Трагедія бездержавної нації-2

Українці, розділені фронтами Другої світової

Закінчення. Початок читайте «День» №111-112
     У складі Війська польського вони зустріли війну з Німеччиною вже в перший день — 1 вересня 1939 року, а 17 вересня розпочинаються бойові зіткнення польської армії з Червоною. Українські партії, представлені в Сеймі, закликали українців забути минулі непорозуміння й виконати громадянський обов’язок перед Польщею. Восени 1939 р. еміграційний президент УНР Андрій Лівицький, який на той момент перебував у окупованій Вермахтом Варшаві, передав свої повноваження В’ячеславу Прокоповичу в Парижі. Спадкоємці УНР офіційно заявили, що вони беруть участь у війні на боці Франції, Великої Британії та Польщі.

Німецька та радянська окупації Польщі не завадили останній продовжити боротьбу. Спротив очолив еміграційний уряд: спочатку з території Франції, згодом — Великої Британії. На території Франції, Британської імперії та СРСР створювалися польські збройні сили, служили в яких не лише поляки, а й українці, що мали польське громадянство. Напевно, найвідомішою є одіссея польської армії Владислава Андерса. Її почали формувати з колишніх полонених і в’язнів у внутрішніх регіонах СРСР, а 1942 року перевели на підконтрольну британцям територію Ірану. Далі її шлях пролягав через Ірак і Палестину до Італії. Точну кількість українців, що служили в армії Андерса, наразі встановити доволі важко, їх було щонайменше кілька тисяч. У липні 1943 р. з’єднання Андерса переформували в 2-й польський корпус у складі британської армії. Найвизначнішою його битвою був штурм Монте-Кассіно в травні 1944-го. Здобуття цієї стратегічної позиції німецької оборони відкрило союзним військам шлях на Рим. Під час атаки 12 травня українець Міхал Паньківець перший захопив ворожий бункер. Підхорунжий Володимир Янів, що народився на Львівщині, за проявлену під Монте-Кассіно хоробрість та за порятунок п’яти офіцерів був нагороджений орденом Virtuti Militari 5 класу. Також уславився в цій битві уродженець Рівненщини Лайко Андрій. 

Польща впала першою жертвою новозапаленої глобальної війни. Проте ще раніше, ніж почали стрекотіти кулемети та гуркотіти гармати, здобиччю нацизму без жодного серйозного спротиву стала Чехословаччина. Частина громадян колишньої республіки, після створення німецького протекторату, проголошення незалежності Словаччини та захоплення гортистською Угорщиною Карпатської України була змушена тікати до радянської України, де потрапила до таборів НКВД. Відтак, коли на початку 1942 р. у Бузулуку (СРСР) під командуванням підполковника Людвіка Свободи почалося створення чехословацького формування, його ядро склали ці особи. Дослідження чеських істориків свідчать, що загалом упродовж усіх років існування через чехословацькі збройні формування пройшло близько 14 500 українців, без урахування вихідців із Східної Словаччини, національну приналежність яких (враховуючи те, що в анкетах вони вказували рідною мовою словацьку), встановити важко. Мабуть, найвідомішим українцем, що служив у складі армії Свободи, був уродженець села Дулово Тячівського району Закарпаття Степан Вайда. Іншими визначними українцями в складі бригади були, до прикладу, Василь Кучерявий, Юлій Костович, Іван Дзямко, Василь Король, Василь Цока.

Багато українців взяли участь у французькому Русі опору. В цих партизанських загонах вони опинилися за різних обставин: хтось був ще довоєнним емігрантом, хтось дезертирував із військових частин на німецькій службі, а комусь вдалося втекти з таборів для військовополонених. Одним із останньої категорії був уродженець Вінниччини лейтенант Василь Порик, що на початку війни потрапив до сумнозвісної «Уманської ями». Пізніше його відправили до концтабору Бомон на півночі Франції, де він у липні 1943 р. організував масову втечу військовополонених. Так Порик створив у далекій Франції радянський партизанський загін ім.Сталіна, на чолі якого здійснив низку сміливих операцій. Він загинув влітку 1944 р., після того, як був схоплений гітлерівцями.

12 березня 1942 р. стрілець бомбардувальника британських Королівських ВПС, що походив із родини канадських українців, Пітер Дмитрук був збитий, пролітаючи над французькими теренами. Йому вдалося не лише врятуватися за допомогою парашута, а й стати партизаном макі провінції Овернь. Дмитрук загинув у бою 9 грудня 1943 р.

