Вдивляючись у Наполеона
Із кожним десятиліттям реальний образ цієї людини дедалі більше втрачається в мерехтливому серпанковому ореолі легенд, напівдостовірних анекдотів, застарілих стереотипів і просто міфів. Значною мірою саме тому писати про нього тепер важко — це означає дозволити собі мало не зухвалість, яку не можна пробачити. Однак Наполеон Бонапарт, судячи з усього, ніколи вже не стане неактуальною персоною, яка заслуговує тільки на те, щоб стати музейним експонатом історії.
15 серпня цього року виповнюється 230 років від дня його народження. Спробуймо показати, що є необхідність і тепер, саме тепер вдивитися в Наполеона.
Зовнішня канва біографії цієї людини викладалася сотні разів усіма світовими мовами, вона справді добре відома, адже багато разів перевидавалися блискуче написані монографії Є.Тарле і А.Манфреда і будь-хто міг ознайомитися з фактами життя Наполеона. І навіщо взагалі нам, людям, що живуть напередодні XXI століття, треба витрачати час на роздуми про уроки життя давно померлої людини — нехай навіть це і Наполеон? Масштаб особистості? Так, звичайно. Під знаком Наполеона минуло все XIX століття; політика, історична думка, мистецтво, література, буденна свідомість людей — на все це Бонапарт вплинув наймогутнішим чином, силу якого нам, напевно, важко сьогодні собі уявити. І йдеться не лише про Францію — про всю Європу. Оноре де Бальзак признавався в листі до своєї подруги Зюльми Карро, що про Наполеона він не може ні говорити, ні думати цілком спокійно, хоча сам імператор уже двадцять років як помер. Герой Стендаля Жюльєн Сорель потай зберігав портрета обожнюваного монарха під подушкою, ризикуючи накликати на себе великі неприємності. Адам Міцкевич казав: «Чи з'явиться коли- небудь поет, який наважиться перевершити самого Наполеона? Напевно ні!» Імператор викликав у найрізноманітніших людей найрізноманітніші почуття: схиляння, екстаз захоплення, люту ненависть, неприборкану заздрість... Одного тільки не було — байдужості. І холодного презирства також. Ну хто наважився б дивитися на Наполеона зверхньо?! Хіба що сам Господь Бог!
Наважився Лев Толстой, першим, мабуть, із геніальною сміливістю показавши Бонапарта маленькою, по суті, пересічною, але нескінченно злісною, одержимою манією величі, людиною, яка вважає, що має право одним порухом брів посилати на смерть сотні тисяч людей лише тому, що для зміцнення її влади так треба.
Таким чином, перед нами постає вкотре вічне питання: людина і влада. І Наполеон, очевидно, як жодна інша історична особистість, допомагає нам осмислити цю проблему в усій її трагічній гостроті та драматизмі. Розмірковуючи про його життя, дивуєшся навіть не з того, як зміг син провінційного корсиканського адвоката стати володарем величезної частини Європи (до речі, навіть не француз, а вискочка із прізвищем, яке звучить абсолютно по-італійському: Буонапарте!). Пригадаймо в зв'язку з цим іншого «інородця» з грузинського містечка Горі та його діяння вже у XX столітті. Повчальна схожість... І в обох випадках — кар'єра на руїні двох революцій.
Особлива тема: Наполеон не полководець, а державний діяч. Безумовно, ця людина була наділена величезним політичним чуттям і виявила незвичайний талант законодавця, свідченням чого є знаменитий «Кодекс Наполеона» (1803 — 1804 рр.), що охопив буквально всі сфери господарського, цивільного і сімейного права і багато в чому чинний у Франції і до сьогодні.
Життя Наполеона приголомшує. Такі злети і падіння справді гідні пера Шекспіра (дуже шкода, що він жив у XVII столітті, а не двісті років потому). І, роздумуючи про уроки його правління, мимоволі думаєш: хіба не Наполеона бачив у XII столітті Омар Хайям, коли писав: «Если все государства, вблизи и вдали, Покоренные, будут валяться в пыли, Ты не станешь, великий владыка, бессмертным, Твой удел невелик: два аршина земли...»
