Великий терор: що це було?

Сталінський «тридцять сьомий рік»: чому 1937 р.?

23 лютого 1937 року наділений І. Сталіним багатьма посадами (генеральний комісар державної безпеки, голова Комісії партійного контролю при ЦК ВКП(б), народний комісар внутрішніх справ СРСР, секретар ЦК ВКП(б) та ін.) Ніколай Єжов відкрив своїм виступом пленум ЦК ВКП(б). 5 березня Сталін завершив пленум ЦК доповіддю «Про недоліки партійної роботи і заходи з ліквідації троцькістських та інших дворушників». Лютнево-березневий (1937 р.) пленум ЦК ВКП(б) дав старт грандіозній репресивній кампанії. Словосполучення «тридцять сьомий рік» у тогочасного і наступних поколінь радянських людей почало асоціюватися з безмежним жахом.

У доповіді «Про культ особи Сталіна» на ХХ з’їзді КПРС М. Хрущов зазначив, що кількість заарештованих за звинуваченнями в контрреволюційних злочинах 1937 р. зросла порівняно з попереднім роком більш ніж у десять разів. Чому? Відповіді не було...

У добу горбачовської перебудови в Москві виходив друком журнал «Век ХХ и мир». У дев’ятому випуску за 1990 рік видатний історик і публіцист Михайло ГЕФТЕР зробив таку ремарку: «Я історик, та хіба я можу зрозуміти, чому 1937 року трапилося те, що трапилося? Я не знаходжу у світовій історії жодного випадку, щоб у період найвищих успіхів могутньої країни знищувалися мільйони абсолютно лояльних людей... Ні, не разом із супротивниками і лояльні, — а тільки лояльні. Що це було?»

Спостереження М. Гефтера дало мені велику поживу для роздумів. Досліджуючи жахливу у своїй трагедійності історію міжвоєнного періоду, я менш за все задумувався над цілями кривавого диктатора, коли той розгортав Великий терор. Цілі знаходилися на поверхні, йшлося про масштабну зачистку суспільства після проголошення соціалізму побудованим. Та залишалося незрозумілим, чому пік припав на останній рік другої п’ятирічки, коли газети повнилися репортажами про успіхи індустріалізації та велике поліпшення становища на селі, спричинене (це вже не підкреслювалося) заміною безрозмірної продрозверстки фіксованими постачаннями продукції державі. Коли радянські люди читали газети чи дивилися кінофільми, перед ними поставали картини динамічного суспільства, візитівкою якого були такі пісенні шедеври, як «Марш энтузиастов» і «Широка страна моя родная».

А проте розрив між формою влади, яку називали робітничо-селянською, або радянською (на той час обов’язково — з великої літери), та її внутрішньою сутністю дедалі поглиблювався. Це жахало багатьох функціонерів, які прийшли у владу із народних мас, зберігаючи ілюзії про її народність і досконалість. На їхніх очах компартійно-радянський апарат перетворювався на мафіозну структуру, яка вимагала від них або виконувати злочинні накази, або перетворитися на «табірний пил». Загальносоюзний голод 1932 — 1933 рр. та регіональні голодомори внаслідок репресивних дій Кремля у відповідь на селянський саботаж (із виразною тенденцією до покарання неросійських народів — в Україні, на Кубані, в республіці німців Поволжя, Казахстані) змусили деяких функціонерів діяти.

Єдину можливість усунути Сталіна з посади генерального секретаря ЦК ВКП(б) давала процедура виборів до Центрального комітету на партійному з’їзді. Специфіка функціонування влади вимагала, щоб такі вибори залишалися таємними. Навпаки, вибори до Політбюро ЦК на першому після з’їзду пленумі відбувалися простим підняттям рук. Щоб перекрити Сталіну шлях до Політбюро ЦК, потрібно було його забалотувати під час виборів до Центрального комітету.

