Усвідомлення себе нацією
Теплого світлого дня, в понеділок 16 липня 1990 року, відбулася знаменна подія в сучасній історії України. О 10 годині 07 хвилин Верховна Рада Української РСР ХII скликання 355 голосами «за» і 3 «проти» прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Для мене та більшості моїх колег, яких в інших країнах називали би «батьками-засновниками», це наше рішення є так само дорогим, як i прийняття нами ж через рік Акту про проголошення незалежності України. Декларація стала, по суті, розгорнутою програмою розбудови України, її шляху до незалежності. Акт — логічною, природною та історично наперед визначеною реалізацією дороговказу Декларації; після її прийняття проголошення незалежності України було вже неминучим.
ОДНОСТАЙНІСТЬ ПРАГНЕНЬ
Головним результатом процесу прийняття Декларації було, на моє переконання, юридичне оформлення унікальної одностайності нової Верховної Ради в баченні стратегічної перспективи. Вперше обраний на справді демократичних засадах вищий представницький орган українського народу сконцентрував у собі все розмаїття прагнень, надій та очікувань виборців. І впродовж усіх чотирьох років нашої діяльності це розмаїття постійно призводило до зіткнень переконань, гострих дискусій, конфліктів і драматичних протистоянь. У безкомпромісній і жорсткій боротьбі відбувалися, зокрема, розгляди практично всіх питань, безпосередньо до і відразу після прийняття Декларації: порядок денний першої сесії, звіт уряду про ситуацію в республіці, обрання керівництва Верховної Ради, підвищення роздрібних цін на товари широкого вжитку, шахтарські страйки тощо. А обговорення декларації проходило в атмосфері, скоріше, стратегічної єдності мети.
Безумовно, не варто ідеалізувати процес прийняття Декларації. Дискусії під час її обговорення були теж запеклими і нелегкими. Боротьба йшла за кожне слово, за кожну кому. Тільки в назві Декларації голосувалися по 5—10 варіантів кожного з ключових слів («суверенітет», «державний», «Україна»). А нинішня назва нашої держави, до речі, вперше з’явилася в офіційних документах такого рівня саме в Декларації, і народилася вона після двогодинних дебатів та поіменних голосувань з усіх мислимих і немислимих варіантів — від «Української РСР» до «Української народної республіки». Дискусії з деяких моментів декларації заходили в глухий кут, наприклад, про громадянство України і СРСР, про новий союз, про власні збройні сили, про міжнародну діяльність тощо.
Але сьогодні, з певної історичної дистанції, вся ця полеміка виглядає принципово інакше, ніж в інших питаннях. У ній не було антагонізму, протистояння принципових альтернатив. Скоріше, все це було боротьбою за точність формулювань, за рівень нашої колективної сміливості та радикалізму — за практично повної єдності щодо необхідності суверенітету України як запоруки її кращої долі. Ідеями економічної свободи, суверенітету тоді була просякнута, здається, кожна клітинка повітря. Жити так, як заробили, вільно розпоряджатися заробленим хотіли, без перебільшення, всі: цехи, заводи, міста, області. Розроблялися моделі госпрозрахунку від бригад до регіонів і навіть, з легкої руки прибалтійських демократів, моделі республіканського госпрозрахунку. Ідеї ж економічного суверенітету неминуче підводили до проблем суверенітету політичного.
Ми всі були різними: з різними поглядами та переконаннями, життєвим досвідом і характерами, а також з різним рівнем посадового становища і, відповідно, особистого ризику. Відповідно, у нас була різна межа, до якої ми всі готові були йти. Нам, депутатам-демократам, було морально навіть простіше і комфортніше — ми відповідали тільки перед своєю совістю й натхненно втілювали свої найрадикальніші мрії у формули законодавчих поправок. Колегам-комуністам — партійній і господарській номенклатурі — доводилося вести ще й внутрішню боротьбу глибинних переконань, вистражданих особистим досвідом, з ризиком «высочайшего гнева» Москви. Комусь цей гіпотетичний ризик зв’язував руки і сковував волю. Але були ті, хто цим ризиком уже нехтував заради високої мети. Наприклад, В.Гетьман, у той час заступник голови Держкомцін республіки, публічно обстоював і формулював остаточні редакції положень Декларації про Національний банк УРСР і власну грошову одиницю — нечувані на той час «єресі» з погляду союзного керівництва. А Л.Сватков, на той час перший секретар Миргородського міськкому компартії (а нині голова Держхарчопрому), в одній із дискусій спокійно й аргументовано запропонував проголосувати негайно за повну державну незалежність України. До такого радикалізму тоді не були готові, напевно, й багато хто з членів Народної Ради — демократичної, антикомуністичної опозиції.
