СІМЕЙНИЙ АЛЬБОМ УКРАЇНИ

Коли Іван Піддубний та Євдокія Башмакова — вона в заміжжі свого прізвища не змінила — знімались на цю фотокартку, я був маленьким чи, може, й зовсім не було мене ще тоді. Такими молодими і вродливими батьків своїх і не пам'ятаю.

Ще кілька років тому я не наважився б голосно говорити про них. Адже були вони простими, звичайнісінькими людьми — не удостоєними ні високих, ні середніх нагород. І головне — без славетного героїчного минулого, оскільки зовсім не брали участі в епохальних звершеннях та побудовi соціалізму.

Батько не здійснив подвигів на фронті, бо мав такий поганий зір, що на війну його не взяли. І мати в підпіллі не боролась, навпаки, вчителювала в окупації. А в мирний час...

Не повернувся з війни перший чоловік Євдокії, який пропав безвісти під Сталінградом, а в Івана чомусь не склалася перша сім'я, тож у травні 1948 року мої батьки одружилися. І знову-таки — ні тоді, ні в пізніші роки не звершили чогось доблесного. Тільки й того, що тридцять років прожили разом, померли майже одночасно та у школі села Федорівка (тепер — Чубарівка), що на Запоріжжі, навчали дітей.

Не стверджуватиму, що Іван Васильович та Євдокія Миколаївна викладали не тільки шкільні предмети, але й прищеплювали працелюбність, доброту і чесність: учні бували різні, і когось, можливо, навіть простої арифметики не вдалося навчити.

Проте своїх дітей мої батьки і вчили, звісно, і виховували. І користувалися при цьому не стільки педагогічними прийомами, а більше просто людськими, не посилаючись на якісь моральні кодекси або, тим паче, Божі заповіді. Ще й досі мені в пам'яті, як зробив я було шкоду, а батькові сказав, що то, мовляв, не я — і батько захищав мене, а потім, коли виявилася-таки правда, він лише сказав із гіркотою, що йому соромно за мене.

І мати не говорила високим стилем, що треба, значить, бути особистістю своєрідною і яскравою. Вона просто, як завезуть у сільмаг багато однако