість нам про концепцію книги, її композицію, побудову та основні «опорні точки».

1. ЕВОЛЮЦІЯ ПОГЛЯДІВ ПРОВІДНИХ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКІВ НА ПРОЦЕС ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ХVІ — ХVІІІ СТОЛІТЬ

«Над історією Козацької держави розмірковували й вивчали віхи її становлення та буття немало істориків: і об’єктивно, і з ідеологічним передзавзяттям — цей процес почався від козацьких літописців, тривав він і у ХХ ст., згадати б Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, В. Антоновича, О. Єфименко, М. Грушевського, М. Аркаса та інших, які розглядали цю тему чи із заданих позицій (літописці), чи з романтичних, чи народницьких, і часто, багато речей із тьми минулого вийнявши, чимало в тому процесі й недобачали та й не завжди розуміли. Докорінний злам в історичному погляд на Козацьку державу бачимо в істориків-державників: В. Липинського, І. Крип’якевича (у довоєнному періоді його наукової діяльності), Б. Крупницького, О. Оглобліна та інших, які зупинялися не так на соціально-економічних процесах, як на вивченні самого механізму творення української держави і складнощах цього процесу».

2. ПРО КОНЦЕПЦІЮ, СТРУКТУРУ І КОМПОЗИЦІЮ КНИЖКИ

«Скажу, що пішов цим шляхом і я, будуючи свою систему розмислів про Козацьку державу на матеріалі знаному, але не завжди ретельно прочитаному, зокрема, на аналізові правово-державних актів, власне, договорів гетьманів із державами, з якими вони входили в протекціоністські чи мілітарні союзи: Польщею, Московщиною, Туреччиною, Кримом, Семигородом, Швецією — всіма, зрештою, своїми сусідами. Водночас я широко використав той матеріал, який раніше значною мірою ігнорувався, назвемо його літературним... Я помітив цікаву рису: давня українська поезія, яку раніше цілком безпідставно вважали схоластичною, має дивовижну, майже ніким не простежену вписаність у живе тодішнє життя, зокрема, в державотворчі процеси свого народу, тобто відзначається великою актуальністю і часто стає не просто зразком (більше чи менше талановитим) словесного мистецтва, а й документом своєї доби... До речі, ще С. Величко у своєму літописі широко користувався віршами як історичними документами, але після нього ця традиція занепала».

3. ПРО ПОСЛІДОВНІСТЬ ВИКЛАДУ МАТЕРІАЛУ

«Козацька держава має свою історію та передісторію. Принаймні сама ідея такої держави з’являється ще в ХVІ ст., відтак перш ніж перейти до розвитку у формі становлення держави, належить подати картину її початків чи витоків: як заявилася, як установлювалася, як вписувалася в систему суспільно-політичного мислення своєї  доби і впливала на неї, як міцніла, виростала, аж поки не дійшло до вибуху Визвольної війни 1648 р., коли Козацька держава утворилася реально на практиці, хоча певні її форми впроваджувалися раніше іншими козацькими державниками: йдеться про те, що Богдан Хмельницький зі своїми соратниками постав не на порожньому місці, а продовжив давно визначений і відповідно скерований історичний процес. Коротко зупинюся й на історії постання козацького стану як такого, зрештою, як цю традицію відбито в козацьких історичних пам’ятках. Зупинюся також на перших проектах Козацької держави чи взагалі держави на українському терені, що відведе нас знову-таки в ХVІ ст., треба сказати, що не досить вивчене істориками з цієї точки зору. Сталося це з цілком конкретних причин: ми далеко не завжди мали змогу плекати вільне українське історичне мислення».

4. ПРО ОБ’ЄКТИВНІСТЬ У РОБОТІ ІСТОРИКА

«Річ конечна: наука історія не має творитися від наперед заданого — ідеологічного, емоційного чи наукового передзавзяття; вона повинна прагнути збагнути факти, відтак, коли вони нові й руйнують установлені раніше висновки, їх  належить або скоригувати цими новими фактами, або просто відкинути, якщо вони суперечні. Це, зрештою, я також чинив у цій книзі».

5. ПРО ПРИЧИНИ ПОРАЗОК УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

«У цій страшній, довготривалій, більш як на півтора століття, зверненій на всі боки проти поневолювачів (поляків, росіян, турків, татар) війні, ми потерпіли поразку, та й який народ міг би таку війну витримати? Але головна причина тієї поразки була не так у тому, що ми не змогли оборонитися від лихих своїх сусідів (хоч і не без того), як у тому, що не навчилися єдності й часто замість аби воювати супроти нападника, ворога чужого, воювали самі зі своїми. І знову-таки, чи знайдеться історик, який скаже — скільки братньої крові навзаєм у нас пролилося? І це прокляття наше тягнеться за нами ще з часів Київської держави ІХ — ХІІІ ст. аж до останніх визвольних змагань.

І ще один неперехідний гріх ми мали, який вельми заважав  нам сконсолідувався й утриматися, — не вірили в самих себе й у власну силу та спроможність незалежно існувати в цьому світі й правити самі собою, а все шукали, щоб хтось нам державу нашу  організувати й утримати допоміг. І справді, дивовижна це річ! У ІХ ст. покликали варягів на чолових князів, й ця варязька  династія правила нами кілька століть; у ХІV ст. піддалися Литві, а по тому й Польщі, і знову чужі правителі правили нами століття. А коли піднялися проти Польщі, знову шукали чужого монарха — в Московщині, тій-таки Польщі, Туреччині, Швеції. Хотіли мати свободу й немало крові за неї пролили, але все бажали, щоби правив нами хтось чужий. Історія козацького державотворення про це свідчить на кожному кроці».

***

Суворі, але, чесно визнаємо, хіба не справедливі слова Валерія Шевчука? Взагалі, вся його капітальна праця вчить, шануючи великі звершення народу, його героїзм, однак не творити ні з кого кумира, а критично мислити. У цьому цінність книжки, і саме це робить її подією в українському інтелектуальному житті.