Вільне братерство слов’ян: IЛЮЗIЇ та РЕАЛIЇ

Істо­рія од­нієї ідеї

А на давнім пожарищі

Іскра братства тліла

Дотлівала, дожидала

Рук твердих та смілих

І дождалась...

Тарас Шевченко, поема «Єретик»

Становище слов’ян наприкінці XVIII— в середині XIX ст. справді можна було назвати чимось схожим на пожарище. Частина з них була під гнітом Туреччини, інша — тільки мріяла про рівність у складі Російської імперії. Події у світі (Французька революція, праці Гердера про етнічну належність як ключову складову держави) сприяли самоусвідомленню слов’ян і робили імперський гніт ще важчим. Надію на вихід із неволі дала ідея панславізму. Детальніше простежимо роль цієї ідеї на прикладі Кирило-Мефодіївського товариства (1845 — 1847 рр.).Та спочатку кілька слів про появу «іскри братства» в Україні — наведемо свідчення того часу.

Найперше слід згадати праці П. Куліша, який в молоді роки був затятим українофілом і наголошував на ролі культури, просвіти: «Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе й інших». Згодом до цієї базової ідеї, яка лягла в основу тодішнього світобачення, додався вплив Т. Шевченка. Ще до утворення товариства світ побачили такі його твори, як «Гайдамаки», «Кавказ», «Сон». Уже в «Гайдамаках» (1841) є ідея єдності слов’ян: «За що люди гинуть? / Того ж батька, такі ж діти / Жити б та брататься! / Ні, не вміли, не хотіли — / Треба роз’єднаться». Більше того, ідея єдності слов’ян підкріплюється не тільки духом братерства, а й усвідомленням необхідності саме такого рішення. Як пише В. Білозерський, ще один учасник Кирило-Мефодіївського товариства, свобода «може бути досягнута для нас й інших підкорених племен тільки при з’єднанні Слов’ян в одну державу, засновану на повазі народності кожного  Сплівшись руками дружби, вони (слов’яни. — М.Ч.) захистяться від усякого варвара і повернуть свої права». А для держави, у свою чергу, потрібно досягти релігійної гармонії, адже слов’яни належать до різних гілок християнства.

Тут тогочасній інтелігенції стали у пригоді ідеї Петра Могили. Український митрополит не тільки відродив православну церкву своїми реформами, домігся визнання її польським керівництвом, заснував Лаврську школу, реконструював Софію Київську, а й запропонував проект єдності церков. Це мав бути союз, в якому церкви визнавали загальні засади віри, але зберігали внутрішню незалежність — автокефалію.

Тому і не дивно, що, акумулювавши всі ці ідеї, М. Костомаров пише в «Автобіографії»: «Взаємність слов’янських народів у нашій уяві не обмежувалася уже сферою науки і поезії Мимовільно нам став уявлятися федеративний устрій як найкраща течія суспільного життя слов’янських націй».

Що ж до ідеї заснування товариства як організації, вона теж мала підґрунтя. Найтісніші паралелі можна провести з «Братством ім. св. Станіслава». Це помічний орган «Товариства з’єднаних братів», яке заснував А. Міцкевич з однодумцями (завданням товариства також було поширення панславістських ідей, щоправда, керівну роль в об’єднанні слов’ян, за А. Міцкевичем, мала грати Польща). Крім того, спільним для обох товариств було посилання на слова з Євангелія: «І пізнаєте правду і правда визволить вас»; прагнення відродити свій народ за допомогою християнської освіти. Також обидва товариства мають патронат святих.

До речі, обрання покровителів українським товариством невипадкове. Святі Кирило і Мефодій були визначними просвітниками, вони не тільки створили писемність слов’ян у ІХ ст., а й переклали разом з учнями багато богослужбових книг (Кирило-Мефодіївське товариство теж вбачало своє основне завдання у просвіті населення, руйнуванні стереотипів про слов’ян, поширенні серед них ідеї федерації). Своєю великою працею Кирило і Мефодій об’єднали всіх слов’ян, тому їх можна назвати певною мірою творцями панславізму.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало лише 14 місяців. Попри це, воно таки спонукало Російську імперію значною мірою змінити свою внутрішню політику. Що ж змусило російських керманичів піти на такий крок?