У січні 1934 р. відбувся ХVІІ з’їзд ВКП(б). Безпечну можливість висловити негативне ставлення до генсека під час таємного голосування використали, за спогадами, до трьох сотень делегатів. Але в документах лічильної комісії з’їзду, які були опубліковані в роки перебудови, не виявилося слідів цього наперед приреченого на невдачу політичного кроку. За спогадами, Сталіна обійшов Сергій Кіров. 1 грудня 1934 р. Кірова спіткала смерть від кулі технічного виконавця, і генсек одержав підстави для розгортання масового терору.

5 грудня газета «Правда» опублікувала датовану днем смерті Кірова постанову ЦВК СРСР про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік. Тепер справи про акти терору проти представників влади повинні були розслідуватися протягом не більше, ніж десяти днів. Передані в суд справи мали розглядатися без участі сторін, а вирок про найвищу міру покарання — виконуватися негайно. Клопотань про помилування і касаційний розгляд таких справ передбачено не було. Зміни в законодавстві забезпечували технічну можливість здійснювати терор у небачених масштабах.

Політичні передумови для розгортання терору були забезпечені в січні 1935 р. закритим листом ЦК ВКП(б) до місцевих партійних організацій «Уроки подій, пов’язаних зі злодійським вбивством С. М. Кірова». Незгода з курсом ЦК ВКП(б) кваліфікувалася в ньому як виступ ворога народу. Керівників, які не реагували на «антирадянські виступи» належним чином, ЦК ВКП(б) таврував як дворушників, які підлягали виключенню із партії, арешту й ізоляції. 30 березня з’явився закон про покарання членів сімей «ворогів народу».

Отже, були створені передумови для реальної зачистки, тобто спорожнення роками наповнюваних чекістських картотек. У цих картотеках накопичувалися відомості про інакодумців, виявлені мережею інформаторів та сексотів («секретних сотрудников»). Ішлося також про знешкодження нелояльних працівників компартійно-радянського апарату.

Чому разове вилучення «ворогів народу» із суспільного життя припало саме на 1937 рік? Щоб зрозуміти це, потрібно пов’язати нові репресивні закони з подіями суспільно-політичного життя. Йшлося про забезпечення активної участі в репресіях компартійно-радянського апарату. Керувати країною, спираючись лише на підтримку органів державної безпеки, було неможливо.

Сталін бажав поєднати останні роки другої п’ятирічки (1936 — 1937) з ухваленням нової, «сталінської» конституції, в якій проголошувалося б завершення соціалістичного будівництва і перехід до побудови комунізму — суспільно-економічного ладу, в якому розподіл матеріальних благ має відбуватися за потребами. Проголошення соціалізму побудованим не могло передбачатися лише на підставі успіхів в економічному і культурному житті (як писав М. Гефтер, «у період найвищих успіхів могутньої країни»). Вимагалося, щоб народ відчув вагомі зрушення і в суспільно-політичному житті. Виявляється, що існують переконливі докази зв’язку між запланованими сталінською командою двома протилежними за змістом подіями: Великим терором і ніби на противагу — ухваленням демократичної Конституції та проведеними на її засадах виборами народних депутатів.

У російській історіографії зв’язок між Великим терором та виборами 1937 р. було висвітлено у двох публікаціях журналу «Вопросы истории». Стаття Ю. Жукова (2002, №1) завдяки передруку основних положень в інтерв’ю журналісту «Комсомольской правды» набула розголосу як у Російській Федерації, так і за її межами. Розголос пояснювався тим, що співробітник Інституту російської історії РАН Ю. Жуков почав спеціалізуватися на відмиванні Сталіна від крові його жертв. Він чинив просто: брав за святу істину твердження самого генсека. Той нібито планував шляхом вільних виборів на альтернативній основі відсторонити місцевих секретарів парткомів від влади, але останні зруйнували його плани і розв’язали Великий терор. Співробітниця Інституту історії Сибірського відділення РАН І. Павлова найбільше надавалася для відповіді Жукову: дві її монографії, присвячені ювелірному аналізу механізму сталінської влади, незважаючи на сміховинні наклади (500 і 300 примірників), були відомі фахівцям Росії і Заходу. Будучи «білою вороною» у провінційному академічному інституті, вона постійно відчувала тиск колег і начальства, а тому в серпні 2003 р. покинула Новосибірськ, виїхавши на постійне проживання до США. В опублікованій статті у «Вопросах истории» (2003, №10) І. Павлова вщент розгромила примітивну аргументацію Ю. Жукова. Складно сказати, чи була поява її статті в журналі актом громадянської мужності редколегії в умовах, коли культ Сталіна знову набирав силу, чи реакцією на здивовані відгуки російських і зарубіжних читачів, які ознайомилися зі статтею Жукова.