Напевно, найбільше закордонних українців у збройних силах США — близько 80 тис. Вони воювали як проти Німеччини, так і Японії. Багато з них удостоєні високих державних нагород, до прикладу, Ніколас Міньо та Теодор Калакука. Цікаво склалася доля Майкла Стренка, який із сім’єю ще в дитячому віці переїхав зі Східної Словаччини до американської Пенсільванії. Цей морський піхотинець став відомий завдяки знаменитому фото Джо Розенталя «Підняття прапора на Іводзіма», на якому він 23 лютого 1945 р. разом із побратимами здіймає американський прапор на знак перемоги над японським гарнізоном острова. Ця світлина стала своєрідним візуальним символом перемоги США в Другій світовій війні, тиражуючись на різноманітній атрибуції, присвяченій цьому періоду. Бої за японський острів Іводзіма були особливо важкими, адже ця фортеця прикривала повітряний шлях до Токіо. Майкла Стренка не стане за тиждень після підняття прапора.

Понад 45 тис. українців воювали в канадських військах під британським командуванням. Для багатьох вояків із числа української діаспори було важливо гуртуватися навколо спільної культури та походження. З цією метою Богдан Панчук організував у Великій Британії Союз українських канадських вояків.

Українцям судилося воювати і на протилежному боці барикад — у лавах армій країн Осі. На боці Третього Райху та його союзників у 1939 — 1945 роках воювали до 300 тис. українців — значно менше, ніж у арміях держав-переможців, але забагато, щоб їхній різноманітний і незручний досвід можна було замовчати й забути.

Близько 50 тис. українців служили у військах малих союзників Третього Райху — Румунії, Словаччини, Угорщини. Це були мешканці українських земель, що напередодні та під час Другої світової перебували в складі цих держав. Відповідно, серед цих вояків переважали мобілізовані бійці, що боролися на Східному фронті Другої світової не за власний інтерес. Згодом, після приходу Червоної армії на землі Буковини, Південної Бессарабії та Закарпаття, уродженців цих земель так само призивали до радянського війська. Промовистим свідченням непересічности цієї ситуації є пам’ятник загиблим односельцям у закарпатському селі Колочаві — на спільному меморіалі поховано 39 місцевих мешканців, загиблих в угорському війську, та 52 червоноармійців — уродженці села.

Утім, абсолютна більшість українців у формуваннях країн Осі служила саме під проводом Третього Райху. Йдеться про приблизно 250 тисяч вояків, що не становили єдиного формування, а були розпорошені по найрізноманітніших структурах — від диверсійних частин Абверу до різноманітних формувань Вермахту, СС та поліції. Годі й казати про якусь єдину мотивацію та єдиний досвід українців, що опинилися на боці нацистів у Другій світовій. Сподівання на допомогу у відновленні незалежності України, помста більшовизму за колективізацію та репресії, прагнення вибратися живим із таборів для військовополонених, проста жага влади та наживи в колаборантських структурах — лише частина мотивацій добровільного чи вимушеного вступу до збройних формувань Третього Райху.

На початку війни з Радянським Союзом Адольф Гітлер категорично заперечив саму можливість масово озброювати населення окупованих територій, не кажучи вже про який-небудь союз чи боротьбу пліч-о-пліч. Утім, некомплект фронтових частин СС і Вермахту та необхідність утримувати окуповані терени під контролем зробили свою справу. Саме тому при частинах Вермахту стали виникати частини «гіві» (добровільних помічників»), а на окупованих східних територіях — загони допоміжної поліції, «шуцманшафту».

исельність допоміжних військ сягала 100 тисяч бійців, стільки ж було на службі в поліції. Далеко не всі з них були добровольцями — не більше третини. Решту ж становили або радянські військовополонені, або юнаки, що намагалися уникнути долі примусових робітників-остарбайтерів. Озброєння та організація допоміжних частин були абиякими — наймолодшим гіві було 14 років, а озброєння допоміжної поліції (шуцманшафту) подекуди передбачало одну рушницю на двох поліцаїв чи 5 — 10 набоїв на одного бійця. Крім того, ці частини часто мали виконувати брудну роботу за нацистів — наприклад, здійснювати каральні акції проти партизанів і брати участь у Голокості. Для нацистів українські допоміжні частини залишалися вояками другого ґатунку, а дозвіл на використання національної символіки чи спроба об’єднати українські частини Вермахту в «Українське визвольне військо» в 1943 р. були не більш, ніж пропагандистською ширмою.

У цих частинах дезертирство і втечі до партизанів були повальним явищем — подекуди на бік руху опору переходили цілі роти шуцманів. Це стосується зокрема 108-го батальйону, що його бійці в березні 1943 року здійняли на Житомирщині бунт проти нацистів і майже в повному складі перейшли до червоних партизан. Водночас це не знімає відповідальності з тих бійців, що брали участь у військових злочинах. На боці країн Осі певний час боролися прихильники державної незалежності України. Як ОУН Бандери, так і ОУН Мельника мала контакти з Абвером, німецькою військовою розвідкою, що опікувалася створенням навесні 1941 р. «Дружин українських націоналістів». У складі цих дружин діяли батальйони «Нахтіґаль» та «Роланд», що ними з українського боку командували відповідно Роман Шухевич та Євген Побігущий, але оперативне командування зберігалося за німецькими офіцерами.

