Велика національна трибуна

Євген ЧИКАЛЕНКО: «Я ж не можу собі уявити тепер Україну без газети»

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть русифікаційного впливу зазнали майже всі прошарки суспільства, і тільки газета як незамінний популяризатор ідей могла пробудити та згуртувати національний рух, бо призвичаювала читачів до слова рідною мовою. Саме так вважав відомий підприємець, землевласник, меценат, публіцист та видавець першої щоденної україномовної газети «Громадська думка» («Рада») Євген Харлампійович Чикаленко.

В 1905 р. зі зміною політичної ситуації в Російській імперії Чикаленко твердо вирішує видавати газету, дозвіл на яку влада довго не наважувалася дати, але все ж зробила це. І результатом стало народження 31 грудня 1905 р. журналу «Нова громада» та газети «Громадська думка». Поява цієї газети дуже зацікавила громадськість, але, як потім згадував Є. Чикаленко, «...на другий день, коли я прийшов до редакції, то довідався, що наше перше число вже сконфіскували, що була поліція, забрала кількасот примірників, а решту встигли сховати... Невідомо було, чи закрито газету, чи тільки сконфісковано перше число. Синицький побіг в цензуру, і там виявилося, що газета не закрита, але її закриють, якщо вона й надалі так гостро писатиме».

І такі думки були виправдані. 23 січня 1906 р., на 24-й день свого існування, «Громадська думка» була заборонена. У зв’язку з цим Є. Чикаленко пропонує її видавати під новою назвою, і 1 лютого газета стала називатися «Рада», виходити стала за редакцією Б. Грінченка.

Для видання газети було організовано акціонерне товариство, мінімальна вартість акції була визначена у 1000 карбованців. Є. Чикаленко пропонував взяти пай М. Грушевському, М. Аркасу, В. Леонтовичу, Л. Жебуньову, П.Стебницькому, а В. Симиренко забов’язався щорічно доплачувати разом 10 тис карб дефіциту.

Перші роки видання українського щоденника були найтяжчими. Є. Чикаленко називав цей час «періодом мук», бо саме в цей період відбувався болісний процес організації редакційного колективу, визначення соціального і тематичного напряму газети, пошук додаткових джерел фінансування, підбір відповідних кадрів, вироблявся правопис. Були також й зовнішні проблеми, пов’язані безпосередньо з друкарнею, яка не встигала вчасно надрукувати щоденні випуски газети, також непростою справою виявилася популяризація її між передплатниками. Але попри всі труднощі Чикаленко писав: «Я ж не можу собі уявити тепер Україну без газети»

Євген Харлампійович дуже скрупульозно підбирав співробітників «Ради». Одним із перших був Сергій  Єфремов. Видавець вважав його справжнім журналістом, який згодом став найпопулярнішим автором газети, вмістивши на її шпальтах сотні статей.

Із самого початку до газети був запрошений І. Франко, він писав огляди літератури та спогади про людей, з якими був особисто знайомий. Певний час дописувачем «Ради» був і М. Грушевський — переважно він публікував статті у рубриці «На українські теми».

Ще 1908 р. Є. Чикаленко пропонував Д. Яворницькому писати історичні оповідання. Було опубліковано повість «Поміж панами», оповідання «Драний хутір» та ін. Ці оповідання були дуже популярними, оскільки вони  висвітлювали козацьку тематику.

До популярних авторів газети належав і М. Левицький, який публікував на її шпальтах белетристичні нариси, переклад дуже популярного тоді роману з доби Великої французької революції «Історії одного селянина» Еркмана-Шатріана. Левицький дозволяв правити свої рукописи тільки Є. Чикаленку, а він своєю чергою високо цінував індивідуальний письменницький стиль Левицького, реалістичність сюжетів. Він друкувався під псевдонімами «М. Пилипович», «Сагайдачний». Ними він змушений був прикриватися, аби не потрапити в немилість адміністрації, адже це могло зашкодити його службовій кар’єрі.

Ще однією з серйозних проблем для мецената був пошук відповідного редактора для газети. Першим редактором газети був М. Павловський, але з низки причин він не задовольняв багатьох.  Павловський був найдовше редактором газети «Рада» (1906 — 1913 рр.). Є. Чикаленко ставився до нього з великим пієтетом, цінував його спокійний характер та терплячість, які той проявляв у непростих стосунках у редакції.

