Василь СТЕФАНИК: нестерпна боротьба на полі Духу-5

Закінчення. Початок читайте «День» №3-4, 5-6, 7-8, 9-10
   У багатьох листах Василь Стефаник жаліється: «Я тепер переконаний, що щось страшне має прийти і мене цілком розбити. Най приходить!» (1,2,336), «багато жури маю», «мені зле та як тошно», згадує: «Файно мені було коло мами. А тепер мене обсіли чорні мотилі, а мама не годна вже порадити, що аби відгонити їх, бо вмру. Мені так страшно стає, чи я не забуду того раю мого, синіх облаків, ланцюгів плетених, білих мотилів» (1,2,132).

Письменника тривожить його «нервовість», «бо болить душа, дуже болить», огортає чорним смутком «одинокість, та й туга за минулим», він із тим не криється — ділиться своїми скорботами, переживаннями зі своїми друзями: «Моя мати хора, моя любов далека-далека. Терпіння і туга безмежна. Оце я. Тим двом силам я не даюся, я змагаюся не впасти в одну або в другу і що мінутки впадаю. Пекельний біль» (1,2,158)

Отже, очевидним є те, що спосіб мислення Василя Стефаника, його переживання, поведінку певною мірою визначав материнський комплекс, архетип матері, за Юнгом, у якому відбилися різноманітні випадки-події, передусім любов до матері, її хвороба і смерть.

Звісно, не можливо проникнути в глибини не усвідомленого душевного життя митця, важко проаналізувати ірраціональні збудники його поведінки, спонуки його спонтанних реагувань, глибоких переживань і страждань душі. Адже чуттєва активність Стефаника була феноменальною і саме чуттєвість зумовлювала духовну активність, проявлялася в його творчій силі, в різних, переважно символічних вираженнях духу.

Нерозділене кохання, хвороба і смерть матері, усвідомлення вини перед матір’ю і спокутування цієї вини, розрив стосунків із батьком та звільнення від його диктату, повсякчасні сподівання на душевний спокій та на любов, немилосердна петля боргів — все це з особливою гостротою драматизувалося. Та найбільших переживань письменник зазнавав від роздвоєння між бурхливою, плодовитою уявою і власними творчими можливостями та зусиллями відобразити, відтворити в слові, «висповідатися до чиста».

Творча самовимогливість виснажувала Стефаника до розпачу, призводила до нервового виснаження і до знищення написаного. Так, після створення знакової новели «Камінний хрест», окрилений цим творчим успіхом, письменник вирішує написати драму під назвою «Палій». І написав. Навіть планував послати її на конкурс, а також побачити на сцені, але раптово під час важкої хвороби матері знищує.

Така ж доля спіткала повість, для якої він придумав назву «Листи до мами», оскільки замірився висловити в ній свою безмежну любов до матері, а також поезії в прозі.

Василь Стефаник усе частіше опечалюється сумнівами в своїх творчих силах, все частіше, знервований і знесилений хворобою, особливо після виїзду з Кракова, спалює щойно написане.

«Для порятуванння здоров’я» Стефаник то місяць перебуває «на купелях» — на курорті, то якийсь час проживає в Городку — гостює у свого друга Леся Мартовича, то відвідує рідний Русів, своїх друзів у Львові, Тернополі... Нарешті вирішує повернутися в село і розпочати власну господарку. Наважується на одруження — просить руки у своєї подруги Ольги Гаморак, якій він багато років звіряв найпотаємніші думки і переживання, свої творчі скрути і плани, свій розпач і свої надії. Молода сім’я поселилася в рідному селі Ольги — Стецеві. Там Василь Стефаник почав вести господарство свого тестя Кирила Гаморака.

Писати йому тепер, зануреному в господарські справи та в політику — стає депутатом австрійського парламенту, — ніколи. Та й бажання братися за перо не виникало. Михайло Коцюбинський, з яким Стефаник познайомився у вересні 1903 р. в Полтаві під час відкриття пам’ятника Іванові Котляревському, просить у листах «любимого письменника», «красу нашої анемічної літератури», не замовкати. Але Стефаникові подобається і господарювати, і виступати на сільських вічах, і боронити селянські інтереси з трибуни віденського парламенту.


ПАМ’ЯТНИК ВАСИЛЕВІ СТЕФАНИКУ ПЕРЕД ВХОДОМ ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ У ЛЬВОВІ

Після смерті Кирила Гаморака Василь Стефаник, який помирився з батьком та його другою дружиною, перебирається з родиною до своєї хати. Семен Стефаник виділив для сина 16 моргів поля, відступив великий город, на якому Василь Стефаник будує простору, під бляхою, хату з верандою. Там, у Русові, письменника й застала Перша світова війна. До творчості він повернувся аж на початку 1922 року. Напише новели «Вона-земля» та «Сини» і знову, на цілих три роки, жодної художньої речі. Лише в 1925 році та пізніше з’являються нові новели — «Воєнні шкоди», «Morituri», «Дід Гриць», «Нитка», «Дурні баби», «Шкільник», «Червоний вексель», «У нас все свято», «Гріх», «Мати», «Роса».