Річ у тім, що Кирило-Мефодіївське товариство запропонувало систему держави, зовсім відмінну від тієї, яка лежала в основі Російської імперії. Звернімося до програмних документів товариства, щоб з’ясувати, у чому особливість цієї системи. Проект майбутньої держави міститься в багатьох працях: «Статуті слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», «Автобіографії» Костомарова та ін.

Слов’янська держава мала бути федерацією на зразок Сполучених Штатів або давніх грецьких республік і охоплювати слов’янські народи від сербів до росіян. За проектом товариства, народи мали бути тісно пов’язані між собою, водночас зберігати автономію. Ключовим пунктом було, як пише М.Костомаров, щоб «кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну». Серед спільного у слов’ян — закони, грошова одиниця, вільна торгівля, скасування мита, кріпосного права. Спільне керівництво завідувало зовнішніми справами союзу, військом, флотом. Решта — справа керівництва штатів. До речі, урядовців мали призначати «не по роду, не по достатку, а по розуму і просвіщеності народним вибором». Таким чином, український панславізм у програмі кирило-мефодіївців фокусувався на збереженні самобутності, незалежності кожного народу у спільній державі.

Російська імперія, натомість, мала геть іншу модель мислення. Для прикладу, в циркулярі міністра просвіти можна знайти таке: «Свята Русь зазнавала бід і страждань одна, одна проливала кров за престол і віру, одна просувалася твердим і швидким кроком на полі свого громадянського розвитку, одна стала проти дванадцяти народів, що вдерлися у її володіння з вогнем і мечем у руках. Усе, що ми маємо на Русі, належить нам самим, без участі інших слов’янських народів, тих, що нині простягають до нас руки і моляться про покровительство не стільки через братську любов, а через розрахунок дрібного і не завжди безкорисного егоїзму».

Тож, очевидно, що з такою системою мислення російський панславізм докорінно відрізнявся від інших, у ньому ключовим є месіянізм росіян. Як пише український вчений М. Возняк, Росія вважала, що «була покликана стати на переді слов’янської раси і перебудувати життя Європи та всього людства на підставі євангельської науки, яку буцімто перейняла Росія в найчистішій формі — православ’я». Релігія стала одним із трьох китів російської ідеї — «православ’я, самодержавство і народність». Тобто в Російській імперії не було й не могло бути концепції, сучасними словами, «єдності у різноманітності». Натомість була уніфікація — одна релігія, один цар, одна народність, що, зрештою, і стало підґрунтям тоталітаризму.

Це окреслює зовсім різні концепції, запропоновані Кирило-Мефодіївським товариством і Росією. Тому, власне, така ідея і викликала занепокоєння російського уряду. Спочатку вважалося, що це все підступи поляків, які підбурюють українців, щоб розхитати державу і здобути незалежність. Однак потім стало зрозуміло, що це ініціатива самих українців. Для Російської імперії це стало несподіванкою. Саме тому ліквідація Кирило-Мефодіївського братства, як зазначає історик О. Субтельний, «дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом». До речі, арешти членів товариства викликали резонанс навіть за кордоном, про них писали в австрійських, французьких газетах.

Щодо ув’язнення кирило-мефодіївців, то у своїх листах шеф жандармів О. Орлов зазначає, що слід діяти обережно: жорстоке покарання може викликати сильний опір населення (він згадує, що ідея про об’єднання слов’ян належить не тільки товариству, вона мала багато прихильників). Тому слід показати, що товариство, його проекти не є загрозою. Зокрема через ці обставини, учасники товариства вважали за краще сказати, що прагнули об’єднання слов’ян під російським керівництвом.

Можливо, це твердження і надалі б залишилося просто вимушеним свідченням, якби не активний розвиток російського панславізму. Ці ідеї набули поширення особливо в час російсько-турецької війни 1877 — 1878 рр. Більш того, вони, хай у дещо інакшій формі «вільної федерації слов’ян», навіть вкоренилися у свідомості визначних українських діячів, наприклад, того ж М. Драгоманова, а пізніше у М. Грушевського. І навіть до недавнього часу ніяк не можна було позбутися російського протекторату. Мабуть, були забуті слова М. Костомарова, який попереджав у «Книзі буття українського народу»: «хоч який (чоловік. — М. Ч.) буде розумним, а як стане самодержавно панувати, то одуріє».

Таким чином, через тисячоліття ідеї Кирила і Мефодія стали знову актуальними, так само як і болгарська спадщина в українській історії.