Встановлюючи зв’язки між Великим терором і майстерною провокацією Сталіна з вільними виборами на альтернативній основі, яка змусила компартійно-радянський апарат згуртуватися навколо нього, я використовуватиму як запроваджені у науковий обіг факти із статей І. Павлової та Ю. Жукова, так і власні аргументи. Менш за все звертатиму увагу на розкритиковані Павловою висновки Жукова, який щиросердно перелічував дії генсека, не вбачаючи в них жодної провокативності. У подіях, які пов?язують Великий терор зі сталінською Конституцією і тодішніми виборами, простежується формування тієї хитромудрої системи виборів до органів радянської влади, яка стала звичною для радянських громадян. На цьому й зосереджено увагу.

Задекларовані Конституцією 1936 р. нововведення мали суто косметичний характер. Щоб довести це, слід зупинитись на характеристиці створеної Леніним політичної системи, яка проіснувала практично в недоторканному вигляді аж до горбачовської конституційної реформи 1988 р. Така характеристика потрібна й тому, що І. Павлова згідно з домінуючими на Заході поглядами відрізняла так званий сталінізм від ленінізму. Вона стверджувала, що Сталін здійснив у 1922 — 1923 рр. секретну партійно-державну реформу, в результаті якої зникла двоїстість політичної системи, яка існувала при Леніні. Нібито сталінська реформа вихолостила радянську управлінську гілку, і вся влада перейшла до ієрархії парткомів на чолі з призначуваними згори секретарями.

Насправді В. Ленін винайшов геніальну формулу влади, здатну поєднати структуровану спільноту, якою були його партія, з неструктурованими — класом та суспільством. В якості зв’язків були використані ради — самоврядні організації страйкуючого пролетаріату, які вперше з’явилися в Росії під час революції 1905 — 1907 рр. Головне завдання, за Леніним, полягало в тому, щоб об’єднати ради з партією більшовиків і перетворити їх за допомогою партії з розпорошених по всій країні самодіяльних організацій на представницький орган державної влади. З одного боку, передбачалося організаційно відмежувати ради від партії більшовиків. З іншого ж — вимагалося забезпечити абсолютний контроль цієї партії за радянським урядом та його органами влади на місцях. Це означало, що більшовики повинні були витіснити з рад конкуруючі політичні партії й наповнити їх членами власної партії та співчуваючими їм безпартійними депутатами. Тоді партія більшовиків починала існувати у двох формах: як політична партія, яка здійснювала під прикриттям умовного терміна «диктатура пролетаріату» свою власну диктатуру; і як ради, що мали вагомі управлінські функції, але не були самостійною політичною силою. Хто мав керувати партією, а через партію — державою-комуною, як висловлювався Ленін? Відповідь однозначна: вожді. На відміну від інших партій, в основу будови партії більшовиків було закладено принцип «демократичного централізму». Партійна маса мусила беззастережно коритися своїм вождям. Перетворившись після жовтневого перевороту на урядову партію, більшовики за допомогою негайно створеної організації чекістів вичистили з рад представників інших партій. Завоювавши більшість у радах і називаючи власну диктаторську владу радянською та робітничо-селянською, партія Леніна дістала можливість заглибитися в народні низи.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»