Власність і влада-2
Сталінська «друга революція» смерті в національній історіїЗакінчення. Початок читайте «День», №220-221
На запитання: «Чому Сталіну вдалося здійснити Голодомор-Геноцид 1932—1933 років, а ще до того — варварську, злочинну колективізацію?» (запитання фундаментальне, основне для розуміння української трагедії ХХ століття), як правило, дають таку відповідь: «Тому що українському суспільству бракувало єдності».
Висновок загалом цілком справедливий, проте має одну суттєву хибу: він є занадто абстрактним. Чому саме українцям не вистачало єдності, з яких саме причин (історичних, економічних, ментальних)? Не претендуючи, безумовно, на вичерпний висновок, що його може зробити лише колективна думка чесних дослідників, спробуємо, однак, замислитися: чому українці у 1930—1933 роках (а передумови були створені ще раніше) були змушені заплатити таку жахливу ціну за досягнення цілей, що їх ставили, власне, не вони, а Сталін та його оточення; ціною були — мільйони і мільйони невинно убієнних?
У пошуках першопричини Української Трагедії слід знову і знову повторити вже безліч разів висловлену тезу (яка, втім, не перестає бути істинною, бо підтверджується страхітливим досвідом нашої історії): лише самостійна держава може бути захистом, гарантом, щитом проти свідомих багатомільйонних вбивств методом «голодного терору» — і тільки вона! Хоч би якою недосконалою (м’яко кажучи), огидною, фальшивою була та чи інша конкретна форма цієї держави (щоб переконатися в цьому, не варто аж надто далеко заглиблюватися в історію!) — проте тільки своя держава могла відвернути такі геноцидні злодіяння, що їх сталінська кліка накоїла в Україні.
«Кожен за себе» — «кожен рятується поодинці, як може» — «моє господарство, мій власний клаптик землі — то моя головна справа, а спільна справа для загальної (може, не завжди одразу очевидної) користі мене не обходить» — оці індивідуалістичні погляди на світ (до речі, й досі чимало істориків, політиків та публіцистів вихваляють такий «одвічний український індивідуалізм» — дуже спірне твердження, адже зрештою перемагає народ, який спроможний, долаючи індивідуалізм, гуртуватися навколо спільної мети!), оця замкненість винятково на «своєму» була би подолана, якби гетьман Скоропадський встигнув провести заплановану ним компромісну аграрну реформу в інтересах «цілого продуктивного хліборобського класу», хай і недосконалу... І якби УНР не розпочала свої аграрні перетворення з радикально лівого «перерозподілу землі», прагнучи здобути підтримку найнезаможнішої частини селянства — і ця реформа мала вже деякі типологічно схожі риси з більшовицькою політикою (дарма що останні оголосили уряд Петлюри «виразником класових інтересів куркуля»).
У підсумку, коли Москва 1920 року відновила контроль над Україною, знищивши національну державність, вона отримала можливість діяти не лише перевіреним методом страху й терору, а й прадавнім, ще в Римі випробуваним, способом: «розділяй і володарюй». А саме: був узятий курс на свідоме розпалювання класових суперечностей на селі (суперечності ці існували реально, українці-селяни не були соціально однорідною масою, проте червоний уряд робив усе, аби ці суперечності перетворити на «прірву ненависті», аби нацькувати на селянина-трудівника люмпена, який не мав жодної власності й через це люто ненавидів сусідів — міцних господарників). А таких люмпенів було немало — створені у 1919—1920 роках «комітети бідноти» розпалювали ворожнечу...
Потім, 1921 року, Ленін оголошує запровадження НЕПу, що, по суті, означало утвердження (тимчасове — це не всі розуміли: фатальна помилка!) політики «класового миру» (невипадково через два роки почала здійснюватися політика «українізації» — як відомо, її ініціатори згодом були знищені або наклали на себе руки). Трудове українське селянство в більшості своїй, хай і з великою часткою недовіри, але зрештою таки прийняло НЕП: відкрилася, нарешті, можливість після семи років безперервних воєн спокійно працювати на своїй землі. Ті ж, хто вважав, що з більшовиками можна спілкуватися лише силою зброї, загинули, були репресовані, пішли у підпілля або залишили Україну.
