МЕНЮ

Шукач справедливості-2

Володимир БОЙКО, Чернігів
29 серпня, 2019 - 17:00
Місія Джеймса Мейса

Продовження. Початок читайте у №152-153

Рішення Мейса виглядало відчайдушним. То був час стрімкого розвалу попередньої системи, великого перерозподілу власності, карколомного знецінення грошей, а потім — невиплат зарплат у бюджетній сфері, закриття підприємств, масового безробіття, розгулу бандитизму... Ким треба бути, щоб за подібних обставин приїхати в Україну жити та працювати з США? Навіть за умови фінансових проблем, що виникли у дослідника. Не йшлося про те, аби зайнятися бізнесом в Україні — це ще можна було б зрозуміти, зрештою американцям не треба пояснювати, що таке ризик. Ні, він і надалі мав намір працювати в гуманітарній сфері. До речі, Мейс не був аскетом — він дотримувався типової для американців стриманості в побуті, але власного рівня комфорту, зручності для творчості прагнув. Мабуть, за всіх супутніх обставин цього простіше було досягнути в Америці, ніж в понівеченій Україні.

Можливо, на Мейса вплинуло й рішення Омеляна Пріцака — на початку 1990-х    рр. він повертається в Україну, засновує Інститут сходознавства ім. Агатангела Кримського НАН України, викладає на історичному факультеті Київського державного університету ім. Тараса Шевченка філософію та історію.

Ще одна обставина — для американських дослідників звичайним стилем є праця в різного роду проектах. Це дуже ефективний спосіб забезпечення практичної спрямованості науки. Але проекти рано чи пізно завершуються, тож треба шукати нові. А хто міг бути більше зацікавлений у дослідженні теми Голодомору, ніж Україна? Якщо це так, ближнє знайомство, ймовірно, змусило його здригнутися та парадоксально стало ще одним аргументом, чому варто залишатися в Україні — він прагнув краще зрозуміти країну та народ, з яким споріднився, перебуваючи за тисячі кілометрів від нього, та допомогти йому перебороти свої хвороби. «Стати фактором, який допоможе залікувати рани», — за власним виразом Мейса.

Поява відомого американського історика в Україні сприймалася, скоріше, як дивацтво. Для пострадянських (фактично — ще радянських) людей він справді виглядав дивним — починаючи від дрібнот (одяг, манера спілкуватися) — до думок, що висловлювалися. Йдеться не лише про колег-істориків (тим більше — старших поколінь), а й про звичайних громадян, з якими він постійно контактував на вулицях міст та за їх межами (уявіть собі реакцію на іноземця — американця в звичайній крамниці чи на ринку). Втім, для Мейса такі зустрічі стали поштовхом, аби ще раз повернутися до наслідків Голодомору 1932 — 1933 рр. та панування радянського режиму в цілому — вже в сенсі наслідків та впливів. Роздуми дослідника відображені у його більш ранній українській публіцистиці — скоріше як враження, без далекосяжних висновків. З останніми він не поспішав. Натомість у класичному американському стилі потребував більше часу на збір та вивчення матеріалів.

За часів президентства Леоніда Кравчука до Мейса почала звертатися українська влада — яскравим свідченням тому є фото, де історик супроводжує першого главу української держави на відкритті меморіального знаку в пам’ять жертв Голодомору 1932 — 1933 р. на Михайлівській площі в Києві. В наступні роки такого ґатунку увага виявиться дуже примхливою та вибірковою — тобто Мейса начебто поважали, часом — прислуховувалися, але водночас сторонилися. Щоправда, і він особливої близькості не прагнув — лише за необхідністю для реалізації того чи іншого задуму. Історик знайшов себе в іншому — публіцистиці.

З точки зору американця це свого роду проект, отже — цілком зрозумілий вибір. Але існувала ще одна обставина, дуже важлива для нього — можливість висловлюватися перед широкою аудиторією. Це страшна річ — знати, розуміти, але не мати можливості пояснити, що відбувається, попередити тих, хто поруч із тобою, про небезпеки, що є або ж насуваються. Для цього потрібна трибуна. Нею для Мейса стала з 1997 р. газета «День». Спочатку дослідник прийшов до її англомовної версії (тижневого дайджесту), але дуже швидко з’ясувалося, що то занадто вузька для нього сфера. Отже, почалася доба української публіцистики Мейса. Так він отримав можливість висловлювати свої погляди та просувати ідеї перед багатотисячною аудиторією видання. Статті Мейса (і авторська колонка, і великі аналітичні матеріали) стали яскравою складовою ландшафту української громадської думки. А раз так — він міг його змінювати, чого і прагнув. В свою чергу, за оцінкою головного редактора часопису Лариси Івшиної, його поява означала для видання «відкриття другого фронту», вочевидь — інформаційного.

Втім, була ще одна малопомітна, але дуже важлива деталь — через особливості тогочасного українського міграційного законодавства Джеймс Мейс фактично був безробітним — всі попередні можливості кожного разу ставали вигадуванням та особистим ризиком того чи іншого керівника  — як би працевлаштувати американця, офіційно ніде цього факту не показуючи. Та й заробітки були мізерними — а треба було на щось жити, їздити на конференції, лікуватися... Запрошення від «Дня» нарешті зняло цю постійну загрозу, дозволило Мейсу облаштуватися в Україні та розкритися. А ще він просто полюбив колектив газети. І його любили.

