Спроба аналізу понять «демократія» та «еліта», або Про ідіотів та демагогів
Закінчення. Початок на стор. «Історія та «Я», № 25 за 2000 рік.
30 року до н. е. Римська республіка, в якій до певної міри використовувалась еллінська демократія, перетворилася на імперію з необмеженою владою імператора. Трохи згодом у ній поширилася нова монотеїстична релігія — християнство. Нова релігія була «нелегітимною» (латин.), «неканонічною» (гр.). Релігійні громади формувалися на принципах громад полісів. Основним принципом була рівність усіх людей перед Богом. Ця релігія підривала імперію, яка й так уже втрачала силу в безперервних війнах. Імперія розпалася на Східну й Західну. Ставлення до нової релігії в обох частинах виявилося різним. Якщо імператори Риму намагалися розправитися із християнами, то у Візантії імператор Костянтин зробив нову релігію державною, взявши під контроль главу об’єднання релігійних громад — патріарха, якого він затверджував. Елітою ставали не патриції, а церковні владики. У Римі ж боротьба з новою релігією самопризначеної еліти — патриціїв призвела до зникнення як еліти, так і самої імперії.
Плебеї, за своїм походженням, — це сільські жителі зі статусом громадян, що переселилися в Рим у пошуках швидкого заробітку, як рядові воїни, відпущені на волю раби та інші громадяни з маргінесу суспільства, відомі тепер під назвою «пролетаріат» (якому «нечего терять, кроме своих цепей»), «люмпени».
Разом із кінцем еллінської культури настав кінець і загальноімперської еліти — патриціїв. Лютий ненависник християн імператор Нерон, який не міг спиратися на патриціїв, частина з яких наверталася до християнства, намагався спиратися на набагато численніших плебеїв, основним гаслом яких було «Хліба і видовищ». Не маючи змоги дати «хліба», Нерон замінював його «видовищами», для чого і прагнув грати роль «видатного» поета, музиканта, артиста. Проте грецький театр у Римі перетворився на бої гладіаторів — бранців, захоплених у боях. У часи Нерона їх було мало і він для кривавих видовищ використовував християн, що іще більше зміцнювало нову релігію. Згодом Західна Римська імперія розпалася на багато дрібних державоподібних утворень, а нова церква настільки зміцніла, що її глава, обравши своєю резиденцією той же Рим, почав затверджувати правителів цих утворень.
Новітня історія почалася з революції у Франції 1789 року, яка була лише спробою відродження політичного устрою античної Римської республіки. Християнський Рим залишив підкореній ним Європі в спадок тільки спільну мову — латинську, як мову науки й культури. Проте вже Данте Аліг‘єрі, який писав поезії й латиною, прославився «Божественною комедією», написаною розмовною італійською мовою, що виникла з «народної розмовної латині». Писемна ж латина стала вже незрозумілою, хоча розмовна латина зберігалася аж до ХIХ ст. як розмовна мова будапештських іудеїв. Франція ж перейшла на власний латино-галльський «суржик» із латинським алфавітом ще в XVI ст. Майже одночасно із Францією в Німеччині з’явилася власна літературна мова — переклад Біблії Лютером одним із германських діалектів.
Так у Європі відбувалася культурна підготовка для створення національних держав. Формально це був протест проти незрозумілих мов, освячених церквою: старогебрейської, давньогрецької, латини. Проте слід відзначити, що до IV ст. прийняття християнства не вимагало знання «священних» мов, навпаки, спричиняло створення своєї алфавітної писемності для народів. Так було в Ефіопії, Вірменії, Грузії, Єгипті (коптське письмо), та й у германських племен (готська Біблія єпископа Ульфіли). У Х ст. солунські «брати» (один — грек, другий — слов’янин) створили алфавіт (глаголицю) і дали загальнослов’янську літературну мову, переклавши Біблію із грецької західно-східнослов’янським «суржиком», яким спілкувалися слов’яни Салонік. Якщо спільноеллінський «суржик» створювався світською владою в умовах еллінської демократії, то після IV ст. новостворювані писемні мови вимагали свого «освячення» церковними ієрархами.
У ХVII ст. розгорілося мовне й культурне суперництво, оформлене в релігійну оболонку як боротьба між «освяченими», але на той час уже мертвими мовами — латинською, грецькою, церковнослов’янською. Латиною в цей час уже були перекладені не тільки Біблія, а й літературна та наукова спадщина Еллади. Причому цей переклад було зроблено не безпосередньо із грецької, а через арабську. Ні Рим, ні Візантія не досягли тих висот науки, що були характерні для Еллади.
У ХVII ст. Польща й Україна розвивалися як частина європейської цивілізації. Саме на цій території розгорілася боротьба між західним і східним відгалуженнями колись єдиної християнської церкви, про що згадує Шевченко у вірші «Ще як були ми козаками». Це сталося після провалу спроби об’єднання цих відгалужень на Флорентійському соборі в ХV ст. До того часу різкої ворожнечі між вірними однієї і другої церкви не було, їх поєднувала спільна боротьба проти ісламу. «Льодове побоїще» на Чудському озері між православними і католиками відбулося на тлі Хрестових походів: тевтони йшли воювати проти бусурманів-татар.