А ось товариш Сталін дуже добре розумів природу своєї партії, своєї влади та своїх чекістів. Мало відомі, проте дуже показові його слова з доповіді ХV з’їзду ВКП(б) (грудень 1927 року), тому з’їзду , який консолідував сталінську владу (хоча вождем, повторимося, він тоді ще не став). Сталін тоді сказав буквально таке: «Якщо запитати у членів нашої партії, який метод боротьби з куркулем є найкращим: суто економічний або ж відкриття кримінальної справи, вилучення майна тощо — то я вас запевняю, товариші, що 90 % партійців підтримають саме другий метод... Але, товариші, цей метод — прокурор, револьвер, обшук, реквізиція — річ ефектна, швидка, проте малоефективна. Хліб у середняка і куркуля ми маємо взяти саме економічними методами» Буквально за декілька місяців (особливо після поїздки до Сибіру, про яку ми вже згадували) Сталін заговорить вже геть по-іншому (зрозумівши, що ресурс для державного терору він має). До речі, в Україні лише один селянин зі 125-ти був комуністом. Але більшовики мали в своєму розпорядженні випробуваний каральний апарат.
Так, уже в січні 1930 року вождь писав у статті «До питання про політику ліквідації куркульства як класу»: «Не можна витіснити куркульство як клас заходами податкового і всякого іншого впливу, залишаючи в руках цього класу знаряддя виробництва з правом вільного користування землею. Щоб витіснити куркульство як клас, треба позбавити його виробничих джерел існування і розвитку». І ще додамо до цих слів: нацькувати своїх же таки односельців із числа бідняків та наймитів на «куркулів» (конкретний перелік останніх, нагадаємо, визначала влада; а ще був запроваджений підлий термін «підкуркульник», яким можна було оголосити кожного незгодного).
Микита Хрущов згадував, що «селяни були для Сталіна покидьками, і він не раз це слово у своєму колі вживав» (а що говорити про українських селян, які, попри всі трагедії, зберігали національну свідомість, і тому був постійний страх: «Украину можем потерять», — з листа Сталіна до Кагановича). Про те, який неймовірний тиск здійснювала доктринальна утопія більшовизму на свідомість їхніх вождів, свідчить приклад Миколи Бухаріна. Відомо, що у 1928—1929 рр. він був серед тих трьох членів Політбюро ЦК ВКП(б) (разом із Риковим і Томським), які заперечували людоїдські методи сталінської колективізації, — і був за це звинувачений у «правому ухилі» в партії. Проте почитаємо, що писав цей діяч у 1919 році — так, то був, звісно, зовсім інший час — (з брошури «Програма комуністів-більшовиків»): «Завдання полягає не в тому, щоб кожний селянин порався на маленькому трудовому надільчику як жук-гнойовик на своїй купі, а в тому, щоб селяни-бідняки переходили до суспільної праці якомога більшим числом».
Під цими словами, власне, міг підписатися і Сталін, який 1930 року поставив завдання: «добити і поховати індивідуально-горлохватські звички, навички і традиції». Додаючи при цьому обґрунтовано, що «національне питання по суті справи є питанням селянським, і, навпаки, селянське питання є основою національного питання». Іншими словами, немає осердя нації — селянства — немає і самої нації; це прирікало на загибель неповторну філософію українців-землеробів, яка формувалася впродовж тисячоліть...
Відомий сучасний американський історик Тімоті Снайдер у своїй праці «Криваві землі» пише, зокрема, таке: «Селянину, особливо українському, навряд чи подобалося вважати себе гвинтиком великих історичних перетворень. Навіть якщо селянин розумів кінцеву мету радянської політики, що малоймовірно, він навряд чи її підтримував. Селянин не міг не опиратися політиці, спрямованій на те, щоб позбавити його землі і свободи».
Тімоті Снайдер, звичайно, правий: опір був. Були й збройні повстання. Але сила цього опору (спротиву, протесту) виявилася фатально недостатньою для того, щоб не допустити сталінської «другої революції» смерті. Ба більше — мільйони людей просто не розуміли, до чого йдеться. Страшним свідченням того є те, що у великих українських містах (включно зі столицею УРСР Харковом) городяни спокійно проходили повз мертві тіла селян, загиблих від голоду, — факт жахливий, але треба знати і про це.
А що зробити, аби Україна убезпечила себе від глобальних соціальних трагедій? В жодному разі не допускати, щоб був економічно придушений незалежний від влади (в наших умовах — від олігархів) власник — реальний виробник. Бо це створює умови для диктатури. Адже призводить до того, що засоби для існування розподіляє винятково влада. А хто ж буде боротися з тими, хто ці засоби надає?