Наступним стає молодий редактор Андрій  Ніковський. З початку роботи в редакції він виступив проти монополії будь-кого з авторів на окремі теми. Із метою отримання якісних дописів оголосив конкуренцію. Він також матеріально заохочував авторів до кращих публікацій, тим самим збільшивши плату за рахунок реклами в газеті[ Н1].

За час роботи Ніковського редактором газети читачі прихильно відзначили позитивні зміни в її змісті. П.Стебницький, помітивши зрушення в часописі, писав: «Газета взагалі оживилася, зробилася схожою на газету. Видко хазаїна, що стежить за фактами, подіями, пресою, викликає статті, не допускає прогалин в темах, планомірно розбиває белетристичний матеріал».

Дуже боляче відбивалися на Чикаленку стосунки у редакції, охолодження до «Ради» того або іншого співробітника, він тяжко це переживав. Коли до газети починали ставитися байдуже його однодумці, він був готовий навіть порвати стосунки з цією людиною. Є. Чикаленко неодноразово повторював, що себе від «Ради» не відокремлює, отже, на його думку, байдуже ставлення до газети стосувалося і його особисто. Він зізнавався В. Винниченку, що він не зміг би пробачити вихід із газети навіть найближчому соратнику, та іноді заявляв про те, що «хто не знає «Ради», того я не хочу знать».

Основним джерелом для утримання газети було власне господарство Є. Чикаленка. Як він сам казав, газета тримається на його врожаю: «Буде врожай, буде чим заплатити дефіцит, нема врожаю — може й газета вмерти» Коли у 1911 р. був неврожай, то в «Раді» було надруковано повідомлення про те, що газета, можливо, перестане виходити. До редакції почали надходити листи з проханням не закривати «Раду», а якось Є. Чикаленко прочитав листа, в якому йшлося про те, що один селянин, прочитавши, що газета більше не буде видаватися, — знепритомнів. Це настільки вразило видавця, що він вирішив видавати газету до останнього.

Справді скрутно доводилося в неврожайні роки, коли виручених доходів не вистачало на видавничі потреби. Брак коштів спонукав Є. Чикаленка до пошуків додаткових джерел фінансування. Він щорічно вів перемовини через В. Леонтовича про те, щоб той якимось чином вплинув на В. Симиренка й останній збільшив би видатки на газету. Він також звертався і до інших приватних осіб, але гроші давали неохоче: «Ті, що не мають грошей, захоплюються до глибини кишені, а ті, що мають гроші, — тільки до глибини душі і в результаті нуль і багато гарячих слів, обіцянок ширити і пр. Всі ахають, охають при звістці, що нема вже снаги надалі видавати газету, кажуть, що неможливо жить без газети і проч., а в результаті одні поради, які я чую вже п’ять років, та що ж іншого можна сподіватися від людей безгрішних (тобто незаможних. — В.В.), а грошовиті кажуть, що очевидно се мертве діло, коли його стільки треба підтримувати, а на мертве діло не варто й грошей витрачати».

Як відомо, «Рада» припинила своє існування 21 липня 1914 р. Вона була закрита адміністрацією в зв`язку з початком Першої світової війни, коли влада боялася провокацій з боку українців і видала указ, яким закривала всі українські видання.

Є. Чикаленко на той час перебував у Перешорах. Це не стало для нього трагічною новиною, тому що він передбачав можливість заборони часопису і почав домовлявся із Петром Стебницьким про те, аби перенести редакцію газети до Петербурга. Він прохав приятеля, аби той підшукав редактора та співробітників і підготував необхідний дозвіл. Є. Чикаленко не зміг вчасно знайти кошти на реалізацію своїх планів, крім того, він тоді перебував під жорстким котролем поліції й був змушений навіть виїхати за кордон. Оці два основні чинники не дали реалізувати плани, і «Рада» була закрита.

За період свого існування українська щоденна газета виконала своє історичне завдання, сформоване її видавцями та її прихильниками. Усвідомлення важливості справи спонукало Є. Чикаленка до впертої боротьби за існування газети, що також відбилося на його моральному стані. Бо смерть газети Євген Харлампійович порівнював із другим Берестечком.

