Великий Терор: що це було?-2

Сталінський «тридцять сьомий рік»: чому в 1937-му році?

Закінчення. Початок читайте «День», № 43-44
Завдяки розмежуванню функцій партія більшовиків зберігала політичне керівництво, але звільнялася від відповідальності за повсякденні справи. Ради були позбавлені політичного впливу, але на них покладалися у повному обсязі розпорядчі функції. Термін «радянська влада» однаковою мірою стосувався обох частин владного тандему. У назві цієї влади не знайшлося місця для партії, так само, як їй не знайшлося місця в перших радянських конституціях. Ради перетворилися на всепроникну і всеохоплюючу силу, але тільки тому, що були зрощені з партією.

Своєю компартійною частиною тандем влади був повернутий до членів партії. Внаслідок її будови на засадах «демократичного централізму» вожді не залежали від вибору рядових партійців, хоч останні регулярно обирали керівні органи відповідно до статутних вимог. Своєю радянською частиною компартійно-радянський тандем обертався до народу. Населення країни не тільки обирало персональний склад радянських органів, а й наділялося цілком реальними управлінськими або контрольними функціями. У народності такої влади важко було сумніватися ще й тому, що керівні кадри вона брала з народних низів. Однак ще у квітні 1917 р. В. Ленін так визначив суть майбутньої влади: «Така влада є диктатурою, тобто спирається не на закон, не на формальну волю більшості, а прямо, безпосередньо на насильство».

Після встановлення радянської влади зникли наявні осередки громадянського суспільства, тому що стали неможливими непідконтрольні центру горизонтальні зв’язки між людьми. У вертикалізованому суспільстві партійні, радянські, профспілкові, комсомольські, кооперативні й громадські організації стали відігравати роль «передавальних пасів» від керівників партії до народних низів. Це означало, що структури держави-комуни пронизали собою всю товщу суспільства. Обручами терору і пропаганди держава і суспільство скріплювалися в органічну цілісність — своєрідне державо-суспільство.

Рішення, які приймали партійні комітети, проводилися в життя саме тому, що повноважні представники радянської гілки влади були членами партії і підпорядковувалися залізній партійній дисципліні. Іншими словами, узурпація владних функцій рад відтворювалася при кожному їх персональному оновленні, яке залежало від виборців. Тому вибори в радянські органи влади завжди були для партії справою величезного значення. Щоб утримати контроль над державою, вожді впроваджували виборчі процедури, які дозволили підбирати склад радянських органів влади за всіма параметрами: національному і класовому походженню, партійною приналежністю, демографічними ознаками, особистими даними.

«Соціалістичне будівництво» було передусім експропріацією приватної власності членів суспільства державою «диктатури пролетаріату». Це означало, що більшовики могли знайти підтримку тільки у позбавлених власності пролетарів міста і села. Вибори в ради не могли бути рівними. Вже у першій конституції радянської Росії (липень 1918 р.) затверджувалася така норма: Всеросійський з’їзд рад складається з представників міськрад із розрахунку один депутат на 25 тис. виборців і представників губернських з’їздів рад із розрахунку один депутат на 125 тис. жителів.

Якщо в Росії робітники користувалися п?ятиразовою перевагою в нормах представництва порівняно з селянами, то в Україні під час виборчої кампанії 1919 р. як робітники, так і селяни мали вдесятеро менше представництво, ніж червоноармійці. Пояснення треба шукати у тому, що вирізняло українських селян і робітників від червоноармійців: перші були місцеві, а другі — в основному прийшлі. Представники «чужих класів» (непмани, селяни-власники, кустарі та ін.) взагалі позбавлялися права голосу.

Виборчими одиницями були підприємства, установи, військові частини, навчальні заклади. Кандидатури на обрання пропонувалися від імені партійних або профспілкових організацій. Спосіб голосування був відкритий. Людей, які бажали здійснити власний вибір, можна було привести до тями різноманітними способами: впливом місцевого начальства, загрозою позбавлення права голосу тощо.

Прямі вибори проводилися тільки в місцеві ради. Всі з’їзди рад — від районних до Всесоюзного — формувалися з депутатів місцевих рад. Над списками членів виконавчих комітетів усіх рівнів аж до ЦВК СРСР ретельно працювали секретарі парткомів відповідного рівня.

Технологія виборчих кампаній не становила таємниці. У летючці, яка поширювалася підпільною організацією есерів серед робітників Дніпропетровська у січні 1929 р., знаходимо такі рядки: «Більшовики нав’язали нам відкрите голосування у виборах в ради. Та невже можемо ми обирати вільно, коли обираємо відкрито? Хто насмілиться на очах осередкових князьків голосувати за чесного безпартійного або підняти руку проти мерзотника-комуніста, якщо останній виставлений осередком?»

За півтора десятки років партійно-радянські функціонери і всі громадяни країни звикли до виборчих процедур, у результаті яких «мерзотники-комуністи» входили у владу. Аж раптом секретар Президії ВЦВК А. Єнукідзе 29 травня 1934 р. звернувся в політбюро ЦК ВКП(б) з пропозицією включити до порядку денного VII з’їзду рад доповідь про зміни і доповнення в Конституцію СРСР. Пропозиція була схвалена, а зміст змін доручалося розробити самому Єнукідзе. Те, що ініціатором такого звернення був не він, встановлюється за супровідним листом Єнукідзе Й. Сталіну від 10 січня 1935 р. до записки з обґрунтуванням ідеї ліквідації багатоступеневості виборів: «Ґрунтуючись на Ваших вказівках про своєчасність переходу до прямих виборів в органи радянської влади (від райвиконкомів до ЦВК СРСР), представляю на обговорення ЦК наступну записку».