Звичайно, має право на життя теза, що нашу колективну сміливість полегшували приклади прибалтійських республік, їхніх Декларацій про суверенітет (а Литва на той момент уже проголосила державну незалежність і вихід з СРСР), особливо — приклад Росії, з’їзд народних депутатів якої 12 червня 1990 року прийняв власну Декларацію і оголосив свій суверенітет над природними ресурсами республіки. Ці обставини, напевно, мали вплив на наші настрої, створювали певну психологічну атмосферу. Проте глибинне коріння нашої одностайності 16 липня 1990 року, безумовно, в іншому — в переконанні кожного з нас, що шлях, накреслений Декларацією, є найкращим і єдино правильним для нашого народу. У переконанні, винесеному кожним із власного досвіду й особистої біографії. У переконанні, принесеному з бурхливого життя з-поза стін Верховної Ради, з гарячих пристрастей виборів у березні 1990-го.
ПРОГРАМНО- ТЕОРЕТИЧНИЙ ПРОРИВ
Сьогодні положення Декларації можуть сприйматися як політико- правові банальності. Хто ж усе це тепер заперечує?! Але в той час кожне слово декларації було справжнім проривом. Дух захоплювало від радикальності ідей і намірів — верховенство законів України над законами СРСР, власна правова система, збройні сили, міжнародна політика, економіка, фінансово-грошова система... Щоправда, більшість цих положень викладалися як намір здійснити певні дії в майбутньому, як проголошення права. Але навіть як наміри у своїй сукупності вони становили абсолютно чіткий і однозначний стратегічний вектор розвитку України. Ніхто з нас, напевно, не мав тоді чіткого уявлення — коли саме і як будуть втілені всі ідеї Декларації. Багато з них бачилися як дуже далека перспектива, наприклад, власні збройні сили або реалізація без’ядерного статусу України.
Робота над Декларацією стала для більшості з нас чудовою школою державного мислення, конституційно-правовою просвітою. Над нею працювало сузір’я провідних українських вчених-правників. Пам’ять, зокрема, зберігає захоплення правовими настановами та пошуками Л.Юзькова, П.Мартиненка, В.Василенка, І.Тимченка, М.Козюбри, Ф.Бурчака. Остаточний текст увібрав у себе багатство думок цілої низки авторських проектів наших колег — І.Зайця, С.Головатого, Л.Скорик, С.Хмари, С.Семенця, Т.Яхєєвої, Ю.Гнаткевича, проекту робочої групи Президії Верховної Ради, який на сесії доповідав колега С.Дорогунцов. Кожне слово остаточного проекту, що виносився в зал на голосування, народжувалося в нескінченних баталіях у профільних постійних комісіях на чолі, зокрема, з В.Пилипчуком, О.Коцюбою, Ю.Кондратьєвим, М.Залудяком, Л.Танюком, І.Юхновським, і кінцево — в Комісії з питань державного суверенітету (була така постійна Комісія!) на чолі з М.Шульгою. Нарешті, понад тиждень Верховна Рада остаточно визначала текст Декларації голосуванням з кількох сотень депутатських поправок. Подібний марафон спільної депутатської законотворчості можна порівняти хіба що з конституційним процесом 1996 року.
САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
Кожен з 10 розділів Декларації містить низки революційних для того часу політико-правових новел. Але найбільш пам’ятним для мене було особисте сприйняття та процес прийняття Верховною Радою розділу I «Самовизначення української нації». Теоретична та ідеологічна складність його положень, зокрема першого і ключового речення («Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення»), обіцяли начебто надто гарячу дискусію і непередбачуване голосування. Тут була низка принципових «каменів спотикання»: і національний тип нашої держави, і право на самовизначення, і, особливо, формула «українська нація». Проте вийшло навпаки — цей розділ був прийнятий найшвидше. Під час голосування «за назву» головуючий І.Плющ запропонував проголосувати відразу «за розділ» і тут же оголосив перерву. Але жодних протестів і вимог повернутися до розгляду розділу по кожному слову не надійшло.
Можу помилятися, але сьогодні мені здається, що саме цей дрібний епізод був насправді одним з ключових. Він найяскравіше свідчить про фундаментальні зрушення в політичній свідомості абсолютної більшості депутатів тієї Верховної Ради, в усвідомленні ними себе частиною нації, гідної власної держави. А штатні «інтернаціоналісти» були, скоріше за все, вдячні неперевершеному в ті дні головуючому за імпровізоване скорочення процедури, за вишукане позбавлення їх необхідності виступати проти своїх переконань.
