Вільне мислення в Росії від Чаадаєва до Горбачова
Легше бути лібералом-вільнодумцем у суспільстві, що віддавна має багатовікові традиції поваги до закону, громадянських прав, шанує незалежність суду та засади розподілу влади. Тобто у суспільстві, для якого основи демократії — не порожнє гасло, а норми життя (здобуті свого часу не деклараціями, а в жорстокій, нерідко кривавій боротьбі — це стосується практично усіх країн цивілізованої Європи, про що нам не варто забувати).
А ось спробуйте бути прихильником вільних ідей в Імперії (Російській), світогляд правителів котрої якнайкраще відображають слова незабутнього графа Александра Бенкендорфа (1782 — 1844), «правої руки» царя Миколи І, керівника його політичної таємної поліції. Ось ці слова: «Прошедшее России было удивительно, ее настоящее более чем блестяще, а будущее — превосходит все, что может создать самое богатое воображение» (не будемо нагадувати знамениту формулу міністра народної освіти тих же таки часів Сергія Уварова, колишнього ліберала, а за Миколи І — шаленого «охранителя»: «Самодержавство; православ’я; народність» — це тема окремої розмови; зауважимо тільки, що в путінській Росії вислів цей сприймається мало не як сучасний офіційний курс; отака «спіраль історії»). Або ще один вислів згаданого вище графа Бенкендорфа, з листа 1827 року до Антона Дельвіга, друга Пушкіна: «Закони створюють для підлеглих, а не для начальства, і Ви не маєте жодного права посилатися на них у розмовах зі мною або ними виправдовуватися».
Ось така державно-поліцейська традиція (чи не під її впливом ми й досі так важко вибудовуємо правову державу з верховенством права та принципом «закон є один для всіх» — у певному сенсі дається взнаки «спільна історія» перебування впродовж 337 років у такій ось державі!). І дивуватися варто не тому, наскільки жорстоким був тиск оцієї традиції на російську (як, утім, і українську) політико-інтелектуальну еліту. Подив викликає той факт, що від часів Миколи І і аж донині в Росії з її уявленнями про Москву як «третій Рим», про царя-батюшку, який своїх холопів страчувати має право, а й милувати їх має право теж (Іван Грозний!) — в такій Росії, попри все, вільнодумство таки не було абсолютно придушене ніколи. І сучасником графа Бенкендорфа був Петро Чаадаєв, з його саркастичним зауваженням: «Щоб змусити помітити себе, нам (Російській державі. — І.С.) довелося розтягнутися від Берингової протоки аж до Одера». Тобто — не цивілізованість, не гуманізм, не прогрес — лише «збирання земель» та державний деспотизм! Чи не тому міркування Чаадаєва викликали таку лють царя, який наказав офіційно оголосити філософа «божевільним»?
Ми зараз дуже стисло торкнемося великої драми ідеї — а хіба не такі драми утворюють інтелектуальний простір самої історії? Драми ідей усіх можливих напрямів — від вкрай консервативних до ультрарадикальних, умовно кажучи, від Побєдоносцева до Леніна (між іншим, протилежні полюси сходяться: обох цих масштабних діячів об’єднувала спільна ненависть до засад західного парламентаризму, всезагальних прав людини та недоторканності особи. Тільки Побєдоносцев був ревним православним монархістом, а Ленін — геніальним адептом нової, страшної квазімарксистської релігії).
Ця драма варта сотень й тисяч томів досліджень — адже позначилася на долі цілого людства й на долі України. Взагалі, всупереч надзвичайно чіткому водорозділу між імперською зверхністю росіян (навіть ліберальних) та відчайдушним прагненням української думки плекати у нестерпних умовах національну ідентичність (у тому числі в особі ліберальних народників та соціалістів — Антоновича, Драгоманова, Грушевського) — попри цей безсумнівний факт взаємообмін вільним мисленням з обох берегів цього водорозділу таки відбувався.