Велика національна трибуна

Велика національна трибуна

Євген ЧИКАЛЕНКО: «Я ж не можу собі уявити тепер Україну без газети»

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть русифікаційного впливу зазнали майже всі прошарки суспільства, і тільки газета як незамінний популяризатор ідей могла пробудити та згуртувати національний рух, бо призвичаювала читачів до слова рідною мовою. Саме так вважав відомий підприємець, землевласник, меценат, публіцист та видавець першої щоденної україномовної газети «Громадська думка» («Рада») Євген Харлампійович Чикаленко.

В 1905 р. зі зміною політичної ситуації в Російській імперії Чикаленко твердо вирішує видавати газету, дозвіл на яку влада довго не наважувалася дати, але все ж зробила це. І результатом стало народження 31 грудня 1905 р. журналу «Нова громада» та газети «Громадська думка». Поява цієї газети дуже зацікавила громадськість, але, як потім згадував Є. Чикаленко, «...на другий день, коли я прийшов до редакції, то довідався, що наше перше число вже сконфіскували, що була поліція, забрала кількасот примірників, а решту встигли сховати... Невідомо було, чи закрито газету, чи тільки сконфісковано перше число. Синицький побіг в цензуру, і там виявилося, що газета не закрита, але її закриють, якщо вона й надалі так гостро писатиме».

І такі думки були виправдані. 23 січня 1906 р., на 24-й день свого існування, «Громадська думка» була заборонена. У зв’язку з цим Є. Чикаленко пропонує її видавати під новою назвою, і 1 лютого газета стала називатися «Рада», виходити стала за редакцією Б. Грінченка.

Для видання газети було організовано акціонерне товариство, мінімальна вартість акції була визначена у 1000 карбованців. Є. Чикаленко пропонував взяти пай М. Грушевському, М. Аркасу, В. Леонтовичу, Л. Жебуньову, П.Стебницькому, а В. Симиренко забов’язався щорічно доплачувати разом 10 тис карб дефіциту.

Перші роки видання українського щоденника були найтяжчими. Є. Чикаленко називав цей час «періодом мук», бо саме в цей період відбувався болісний процес організації редакційного колективу, визначення соціального і тематичного напряму газети, пошук додаткових джерел фінансування, підбір відповідних кадрів, вироблявся правопис. Були також й зовнішні проблеми, пов’язані безпосередньо з друкарнею, яка не встигала вчасно надрукувати щоденні випуски газети, також непростою справою виявилася популяризація її між передплатниками. Але попри всі труднощі Чикаленко писав: «Я ж не можу собі уявити тепер Україну без газети»

Євген Харлампійович дуже скрупульозно підбирав співробітників «Ради». Одним із перших був Сергій  Єфремов. Видавець вважав його справжнім журналістом, який згодом став найпопулярнішим автором газети, вмістивши на її шпальтах сотні статей.

Із самого початку до газети був запрошений І. Франко, він писав огляди літератури та спогади про людей, з якими був особисто знайомий. Певний час дописувачем «Ради» був і М. Грушевський — переважно він публікував статті у рубриці «На українські теми».

Ще 1908 р. Є. Чикаленко пропонував Д. Яворницькому писати історичні оповідання. Було опубліковано повість «Поміж панами», оповідання «Драний хутір» та ін. Ці оповідання були дуже популярними, оскільки вони  висвітлювали козацьку тематику.

До популярних авторів газети належав і М. Левицький, який публікував на її шпальтах белетристичні нариси, переклад дуже популярного тоді роману з доби Великої французької революції «Історії одного селянина» Еркмана-Шатріана. Левицький дозволяв правити свої рукописи тільки Є. Чикаленку, а він своєю чергою високо цінував індивідуальний письменницький стиль Левицького, реалістичність сюжетів. Він друкувався під псевдонімами «М. Пилипович», «Сагайдачний». Ними він змушений був прикриватися, аби не потрапити в немилість адміністрації, адже це могло зашкодити його службовій кар’єрі.

Ще однією з серйозних проблем для мецената був пошук відповідного редактора для газети. Першим редактором газети був М. Павловський, але з низки причин він не задовольняв багатьох.  Павловський був найдовше редактором газети «Рада» (1906 — 1913 рр.). Є. Чикаленко ставився до нього з великим пієтетом, цінував його спокійний характер та терплячість, які той проявляв у непростих стосунках у редакції.