ВІД ДЕКЛАРАЦІЇ — ДО АКТУ ПРО ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Історична сила Декларації виявилася не тільки в її тексті, а ще більше в животворності її ідей. Пропустивши через себе кожну думку, кожне слово її, депутати досягли більшого, ніж формальне прийняття документа, — неписаної і неформальної згоди діяти надалі в дусі Декларації. Звичайно, у Верховної Ради попереду було багато гострих конфліктів і політичних протистоянь — голодування студентів та відставка В.Масола, військовий парад у Києві 7 листопада 1990 р. і незаконний арешт С.Хмари, пристрасті навколо нового Союзного договору тощо. Але, якщо піднятися над поточними подіями того часу і подивитися на діяльність Верховної Ради з позиції історичної безпристрасності та узагальнень, вимальовується дивовижно цілісна картина послідовного й напористого руху Верховної Ради шляхом реалізації Декларації.
Вже 3 серпня 1990 р. був прийнятий Закон про економічну самостійність УРСР, де в нормах законів були виписані всі положення економічного розділу Декларації. А в постанові про порядок введення цього закону була записана ціла програма розробки власних законів економічного реформування. На економічну законотворчість Верховної Ради СРСР від того часу просто перестали звертати увагу. 30 липня 1990 р. було прийнято постанову про порядок проходження строкової військової служби громадянами УРСР за її межами. Почався процес повернення наших хлопців із «гарячих точок» Союзу. 24 жовтня тихо й без фанфар були прийняті етапні зміни до Конституції УРСР. Зокрема, відповідно до положень розділу V Декларації «Териториальне верховенство», до Конституції було введено норму про верховенство законів Української РСР над законами СРСР. Фактично саме цей момент став точкою розпаду СРСР як єдиної правової системи. А відповідно до розділу II «Народовладдя», тоді ж із Конституції було вилучено знамениту Статтю 6 «Про керівну роль КПРС». У жовтні та грудні 1990 р. були прийняті спеціальні постанови про реалізацію Декларації у сферах зовнішніх зносин та відносин з іншими радянськими республіками.
Впродовж кінця 1990 — першої половини 1991 року Верховна Рада створювала власну правову базу економічних відносин. Були прийняті Земельний кодекс, закони про власність, підприємства, про підприємництво, банки і банківську діяльність, про зовнішньоекономічну діяльність. У травні 1991 р. В.Матвієнко був призначений першим головою Національного банку. Практично тоді ж почалися пошуки варіантів друкування власної грошової одиниці. А 16 квітня 1991 р. Верховна Рада на пропозицію уряду взагалі припинила дію на території України низки норм законів СРСР і указів Президента СРСР в економічній сфері.
17 березня 1991 р. Верховна Рада провела Всеукраїнський референдум (паралельно з горбачовським) на підтримку принципів Декларації. І одержала на 10% більшу підтримку, ніж питання збереження СРСР! Про цей справжній зміст референдуму 17 березня сьогодні чомусь мало згадується, чим допускаються перебріхування історії «вічно вчорашніми». Насправді ж і 17 березня, і 1 грудня 1991 р. народ бiльшiстю підтримав діяльність Верховної Ради у здобутті державної незалежності. Більше того, сьогодні слід покласти край базіканням про випадковість, про «подарунок неба» щодо 24 серпня 1991 р., про те, що нібито незалежність України стала наслідком путчу в Москві. Ні! Все було навпаки. Саме путч став наслідком, останнім шансом кремлівської номенклатури зупинити семимильне крокування України до своєї незалежності шляхом Декларації про державний суверенітет.
ДЕКЛАРАЦІЯ І СЬОГОДЕННЯ
Сьогодні Декларація є вже частиною нашої Історії. Практично всі її ідеї стали політико-правовою реальністю, частина реалізована дещо інакше, ніж було записано в Декларації. Але сьогодні навряд чи розумно оцінювати її ступенем реалізації кожної літери. По-перше, для програмного документа такого історичного рівня ступінь втілення положень декларації є безпрецедентно високим. А по-друге, реальне життя завжди багатше, ніж будь-яка програма чи декларація. Наприклад, коли ми в розділі II «Народовладдя» записали, що «від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР», навряд чи ми мали на увазі парламентську форму правління. Йшлося, передусім, про позбавлення КПУ-КПРС і союзних органів влади права говорити від імені українського народу. Головна цінність Декларації все-таки в іншому — це була етапна подія осмислення та офіційного формулювання елітою суспільства, частиною якої тоді, напевно, була Верховна Рада, стратегічної програми для України. І хід подальших історичних подій підтвердив правильність цього вибору.
Що стосується нас, «батьків-засновників», сьогодні мені видається недоречним когось виділяти, вираховувати заслуги когось окремо — депутата чи політичної групи. Як жодний інший документ, Декларація була спільною роботою та спільним досягненням. Волею долі ми всі опинилися в той час і в тому місці. Але з викликом історії ми впоралися. І мені весь час здається, що саме про цей час сказав великий Кобзар:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли.
У нас нема
Зерна неправди за собою…