Передаючи записку Єнукідзе в політбюро ЦК, Сталін сформулював більш радикальні пропозиції у конституційному питанні. «На мою думку, — писав він, — справа з Конституцією Союзу РСР більш складна, ніж це може здатися на перший погляд. По-перше, систему виборів треба змінювати не тільки в розумінні знищення її багатоступеневості. Її треба змінювати ще й у розумінні заміни відкритого голосування закритим (таємним) голосуванням. Ми можемо і повинні піти в цій справі до кінця, не зупиняючись на півдорозі».

«Піти до кінця» означало тільки одне: відмовитися від радянської системи виборів і перейти до іншої, яку називали «буржуазною». У всіх на пам’яті залишалися «буржуазні» вибори до Установчих зборів, що відбулися вже після жовтневого перевороту 1917 р. Більшовики з тріском програли і, щоб утриматися при владі, розігнали депутатів Зборів. Партійні функціонери не забували також озвученої у квітні 1917 р. ленінської установки на створення влади, яка мусила спиратися не на закон, не на формальну волю більшості, а безпосередньо на насильство. Аж раптом у відповідності до сталінських вказівок пленум ЦК ВКП(б) 1 лютого 1935 р. вказав з’їзду рад СРСР змінити Конституцію в напрямі «дальшої демократизації виборчої системи в розумінні заміни не зовсім рівних виборів рівними, багатоступеневих — прямими, відкритих — закритими». 5 лютого VII з’їзд рад СРСР прийняв без зауважень цю формулу і ухвалив провести чергові вибори в органи радянської влади, ґрунтуючись на новій виборчій системі. 7 лютого ВЦВК сформував комісію на чолі зі Сталіним для розробки нової конституції СРСР. Генсек мав намір зробити основний закон найбільш прогресивним, взявши за зразок конституцію країни з давніми демократичними традиціями — Швейцарії.

Опрацювання проєкту нової Конституції СРСР, а потім його всенародне обговорення відбувалося під акомпанемент кампанії боротьби з «ворогами народу». Партійно-радянські функціонери опинилися між двох вогнів. З одного боку, їх загрожували взяти в «ежовые рукавицы» органи державної безпеки, які перебували під цілковитим контролем Сталіна. Нарком НКВС М. Єжов у 1937 р. побував у кабінеті вождя 174 рази і провів там 528 годин. З другого боку, їм загрожували вибори з висуванням альтернативних кандидатур. Сталін відкритим текстом розтлумачив номенклатурі перспективу таких виборів у бесіді з головою американського газетного об’єднання Роєм Говардом: «Наша нова виборча система підтягне всі установи й організації, змусить їх поліпшити свою роботу. Загальні, рівні, прямі й таємні вибори в СРСР будуть батогом в руках населення проти погано працюючих органів влади. Виборчі списки на виборах виставлятимуться не тільки комуністичною партією, але й всілякими громадськими організаціями. А таких у нас сотні». До відома тих, хто недооцінював загрози нової процедури виборів, червневий (1937 р.) пленум ЦК ВКП(б) затвердив таку норму в проєкті «Положення про вибори»: «Обраним вважається тільки кандидат, який одержав абсолютну більшість голосів; якщо жодний з кандидатів на виборах не одержав абсолютної більшості голосів, то обов’язкове не пізніше, ніж у двомісячний строк перебалотування двох кандидатів, які одержали найбільшу кількість голосів». На додаток політбюро ЦК ВКП(б) 27 серпня 1937 р. затвердило зразок виборчого бюлетеня з такою вказівкою: «Залиште у виборчому бюлетені прізвище ОДНОГО кандидата, за якого Ви голосуєте, інших викресліть».

Щоб дістати підтримку з боку компартійно-радянського апарату, Сталін поставив апаратників перед загрозою втрати влади. Тільки він, контролюючи органи державної безпеки, міг відвернути загрозу появи на всіх щаблях радянського апарату нових людей. Розуміючи це, апаратники повинні були згуртуватися навколо генсека і разом зустріти ту загрозу, яку несла з собою нова Конституція СРСР. Кожний із них розумів, що допомога органів державної безпеки у проведенні виборів могла здійснюватися у звичних для чекістів формах — шляхом розгортання державного терору. Тому Сталін дістав від них карт-бланш на репресії в будь-яких масштабах. Ті, хто не погоджувався запрограмовано діяти у ситуації, створеній генсеком, повинні були згоріти у вогні терору.

5 грудня 1936 р., коли надзвичайний VIII з’їзд рад затвердив конституцію, було оголошено, що вибори до Верховної Ради СРСР заплановано на «найближчий час». Однак вони відбулися тільки 12 грудня 1937 р. Річна відстрочка виявилася потрібною, щоб залякати виборців масовим терором. Вони мусили обирати в парламент тільки запропонованих парткомами перевірених людей.

Перед виборами було покладено край розмовам про висування альтернативних кандидатур. Виборчі комісії мусили реєструвати тільки одного кандидата на кожне депутатське місце, а саме: кандидата від так званого блоку комуністів і безпартійних. Сама думка про висування незалежного від влади кандидата оголошувалася антирадянською.

Перше слово у створенні атмосфери всесоюзного «одобрямсу» переходило до органів державної безпеки. В ході терористичних кампаній, які змінювали одна одну, сотні тисяч людей були знищені фізично, а десятки мільйонів — морально, шляхом примушування до співробітництва з органами державної безпеки, публічного засудження «ворогів народу», вимушеної подачі неправдивих свідчень проти своїх співробітників, знайомих і навіть рідних. Виборчий бюлетень народу довірили тільки тоді, коли довели його терором до певної кондиції. В умовах репресій майже не знаходилося сміливців, які наважилися б скористатися кабінкою для таємного голосування, щоб викреслити прізвище кандидата від «блоку комуністів і безпартійних».