Василь СТЕФАНИК: нестерпна боротьба на полі Духу-3

Продовження. Початок читайте «День» №3-4, 5-6
    Про цей стан величезної емоційної напруги душевних сил, яка граничила із божевіллям, згадує його товариш по навчанню в Краківському університеті Сафат Шмігер, з яким деякий час Стефаник проживав у спільній квартирі. Василь Стефаник працював тоді над своїм знаковим твором — новелою «Камінний хрест».

«Стефаник рано встає і товчеся по хаті і бігає, як скажений. Воно виглядає так комічно, що варто видіти. Але часом тото біганя перестає бути сьвідоме, і тоді я боюся, що він здуріє. Се вступ. Далі він п’є молоко, миєся і кладе перед собою папір. Не написавши нічого, він зачинає з пером бігати знов. Потім сідає. Пише, пише і зриваєся. Бігає і співає, ну, але як, то якісь мужицькі арії, грубі, але злі. І знов п’ять мінут пише. І знов схвачуєся і реве тими аріями, а мині здаєся, що то справді лиш він такі арії розуміє. І пише знов п’ять мінут. Миче собі чупер, звичайно з потилиці, потім пустить очі на Русь, аби єму принесли відти такого мужика, якого єму треба під руку. Прийде той мужик, Стефаник скривиться і довго єго оглядає, випитує: ну як? А потім гримає кулаками о стіл і бігає, чорт його знає з таким біганням! Сідає, пише і почорніє. Потім плаче, але так, псякров, плаче, що аж встид за такого хлопа! І встає і бігає і верещить: лайдаки, шельми, людоїди! Потім кидає перо і лягає на канапу. Лежить, як дерево, я йому вірю, що єго кожда кістка болить, бо він за три години зо чотири милі перебіг. Як треба йти на обід, то він акурат засне. По полудню він спокійніший, але коло п’ятої години єго знов находить хвороба. Вночі крізь сон говорить і співає».1

Та й сам письменник зізнавався в розмові з молодими львівськими літераторами, що тільки тоді підходить до стола, коли на нього «найде хандра» і він собі місця знайти не може — хапається за перо, щоб «полегшало»: «Такий настрій здебільшого зв’язаний в мене з так званим натхненням, чи як ви там називаєте стан розбудженої уяви. Западе в душу якась картина чи тон і мучить мене. Я шукаю для них товариства, інших елементів, які б дали те, що називається синтезом...» (1,1, 488)

Далеко не все, що його вразило у рідному селі, а саме селяни його Русова, їхні долі й переживання, їхні драми і трагедії художньо трансформувалися в його творчості, бралося «на перо»: «Не всяка риба на всякий гачок піде». 

Ці «муки слова» були спричинені пошуками відповідного мовного ладу, тональності оповіді, потребою віднайдення настрою художнього мовлення, засобів, які б могли образно відтворити творчу енергію, якою насичується художній світ митця.

Саме про цю особливість творчого мислення Василя Стефаника й згадував Михайло Рудницький, який занотував за письменником його роздуми на зустрічі з літераторами Львова, на ювілейних торжествах... Головне для новеліста було попасти «у відповідний тон», який би відповідав авторському душевному настрою, його чуттю, його «стану розбудженої уяви»: «Западе в душу якась картина чи тон і мучить мене».

Для Стефаника визначальним у народженні художньої оповіді було віднайти оте перше слово, яким він розпочне перше речення, а далі, йому здавалося, натхнення «поведе» його без поправлень, без перероблень тексту в русло розгортання «сюжету».

Виступаючи на ювілейному бенкеті на його честь 26 грудня 1929 р., Василь Стефаник відверто засвідчив:

«Я робив, що міг. Перетоплював це мужицьке слово, яке мав біля себе, аж пальці мені викручувало з болю, і я гриз їх, аж мені це моє сиве волосся коштувало. І нині чую, що половину треба би перечеркнути з того, бо я, вірте мені, занадто великий естет, бо я ясно здаю собі справу з того, що зробив. І все, що я писав, мені боліло. Щоби дати піваркуша друку, я мушу написати тисячу аркушів, і, як уже нині на вечері це сказав один з вас, я, бігме, не вмію писати» (1,1,62).