Наступним стає молодий редактор Андрій  Ніковський. З початку роботи в редакції він виступив проти монополії будь-кого з авторів на окремі теми. Із метою отримання якісних дописів оголосив конкуренцію. Він також матеріально заохочував авторів до кращих публікацій, тим самим збільшивши плату за рахунок реклами в газеті[ Н1].

За час роботи Ніковського редактором газети читачі прихильно відзначили позитивні зміни в її змісті. П.Стебницький, помітивши зрушення в часописі, писав: «Газета взагалі оживилася, зробилася схожою на газету. Видко хазаїна, що стежить за фактами, подіями, пресою, викликає статті, не допускає прогалин в темах, планомірно розбиває белетристичний матеріал».

Дуже боляче відбивалися на Чикаленку стосунки у редакції, охолодження до «Ради» того або іншого співробітника, він тяжко це переживав. Коли до газети починали ставитися байдуже його однодумці, він був готовий навіть порвати стосунки з цією людиною. Є. Чикаленко неодноразово повторював, що себе від «Ради» не відокремлює, отже, на його думку, байдуже ставлення до газети стосувалося і його особисто. Він зізнавався В. Винниченку, що він не зміг би пробачити вихід із газети навіть найближчому соратнику, та іноді заявляв про те, що «хто не знає «Ради», того я не хочу знать».

Основним джерелом для утримання газети було власне господарство Є. Чикаленка. Як він сам казав, газета тримається на його врожаю: «Буде врожай, буде чим заплатити дефіцит, нема врожаю — може й газета вмерти» Коли у 1911 р. був неврожай, то в «Раді» було надруковано повідомлення про те, що газета, можливо, перестане виходити. До редакції почали надходити листи з проханням не закривати «Раду», а якось Є. Чикаленко прочитав листа, в якому йшлося про те, що один селянин, прочитавши, що газета більше не буде видаватися, — знепритомнів. Це настільки вразило видавця, що він вирішив видавати газету до останнього.

Справді скрутно доводилося в неврожайні роки, коли виручених доходів не вистачало на видавничі потреби. Брак коштів спонукав Є. Чикаленка до пошуків додаткових джерел фінансування. Він щорічно вів перемовини через В. Леонтовича про те, щоб той якимось чином вплинув на В. Симиренка й останній збільшив би видатки на газету. Він також звертався і до інших приватних осіб, але гроші давали неохоче: «Ті, що не мають грошей, захоплюються до глибини кишені, а ті, що мають гроші, — тільки до глибини душі і в результаті нуль і багато гарячих слів, обіцянок ширити і пр. Всі ахають, охають при звістці, що нема вже снаги надалі видавати газету, кажуть, що неможливо жить без газети і проч., а в результаті одні поради, які я чую вже п’ять років, та що ж іншого можна сподіватися від людей безгрішних (тобто незаможних. — В.В.), а грошовиті кажуть, що очевидно се мертве діло, коли його стільки треба підтримувати, а на мертве діло не варто й грошей витрачати».

Як відомо, «Рада» припинила своє існування 21 липня 1914 р. Вона була закрита адміністрацією в зв`язку з початком Першої світової війни, коли влада боялася провокацій з боку українців і видала указ, яким закривала всі українські видання.

Є. Чикаленко на той час перебував у Перешорах. Це не стало для нього трагічною новиною, тому що він передбачав можливість заборони часопису і почав домовлявся із Петром Стебницьким про те, аби перенести редакцію газети до Петербурга. Він прохав приятеля, аби той підшукав редактора та співробітників і підготував необхідний дозвіл. Є. Чикаленко не зміг вчасно знайти кошти на реалізацію своїх планів, крім того, він тоді перебував під жорстким котролем поліції й був змушений навіть виїхати за кордон. Оці два основні чинники не дали реалізувати плани, і «Рада» була закрита.

За період свого існування українська щоденна газета виконала своє історичне завдання, сформоване її видавцями та її прихильниками. Усвідомлення важливості справи спонукало Є. Чикаленка до впертої боротьби за існування газети, що також відбилося на його моральному стані. Бо смерть газети Євген Харлампійович порівнював із другим Берестечком.