Важко, дуже важко давалися хворому, знесиленому людськими болями і гріхами письменникові ці твори. Боявся, що замало дає — замало пише, від того мучився, переживав, непритомнів, та раптом усвідомлював, що ні, не замало дає: «бо я і душу даю, і все довкола неї». Все, що йде з його душі в люди — почуття, спогади, сумніви, переживання, страждання, — «се мої найглибші чувства, се моя душа. До моєї душі належить і моя любов» (1,2,134). Вважав, стверджував, що творчість — це передусім намагання відгадати і сповнити Господні заповіти, сповідувані й звершувані завдяки вистражданому в творчих муках слову.

У новелі «Роса» Василь Стефаник вкладає в уста старого Лазаря таке молитовне звернення до Бога: «Мій ласкавий Боже, чим я годен відплатити твою ласку. Ти мене с своїм сонцем, своєю бурею тримав у силі і я ще до тепер маю радість, що ти дозволив, аби мої діти, внуки і правнуки жили і росли». (1,1,388)

Божа воля — визначальна в людській долі, тому бунт проти долі є втратою самого Бога. В «чужій чужиниці», у війську, стратив душу син Николай. «Нашо ти душу стратив?!» — бився в груди над померлим сином батько. Не витерпів вояцької муштри та розлуки з рідним краєм цей гарний парубок — «повісився у вільхах за містом». Цю фатальну провину перед долею Николая Чорного мають спокутувати батьки, вмовляючи Бога, аби йому «Бог гріха не писав...» (оповідання «Виводили з села», «Стратився»).

Та не менш складно, і письменника це дуже тривожить, було «достукатися» своїм словом до свідомості й душі селянської, до «нашого мужицтва», яке, прибите нуждою та темнотою, зневірилося у своїх силах і з сумом та надією на нове життя на своїй-чужій землі вимушене вибиратися за океан.

«А я вже тільки бив головою о мур мужицької впертості до просвіти і злуки, — зізнавався Посол Василь Стефаник на зборах селян села Русова 13 червня 1909 р., але той «мур стоїть, як стояв, а я ходжу з розбитою головою і закривавленим серцем» (1,1, 469-470).

Сумна і гірка, болісна правда, яку висказував цей чоловік-мужиколюбець, була перейнята глибокою вірою в те, що він і ті, хто працює для цього люду, зможуть зробити з цих мужиків народ, націю, наповнити їх вірою в свої сили, в своє краще майбутнє: «Віримо всі: ніхто не годен нас побороти, ні знищити... Ми народ молодий, сильний, — підемо вгору!» (1,2,474)

Письменник творив страждаючи, експресіоністично загортаючи людський біль і людське щастя в романтичні й містичні «одежі». Творчість для Василя Стефаника була і благословенням долі, і камінним хрестом національного обов’язку перед людиною землі, більше того, фаталістичним призначенням, а отже його прокляттям і проявленням на його таланті таємного союзу добра і зла.

Зло, яке руйнує селянські душі й яке письменник, співпереживаючи його, виносить у слові на людський суд, звільняє його, робить його духовно вільним, незалежним. Стефаник якось признавався Ользі Гаморак: «Я сам знов хорую на роздраженє і не вільно мені нічо робити. Але без роботи не можна видержати. Коли як коли, але тепер я хотів би страшно працювати, аби забутися і вижбухати з себе все те, що кричить і болить» (1,2,331)

Стефаник не боявся тривалих душевних болів, драматичних потрясінь і переживань, вважаючи, що «все ті болі є найбільше щастє, бо то вершок життя». Письменник вірив, що «людині треба мати болі або радости», хоча дуже важко «біль великий найти як радість». Але коли біль і радість сходяться, писав він у листі до своєї подруги, то це «є найбільшим виразом життя»: «Житє, ой яке воно файне у своїм болю і радости!» (1,2,179)

Автор щойно завершеної новели «Камінний хрест» сподівається, що українська інтелігенція заразиться тими народними болями, що людські «сльози і кроваві крики народу» запалять її прагненням прислужитися відродженню надій пригніченого безсиллям люду та становленню «ідеалізму мужицького». Бо за щоденною важкою працею заради шматка хліба і якоїсь одежини цей ідеалізм пропадає «або тікає в саму глубину душі». Його ж як митця обов’язок, його висока і відповідальна місія винести «зо дна душі» мужицької той ідеалізм, ту мрію про достаток землі та вільне життя на своєму ґрунті «на світ божий» і показати людям, яку силу і яке спасіння для них мають ідеали українського робітництва.