Це демонічне занурення в себе, це прозирання духу в глибинні світи власної душі відбувалося заради єднання із душами своїх героїв, а отже, заради максимально чуттєвого і вірогідного самовираження в творчості. Стефаник свідомо так пристрасно розпалює уяву, збуджує фантазію, демонізує свій дух, аби відкрилася йому таїна душі селянської і щоб ця душа «вселилася» в мистецький твір, в цю нову, вже художню, реальність і виповіла світові всі свої думи, переживання, страждання, душевні болі й тривоги. Як зазначив Г.Ґ. Ґадамер, «у мистецтві людина зустрічається з самою собою, дух зустрічається з духом».2

Філософи і психологи вважають, що дух — це принцип, який протистоїть матерії: «Під цим ми розуміємо імматеріальну субстанцію або екзистенцію, яка на найвищому і найбільш універсальному рівні називається «Богом». Ми уявляємо собі цю імматеріальну субстанцію також як носія психіки і навіть самого життя».3

Для філософа Юнга є незаперечним те, що знання про сутність душі для нас є неможливим, принаймні на сьогоднішній день, тому «душу можна спостерігати тільки з допомогою душі», оскільки «дух — це атрибут Єдиної Субстанції».4

Згадаймо: у листі до Юрка Морачевського Стефаник писав, що найбільше його зворушують «наші люди, так звані мужики»: «Я, як Бог, їх сотворив і поставив перед очі світу». (1,2, 397)

Письменник у хвилини особливо драматичного переживання своєї духовної місії творця свідчив, що саме Бог і закував його у «власну душу» — наказав випити гірку чашу творчого самовигорання, змусив кувати у кузні-власній душі «чистий метал люцкого слова і єго любови», бо його, Господа, місія сотворити дарованим митцеві словом «могучий світ духа». (1,2,341)

Василь Стефаник був і залишився русином і сином мужика, пізнати душу якого він намагався, з несамовитою одержимістю «вгризаючись» думками, почуттями в рідну землю, з острахом, подивом і душевним болем «зазираючи» в душу селянина, жертовно відданим сином якого він був.

Письменник упевнений, що він правдиво висвітлив, вірніше кажучи, безжально вивернув селянську душу, відкрив темні й світлі її глибини, відкрив і самого себе, свою власну душу.

Самовідкриття здійснюється завдяки перетворюючій силі творчості, завдяки символіко-асоціативному «пробудженню» затаєних у підсвідомості — в «нижній» свідомості (Іван Франко), в глибинах людської душі всього того, що, за словами Івана Франка, «неприступно для нашої свідомості» — те гніздо «пересудів» і «упереджень», неясних поривів і «антипатій», те, що «тоне і лежить там погребане, «як золото в підземних жилах».5

Як і для Івана Франка, так і для Василя Стефаника ці морально-психологічно болісні сигнали, які визрівали там, у «потойбіччі свідомості» (Геґель), і «виринали» з глибин душі митця, були свідченням страждань душі, глибоких духовних суперечностей, прагнень не тільки пізнати власну душу, а й змінити її завдяки «вселенню» душі митця в мистецький твір.

Як визначає сучасний американський психолог Дейвід Елкінз, «душа — це двері до давнього світу образів; вона... є міфічною і поетичною у найглибшому сенсі». Там, у її глибинах, народжуються почуття, уява, фантазія, там «живе» добро і зло, любов і ненависть, «чоловіцтво» і «звірство», за Франком, там світ «зустрічей між «Я» і «Ти», образів, поезії, мистецтва, ритуалів, обрядовості, символів».6

Василь Стефаник упевнений, що саме в людській душі так драматично, а то й трагічно проявляється таємний союз добра і зла, а він як митець вимушений відображати те зло, яке руйнує селянські душі, — виносити на відкритий простір людського співпереживання і співчуття. Так, проявлення зла має соціальні й суспільні причини, часто зло проростає із страждань, відчаю і безвиході, зло засвідчує недосконалість, а то й безпорадність добра, і людина, яка намагається використати зло для творення добра, неминуче стає інструментом зла.