У створенні цих частин українські націоналісти трималися логіки «ворог мого ворога — мій друг», вважаючи СРСР головною перешкодою на шляху створення Української держави. Однак після проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 р. нацисти розпочали репресії проти націоналістичного руху. Оскільки ДУН підтримали цей акт, а батальйон «Нахтіґаль» навіть узяв участь у його проголошенні, вже в серпні 1941 р. ці частини були відкликані з України. На їх основі згодом було утворено 201-й батальйон шуцманшафту, що, всупереч очікуванням націоналістів, був задіяний не проти більшовицької армії на фронті, а в боях проти партизанів Білорусії. Відтак бійці й офіцери батальйону в грудні 1942 р. відмовилися від подальшої служби, а його особовий склад із часом приєднався або до УПА, або до дивізії «Галичина».

14 дивізія зброї SS «Галичина» була найбільшим українським з’єднанням, що билося на боці нацистів. Її формування почалося в квітні 1943 року і тривало понад рік. Вправна пропагандистська кампанія, що грала на ненависті до сталінізму та апеляції до часів Української революції, призвела до того, що до лав дивізії зголосилися біля 80 тис. добровольців, з яких відібрали 14 тис. вояків. Утім, вояки національних дивізій зброї SS ніколи не були рівними за статусом до німецьких SS-манів, а командування дивізією здійснювали німецькі офіцери. Саме тому ОУН Бандери поставилася до створення дивізії негативно та відмовляла українців від війни за чужий інтерес.

У липні 1944 року дивізія «Галичина» була кинута в бій проти радянського війська під Бродами та опинилася в оточенні. Для багатьох дивізійників цей бій став останнім — втрати вбитими, пораненими, полоненими та втікачами до УПА були настільки великими, що дивізію довелося формувати наново. Надалі її використовували проти словацьких та югославських партизанів, а навесні 1945 року її формально підпорядкували Українському національному комітету на чолі з генералом УНР Павлом Шандруком. Тоді ж з’єднання стало називатися 1 Українською дивізією Української національної армії і склало присягу на вірність Україні, а не особисто фюреру, як-то робили бійці військ SS. Кінець війни застав українську дивізію на фронті проти Червоної армії в Австрії, звідки вона змогла прорватися до військ західних союзників і здатися їм на початку травня 1945 року. Завдяки активності української громади, досвіду служби командувачів УНА в польській армії, а також відсутності в більшості бійців дивізії радянського громадянства перед 1939 роком, дивізійники уникли примусової репатріації до СРСР і після завершення війни залишилися в Західній Європі.

На боці країн Осі служили чимало учасників Української революції 1917 — 1921 років. Український легіон, що вступив разом із німцями до Польщі восени 1939 року, очолював колишній січовий стрілець Роман Сушко. Командувач українським військом у бою під Крутами Аверкій Гончаренко приєднався до дивізії «Галичина». «Український легіон самооборони» на Волині очолював командир «чорних запорожців» Петро Дяченко, а одним із батальйонів шуцманшафту керував герой Першого зимового походу Іван Омелянович-Павленко. Їх об’єднало сподівання, що нацисти облишать свої расистські упередження і погодяться на створення самостійної України. Цей розрахунок виявився наївним і марним. Поки нацисти були впевнені в перемозі, вони відводили українським бійцям роль помічників або виконавців брудної роботи проти партизан чи євреїв. Вони виявляли повагу до українських вояків тим більше, чим більш безнадійною була для Райху ситуація на фронті, аж поки не погодилися на створення УНА в березні 1945 року, коли підсумок війни був для всіх ясним, як день. Українські вояки відплачували нацистам тою ж монетою — дезертирством, втечею до УПА та червоних партизанів, здачею військам союзників. Ситуація вибору поміж двох найбільших зол ХХ століття, в якій вони опинилися, — це трагедія, що її треба пам’ятати для того, щоб ніколи не дати повторитися. Уславлювати в ній відверто нема кого. 

Історики, керуючись принципом об’єктивного пошуку як негативних, так і позитивних наслідків війн для людства, до останньої категорії включають розвиток науково-технічних знань, адже людина надзвичайно вміла у вигадуванні нових інструментів для знищення собі подібних. Проте, коли йдеться про історію націй, то в цьому випадку війни, хоч як би це цинічно звучало, чудово ілюструють трагічні наслідки бездержавності. Українці сплатили криваву ціну за ці знання, досвід Другої світової війни виявився надзвичайно болючим для нашого народу. Залишається тільки вірити та сподіватися, що прийдешні покоління зуміють використати цей негативний досвід і віднайдуть вірні дороговкази для свого майбутнього.