Останні роки життя Джеймса Мейса — трагічні для нього та, водночас, дуже плідні. Тоді подружжя Мейсів жило на Троєщині. Мейс дуже тішився — нарешті у нього був повноцінний домашній осередок. З огляду на обмеженість коштів на престижний район родина не розраховувала, але комфорт створити хотіла. Здавалося б — тільки жити та працювати. Але восени 2002  р. стрімко погіршується його здоров’я. Вочевидь, перевантаження та необлаштованість попередніх років безслідно не минали. З прикрістю доводиться визнавати — українське суспільство не вберегло людину, яка віддала себе йому. Щоправда, це скоріше закид до держави. Близькі та колеги, лікарі звичайної районної лікарні у м. Києві робили все можливе та неможливе. Так, Мейс потребував багато крові для переливання — її дали колеги-журналісти з «Дня» та звичайні знайомі. Після чого історик з гордістю говорив      — тепер у мене українська кров. Тоді Мейс вижив. В таких випадках кажуть  — він ще не все зробив для своєї місії.

2002 р. Мейс сформулював концепцію постгеноцидного суспільства. Останньому, часткою якого ми були та (на жаль) значною мірою досі є, було складно зрозуміти величину трагедії, що сталася, та її ознаки у власній поведінці. Мені поталанило бути в Чернівцях на конгресі Міжнародної асоціації україністів, коли історик вперше оголошував на пленарному засіданні в театрі свої тези. Потім настала хвороба, тож текст був оприлюднений в газеті «День» за кілька місяців — 12 лютого 2003 р. вийшла друком стаття «Спадщина Голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство». Ризикну заявити, що навряд чи тоді їхній зміст сприйняв зал, хоча й аплодував авторові. Так само читачі. Тепер все стає очевидним — на прикладі подій, що ми переживаємо, Мейс стверджував, що в 1991 р. відбулося унезалежнення радянської держави. Він також звернув увагу на відсутність у тогочасній Україні спільних національних цінностей та спільного розуміння українцями ким вони є.

12 лютого, 2003 р. Джеймс Мейс доповідав на слуханнях у Верховній Раді України. Той п’ятихвилинний виступ Мейс сприймав як надзвичайно важливий та пішов на нього без перебільшення ризикуючи власним життям — ще був надто кволим після недавньої операції. Чи цього не знали, чи не хотіли знати депутати від фракції комуністичної партії, вигукуючи «янкі, гоу хоум», але Мейсу довелося тримати і цей удар. Згодом, вже на телебаченні, один із депутатів-комуністів звинуватив потомка племені черокі у геноциді індіанців. Більшого абсурду уявити собі було важко, але цей штрих важливий з точки зору розуміння обстановки, в якій Мейс жив і працював в Україні.

На день народження Джеймса, 18 лютого, газета «День» надрукувала його дуже невеличку статтю — «Свічка пам’яті». Її появу історик пояснив тим, що протягом короткого виступу з трибуни парламенту всього обґрунтувати було неможливо. Ця публікація — зміст життя Джеймса Мейса: «Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: в національний день пам’яті жертв 1933-го (четверту суботу листопада) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих». Між іншим, тоді цей заклик підтримали лише одна загальноукраїнська газета («Слово Просвіти») і одна обласна («Вісник Ч»). В листопаді 2003 р. вперше акція «Запали свічку» за участю громадськості пройшла на Михайлівській площі в Києві, а за участю влади — тоді ж у сесійній залі Чернігівської обласної ради. Це єдині подібні акції за життя Мейса. Знадобився Майдан 2004 р., аби в країні щось почало змінюватися, принаймні у ставленні держави. Тепер це офіційний день пам’яті жертв голодоморів. Але, якщо уважно подивитися на пропозицію Мейса, вона дещо про інше — про особистісне співчуття до болю людей, які загинули, їхнім зламаним долям, що об’єднає нас як націю. В такому сенсі задум Джеймса Мейса досі не є здійсненним: постгеноцидне суспільство живе серед нас.

Зрештою, ослаблений організм не витримав — цього разу здала судинна система. То було дуже несправедливо, тим більше, що здавалося — найжахливіше позаду — але ні, сталося непоправне Джеймс Мейс помер у Києві 3 травня 2004 р.

Попри найвищу репутацію серед істориків та публіцистів, офіційне вшанування його пам’яті (за часів президентства Віктора Ющенка був відповідний указ, дослідник посмертно нагороджений орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеня, у Києві та Броварах є вулиці, названі на його честь, щорічна премія « За Громадянську позицію» в публіцистиці  — ініціатива головного редактора  газети «День») натепер ім’я Джеймса Мейса переважній більшості громадян України нічого не говорить. Вочевидь, інформації та зусиль замало. Мейс заслужив на значно більшу пошану від українського народу та української держави, ніж її має. Він став ключовою постаттю, яка зробила трагедію Голодомору відомою в світі, а разом із тим — чимало, аби переконати українців у необхідності вшанування своїх загиблих на тій неоголошеній війні. Тепер це вже питання гідності та значною мірою самозбереження самих українців. Адже війна проти України  триває.