Великий князь литовський Вітовт

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

У 1381 р. князь Кейстут, брат Ольгерда, спираючись на підтримку українських, білоруських і литовських феодалів, які шукали зближення з Москвою в антиординській боротьбі, захопив Вільно й усунув великого князя литовського Ягайла від влади. Однак за допомогою Тевтонського ордену Ягайло вже у липні 1382 р. відновив свою владу і полонив Кейстута та його сина Вітовта. Через кілька днів Кейстута задушили у підземеллі Кревського замку. Вітовту вдалося втекти у Пруссію, звідки він розпочав активну боротьбу з Ягайлом за великокнязівську владу. У 1384 р. Ягайло уклав з Вітовтом мир і зобов’язався віддати йому всі землі його батька. Але становище Ягайла залишалося непевним, загроза його владі з боку удільних князів не була усунута, тривав наступ Німецького ордену.

За цих умов Ягайло вирішив укласти союз з Польщею. Польські пани, зі свого боку, були зацікавлені в об’єднанні Польщі та Литви, сподіваючись з допомогою литовсько-руських збройних сил відбити наступ німецьких рицарів, повернути собі загарбане ними Помор’я і нейтралізувати спроби Литви оволодіти Галичиною та Західною Волинню. Крім того, підштовхуване Римом католицьке духовенство Польщі сподівалося поширити католицтво на литовські, українські та білоруські землі.

15 серпня 1385 р. у Креві був підписаний договір між польськими послами і Ягайлом, а також його братами Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом і Лугвенем, що репрезентували литовських удільних князів. Ягайло зобов’язався прийняти католицтво й хрестити все литовське населення, приєднати до Польщі всі литовські, українські й білоруські землі. Це була спроба об’єднати два мало схожі між собою державних організми. Велике князівство Литовське мало просто інкорпоруватися у склад земель польської корони. У лютому 1386 р. Ягайло прибув до Кракова, хрестився, прийнявши ім’я Владислав, одружився з польською королевою Ядвігою і в березні був коронований польською короною.

Кревська унія стала реальною загрозою державній самостійності Великого князівства Литовського й збурила гостру протидію литовсько-білорусько-української знаті. Вже навесні 1385 р. князь Андрій Ольгердович Полоцький розпочав воєнні дії проти Ягайла на Вітебщині. Найбільш активно проти Ягайла виступив енергійний і честолюбний Вітовт (1392 — 1430), незадоволений своїм підлеглим становищем при двоюрідному братові. Усобиця закінчилася договором в Острові (1392), згідно з яким Вітовт одержав Троки та інші волості Кейстута у корінній Литві, зберігаючи одержану раніше Луцьку волость на Волині. Разом із тим на нього покладалася, за висловом польського середньовічного історика Длугоша, «вся управа земель литовських і руських», тобто він став фактичним намісником Ягайла у Великому князівстві Литовському.

У 1390-х роках Вітовт провадив активну політику ліквідації великих князівських уділів на українських землях. У 1392 — 1393 рр. усунено Любартовичів на Волині, ці землі були передані Ягайлом безпосередньо Вітовту. Був позбавлений уділу новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут. На початок 1393 р. вся Чернігово-Сіверщина перейшла під управління намісників Вітовта. Впродовж 1393 р. було подолано опір Федора Коріатовича на Поділлі. У 1395 р., залишившись без будь-якої підтримки, київський князь Володимир Ольгердович позбувся свого уділу; Київською землею почав управляти Скиргайло Ольгердович, а через деякий час — безпосередньо Вітовт.

Замінивши своїми намісниками найбільш значних удільних князів, Вітовт зробив важливий крок на шляху централізації Великого князівства Литовського і зміцнення його самостійності. Починаючи з 1395 — 1396 рр. у грамотах Вітовта зустрічається титул великого князя. Він прагне до перетворення Литви і підвладних їй земель на самостійне королівство і знаходить підтримку своїм намірам у литовської феодальної верхівки, а також українських і білоруських князів та боярства.