Візьмемо досить красномовний приклад. Геніальний Лев Толстой (монархіст Суворін справедливо сказав про нього 1903 року: «Два царя в нас зараз є: Микола ІІ і Лев Толстой. Микола ІІ нічого не може зробити з Толстим, тоді як Толстой своїми виступами й проповідями, без сумніву, розхитує трон царя й саму державу»), цей всесвітньо знаменитий «яснополянський старець», який щодня отримував сотні листів з усіх континентів Землі, за достовірними свідченнями близьких людей, 1910 року, перед втечею з Ясної Поляни, зізнавався, що страшенно заздрить «Григорію Сковороді як воістину вільній людині, котра є цілком духовно розкутою (це записав Душан Маковицький, секретар Толстого). І Лев Миколайович додав: «А ми тут скуті безліччю кайданів». Цікаво, що коли 1894 року (до 100-ліття смерті українського мислителя) нарешті вийшла біографія Сковороди й докладна збірка його творів, Толстой відгукнувся на це так: «Яка надзвичайна постать! Є багато чого в його світогляді дивовижно близького для мене. Мені хочеться написати про нього, і я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори — але які гарні й твори!». І через 10 років Толстой справді написав статтю «Мандрівний філософ Григорій Сковорода», де, зокрема, є такі слова: «Він вчив, що святість життя — тільки в справах...».
Ця історія цікава тим, що відбиває духовний контакт між українською та російською «гілками» вільного мислення, а саме: теорію внутрішнього самовдосконалення людини як неодмінну передумову її, людини, зовнішнього, політичного звільнення (про що свого часу писав і Герцен — один із дуже не багатьох російських неімперців). Проте історична практика виявилася жорсткою, невблаганною: «драма ідей» стала на початку ХХ століття ставитися на кривавих, смертельних аренах, де вирішувала все сила зброї, а не сила духу (так, принаймні, здавалося), де опоненти вже вбивали незгодних, а не переконували їх. Про що точилися суперечки, котрі почалися, власне, значно раніше? І як реалізовувалася «революція згори» в Росії (від Олександра ІІ і до... можливо, Горбачова)? Адже ще Юрій Афанасьєв (і не він перший) свого часу писав, що в історії Росії спостерігається своєрідна моторошна «циклічність»: — правитель — реформатор — невдоволення народу, розпалюване радикалами усіх можливих «кольорів», — жорстока реакція, відкат, кров (саме такою реакцією був жовтень 1917-го, а до цього — правління Миколи І та Олександра ІІІ) — криза, колапс, загроза розпаду — знову «революція згори», реформи... Який етап циклу втілює Путін — зрозуміло.
Але навколо чого, власне, сперечалися, навколо чого, образно кажучи, «ламали списи» (а згодом стали «лити ядра» проти опонента)? Основними течіями були «західники» і «слов’янофіли» (саме до «західників» належали, з одного боку, радикал-шовініст Бєлінський, а з іншого — Герцен; саме із цього середовища легше було сприйняти новомодний марксизм, до речі, що варто підкреслити, також продукт Заходу). В Україні бачимо дещо інше: протистояння консерваторів та лібералів, умовно кажучи, «модель Куліша» та «модель Костомарова» (Шевченко в жодні ці моделі не вписується!). Іншою була й роль «народництва» на наших теренах: воно було значно поміркованішим, ліберальнішим, стриманішим, ніж загальноросійське; показово, що радикально налаштовані народники, родом з України, (Желябов, Кибальчич) діяли як загальноросійські постаті.
Предметом суперечок (перелік, звісно, зовсім не повний) були: 1. — роль держави, зокрема, її взаємини з особистістю, соціальна та індивідуальна ціна реформ, в тому числі за доби Петра І (примітно, що слов’янофіл Хомяков — а більшість його однодумців по-різному сприймали Петра — писав, що перетворення якраз цього царя «зламали хребет Росії»); 2. — власність та її майбутні форми (абсолютно, необмежено державна, приватна, в силу історичних реалій доволі обмежена, громадська, що її полюбляли народники; 3. — релігія і церква, їхня роль у суспільстві, межі та кордони «світськості»; 4. — національні взаємини в державі — від «ліберального імперства» Олександра ІІ до відвертого шовінізму Олександра ІІІ, Побєдоносцева (його слова: «Демократія — найбільш брехлива політична настанова»), Столипіна. Ось саме тут була закладена міна, що підірвала імперію. Але якраз у схожості поглядів Побєдоносцева й Леніна на демократію й ховалися витоки прагнень останнього відродити імперію — в «червоному» форматі — що, зрештою, вдалося; 5. — зовнішня політика — експансія чи консенсусні угоди; 6. — розуміння суспільного прогресу, його сутності, форм і наслідків.
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