Таким «інструментом зла» виступає в новелі «Новина» Гриць Летючий, який наважився на страхітливий злочин — утопив власну дитину через тотальну безвихідь. Він не знає, як вийти із зони зла, тому замірився порушити Божі заповіді та предковічні моральні перестороги. Гриць не чекає Божої кари, вирушає до міста, аби віддати себе на покару: «Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані відпрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницю».

Існує у світі страждання, яке незалежне від людини, від людської волі. Причиною страждань є зло — абсурдне, ірраціональне, його можна побачити у «боротьбі за існування, у насильстві, яке панує у природі, у нещастях, природних катаклізмах і епідеміях. Аби пояснити таке зло, людина уявляє містичні невидимі сили, бога, чорта, поганих людей чи якісь ворожі сили. Вона параноїчно перебільшує».7

Малий Василько жадібно всотував повідані йому батьковими наймитами страшні історії про чортів, відьом, опирів, мерців, які жахали його і водночас так вабили, так полонили його уяву, що ввижалися повсюдно і не полишали його і в снах. «У нас було багато наймитів, старших і менших, і я з ними жив усе в найбільшій дружбі, виносив їм батьків тютюн та все те, про що вони просили. За те розказували багато казок та показували місця, де ночують відьми, опирі, де являлися мерці, а де сиділи правдиві чорти», — згадував згодом, в 1926 р., новеліст у «Автобіографії» (1,1, 11-12).

Вірив, що в їхній стодолі «наплодилося така сила чортів, що вночі прохожі далеко обходили наше подвір’я. Мені, малому, стало так тісно, що я навіть удень не мав місця до забави, бо всюди кишіло від дідьків та відьм» (1,1,12). Тому боявся залишатися сам у хаті, ночувати без світла, не раз будився в переляку серед ночі й звав до себе матір. Чи не одне з цих дитячих жахливих сновидінь описав Василь Стефаник в новелі «Сама-самісінька».

Самотню хвору бабу мордує чорт із довгим хвостом, налітають із печі малі чортенята, не допускають, хапаючи її за руку, хрест на себе покласти, щоб відігнати нечисту силу — старезного щезника-чорта, чортенят, їздців «у зелених кабатах, із люльками в зубах, на червоних конях». Вся ця нечисть, ці видіння-марення й доконали немічну, «саму-самісіньку» бабу.

У свідомість Василя Стефаника назавжди вселився страх перед нечистою силою — ще в дитячому віці мав «клопіт з Богом, та далеко гірше з чортом». Згодом Стефаник зізнається в листі до Володимира Дорошенка, що його творча праця, яка «граничить з божевіллям», є нічим іншим, як наближенням до смерті — настільки нервовою, психологічно виснажливою вона була, що добуті ним у процесі творчого вигоряння скарби видавалися йому заклятими — «я їх відкопую і попадаю в руки чорта» (1,2,394).

Продовження читайте в наступномувипуску сторінки «Історія та Я»


1 Костащук В. Володар дум селянських. — С.79-80.

2 Ганс-Ґеорг Ґадамер. Істина і метод. — Основи філософської герменевтики. У 2-х т. — К.: «Юніверс». 2000. — С. 63

3 Карл Густав Юнг. Душа и миф. Шесть архетипов. Киев — Москва. 1997. — С.289

4 Там же. — С. 288

5 Франко І.Я. Зібрання творів у 50-ти т. — К.: Наукова думка. 1976-1986. Т. 31. — С. 61

6 Дейвід Елкінз. Психотерапія і духовність: на шляху до теорії душі. — Гуманістична психологія. Антологія: У 3-х т. К.: Унів. вид-во «Пульсари». 2001. — Т.2. — С. 107

7 Тармо Куннас. Зло. Розкриття сутності зла у літературі та мистецтві. Львів. Видавництво Анетти Антоненко. Київ. Ніка-Центр. 2015. — С. 260