З ліквідацією старої удільної системи українських земель місцеві феодали значною мірою зберігали свій вплив у новій державі. При дворі великого князя литовського були поширені білоруська й українська мови, значним впливом користувалося православ’я. Книжна білорусько-українська мова й надалі залишалась урядовою. Разом із тим великокнязівська влада змушена була рахуватися із соціально-політичними, становими інтересами українських феодалів, підтвердивши їхні права відповідними земськими уставними грамотами. Значною мірою зберігалися старі форми самоврядування, місцевий суд тощо. Все це забезпечувало певну внутрішню стабільність різнонаціональної Литовської держави, давало змогу Вітовтові спрямовувати зусилля на оволодіння Чорноморським узбережжям і витіснення звідти Орди, реалізуючи таким чином геополітичні завдання України. Для цього він прагнув також використати загострення внутрішньополітичної боротьби у Золотій Орді за ханський престол. Влітку 1399 р. Вітовт вирушив із Києва походом на південь з метою нанесення вирішального удару татарам. Проте 12 серпня 1399 р. у битві на Ворсклі війська Вітовта зазнали цілковитого розгрому. Сам Вітовт із невеликою дружиною врятувалися втечею. Ця поразка ослабила позиції Вітовта і змусила його знову шукати зближення з Ягайлом. 18 січня 1401 р. на з’їзді феодалів у Вільно було укладено унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі українські й литовські землі по смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польської корони.

Невдача на Ворсклі перекреслила далекосяжні честолюбні плани Вітовта, послабивши на якийсь час воєнні й політичні позиції Литовської держави. Фактично було відновлено стан, зафіксований Островською угодою 1392 р. Віленська унія викликала незадоволення Свидригайла Ольгердовича, який відчув можливість втрати прав на литовський великокняжий стіл. І хоча у 1403 р. він одержав у ленне володіння Східне Поділля і Сіверщину, молодший брат Ягайла постійно загрожував внутрішній стабільності Литовської держави.

Воєнно-політичні події XIV ст. в Україні свідчили про поглиблення європейського характеру її розвитку, зумовлене посиленням контактів з іншими країнами Європи. Особливо інтенсивними стають зв’язки України з Німеччиною, Угорщиною, Чехією і, безперечно, з Польщею, яка захоплює частину українських земель. До цього слід додати країни та міста Надбалтії й особливо Литву, з якою Україна утворює єдиний політичний організм на два століття. Тоді як сусідня Московська держава в своєму політичному розвитку переймалася візантійською теократичною системою у поєднанні з орієнтальним деспотизмом Золотої Орди, Україна у складі Великого князівства Литовського активно акцептує західні моделі та принципи суспільно-політичного життя.

Незважаючи на падіння Галицько-Волинської держави, інтенсивність соціально-економічного та культурного життя в Україні не слабшає, українське суспільство набуває форм існування, притаманних добі розвинутого феодалізму в Європі. Формується станове представництво — ознака зрілого феодального устрою. Територіальна децентралізація Великого князівства Литовського багато в чому гарантувала збереження традиційного місцевого укладу українських земель, їх вільний розвиток за європейським зразком. Західному спрямуванню історичного розвитку України в цей період сприяло гостре протистояння Великого князівства Литовського і Московської держави, що прагнула оволодіти українськими землями. У цьому протистоянні українське суспільство в цілому активно протидіяло наступу російського деспотизму, що давало українцям змогу зберігати давні традиції домонгольської Русі-України і активно сприймати європейські форми суспільного розвитку, які були немислимі для Москви. В Україні — складовій частині Великого князівства Литовського — на довгі роки утвердилися такі засади, як договірні відносини в суспільно-політичному житті, розмежування державної і церковної влади, обмеження монархічної влади великого князя, самоврядування територій і міських громад, урахування прав і гідності особи — нехай і в обмеженому соціальному просторі.

Отже, утвердження влади Гедиміновичів в Україні, яке, до того ж, супроводжувалося культурною асиміляцією литовської знаті, тривалий час не перешкоджало державно-політичному буттю українського народу. Останнє цілком вписувалось у політичний контекст Європи, де значна кількість держав на той час ще базувалася на династичних та універсалістичних принципах.

Невдача на Ворсклі була лише тимчасовою перервою у зростанні могутності Литовської держави. Ціною поступок хрестоносцям прикордонних жмудських волостей Вітовт укладає з ними мир і знову переносить воєнну активність на схід. У 1404 р. він приєднує до своєї держави Смоленськ. Війна з Московським князівством (1406 — 1408) певною мірою зміцнила позиції Литви на сході. У Новгороді й Пскові на княжі столи були посаджені ставленики Вітовта, низка міст Московського князівства — Вязьма, Козельськ, Мценськ — увійшли до складу Литви. Тверський і рязанський князі визнали свою васальну залежність від литовського великого князя. У 1408 р. перейшов на бік Москви Свидригайло, який був із великими почестями прийнятий князем Василем II Темним і одержав небувале «кормління»: Володимир на Клязьмі, Переяславль, Юр’їв, Волок, Ржев і половину Коломни. Проте перебування Свидригайла у Москві не було тривалим. 1409 р. він повертається до Литви і вступає у зносини з німецькими рицарями, готуючи змову проти Вітовта. Останній, дізнавшись про це, заточив невдалого заколотника у Кременецькому замку, де той провів дев’ять років.