Кумир Олександра Пушкіна Петро I ліквідував патріархат, зробивши те, до чого не додумались імператори Візантії. Обов’язки духовного батька народу він поклав на самого себе, створивши при цьому міністерство в справах віри — Святійший Синод. Нагадаємо ревнителям православ’я з Росії, що патріарха в ній обрали, як в автокефальній церкві, лише з 1918 року. Не за демократичних порядків, а за диктатури, спрямованої на збереження та розширення імперії. Можна нагадати «третьому Римові», що на перетворення Римської республіки на імперію знадобилося кілька століть, на перетворення Французької республіки на імперію Наполеона — кілька років. Перетворення Російської Республіки на імперію відбулося за кілька місяців.
Самопроголошення народу «богообраним» веде до безперервної територіальної експансії, що супроводиться нав’язуванням власної культурної і мовної традиції як ідеалу «его же не прейдеши».
Однак який це має стосунок до сьогоднішньої ситуації в Україні? Легко можна встановити, що капіталізм у Європі розпочався не у Франції і не в Англії, а в Італії як Ріссорджименто, тобто Відродження. Проте Відродження не античної демократії, а античної науки та культури на базі світогляду.
Т. Шевченко писав свої вірші українською мовою, «возмутительные стихи на древнем наречии, которое сейчас почти никто не понимает», як зазначено в повідомленні Бенкендорфа Миколі I. Така ситуція в Москві й досі. Того, що під носом, не видно. Переконатися в цьому можна, прочитавши прощальне інтерв’ю посла РФ в Україні кореспондентові «Дня». Виявляється, що тільки приїхавши в Україну як іноземець, він її пізнав.
Насильна «підгонка» на один копил етносів із різними мовами, культурами, історіями нічого не дає, окрім війн, крові, «великої руїни». Пора це зрозуміти і нинішній Росії. І не так важливо, яким способом ця «підгонка» робиться.
Пора зрозуміти безперспективність «підгонки» й іншим великим державам (»...великим так, как велик держиморда», — писав більшовицький кумир Ленін) і не намагатися нав’язати іншим свою мову, культуру, політичний устрій як неперевершений зразок. Європа в ХХ ст. це зрозуміла і йде до об’єднання повільно, крок за кроком. І Україна згадала, що вона — частина Європи, що українці теж європейський народ, але народ, «забутий» Європою. Знятий деякими політиками та ЗМІ галас про об’єднання «братських слов’янських народів» (бо ж Європа об’єднується), — оминає той факт, що разом зі входженням Бельгії до європейської спільноти вона стала федеративною. У той же час що коїться в іще недавно федеративній Югославії? І це за умови прагнення хорватів, босняків, чорногорців та й частини сербів (усі вони розмовлять однією мовою) увійти в ту ж таки Європу.
Україна... Вона вже двічі здивувала світ в останньому десятиріччі. Уперше, коли за високої явки виборців на референдум 1991 року більше як 90% сказали «так» Актові про незалежність. І не варто шукати цьому фактові іншого пояснення, окрім того, що ці 90%, попри їхню мову, конфесію, культурну різноманітність, зрозуміли, що визнання себе українцями віднині їм нічим не загрожує. Удруге Україна здивувала світ, який дивився на неї крізь російські окуляри, коли на виборах до Верховної Ради комуністи (як під власним, так і під «соціалістичним» ім’ям та ідеєю «русскоязычности» України Гриньова та Базилюка) не отримали переважної більшості у ВР.
Ті «борці за незалежність», що прагнули влади («новий клас», за Джиласом), не зовсім розуміючи, що із цією владою робити, вдарилися в традиційний «плач за Україною», одночасно перетворюючи державну власність на приватну, тобто свою. Проте вісім років формальної незалежності не минули марно, підросло нове покоління. Можна сподіватися, що наступні вибори ще раз продемонструють світові, що в Україні живуть українці, а не великі «славяне, православные, хрестьяне». І українська еліта існує не як «интеллигенция», а як справжня культурна й наукова, а не адміністративна еліта нації. І українська еліта укріпить свою державу, а не витрачатиме сили на зміцнення чужих держав.
Україна багата, і в цьому її біда. Проте її багатство — то не родюча земля, яка може втратити свою родючість за невмілого господарювання, і не її надра, в яких виявлено всю таблицю Менделєєва. Усе це — багатства, які вичерпуються. Основне багатство України, яке весь час відтворюється, — то її таланти, те, що можна назвати «колективним розумом» народу. І якщо за тисячу років українці не зникли на своїй автохтонній землі як етнос, незважаючи на зміни в культурі, мові й самоназві, то, ставши господарями, вони здійснять передбачення власного пророка, такого ж, як Данте в італійців, Гус у чехів або Лютер у німців, — Тараса Шевченка. Бо суспільна еліта — це не ті люди, що за життя займають високі посади чи за життя удостоюються престижних премій, звань і нагород, а ті, найвищим званням яких є їхнє власне ІМ’Я.
