Секрети політики від Арістотеля

Ідейна спадщина, твори та саме ім’я Арістотеля всесвітньо відомі. Бо йдеться про найвпливовішого з мислителів античного світу (вже невдовзі після смерті, у 322 році до н.е., він був визнаний «Александром Македонським серед філософів»), мабуть, першого з енциклопедистів, відомих людству, вченого, який заклав підвалини таких наукових дисциплін, як логіка, етика, фізика, біологія, психологія, соціологія, естетика, політологія та безлічі інших.

Про Арістотеля «дещо чули» навіть люди, загалом досить далекі від тих галузей знань, розвитку або й заснуванню яких він присвятив своє життя. Так, знаменитим є його висловлювання «Платон мені друг, але істина дорожча» (в античному оригіналі «істина — ще більший друг»). Тут мова йде про глибокі світоглядні розбіжності між Платоном (насправді — не просто «другом», а вчителем Арістотеля) та його найкращим учнем, про якого у нас йде розмова. Ці розбіжності проаналізовані, без перебільшення, у тисячах праць з історії філософської думки; безумовно, спрощуючи, можна сказати так: якщо Платон зосередив свій творчій геній на побудові концепції «моделюючої» ідеї, з якої, на думку цього великого філософа, і бере першопочаток усе суще, увесь матеріальний та духовний світ, то Арістотель сконцентрував свою увагу на реальних, практичних законах «цьогобічного світу», на пізнанні буття — такого, яким воно об’єктивно є (не будучи при цьому, зрозуміло, атеїстом). І заслуги Арістотеля на шляху цього пізнання є воістину незабутніми.

Але ми зараз говоритимемо про Арістотеля-історика, соціолога, політолога, і, звісно, філософа (в найширшому сенсі цього слова — не забуваймо, що в Давній Греції «філософія» як така часто включала в себе усі галузі наук). Конкретно — говоритимемо про його видатний твір «Політика», без розуміння якого наше уявлення про спадщину великого античного мислителя-енциклопедиста буде неминуче неповним. Адже у цьому трактаті, котрий, можливо, є систематизованим курсом лекцій, що їх Арістотель читав своїм молодим учням в афінському Лікеї під час спільних прогулянок, філософ розглядає такі актуальні впродовж багатьох століть й тисячоліть проблеми, як етичні засади політики (або ж співвідношення політики й моралі), «правильні» та «неправильні» (за термінологією Арістотеля) типи держав, конкретні приклади держав тієї доби (ІV століття до н.е.) — олігархічних, аристократичних, демократичних, тиранічних і держав-»політій» (кращий, за Арістотелем, різновид державного устрою, хоч і зустрічається він, як відзначає автор, дуже нечасто). Нарешті, філософа цікавить і те, як забезпечити належну стійкість держави — не так від нападів чужоземців-варварів, як перед лицем важких внутрішніх конфліктів, що роздирають суспільство.

Відомо, що «Політика» (в первісному значенні слова — наука про управління полісами — давньогрецькими містами-державами) писалась, очевидно, впродовж досить тривалого часу, неодноразово доопрацьовувалася (зокрема, з метою викладення цілком конкретних політичних висновків із походів Александра Македонського — будівничого великої євразійської імперії та, головне, геніального учня Арістотеля, про що ми далі поговоримо). Фахівці з творчості Арістотеля (наприклад, відомий німецький історик філософії Едуард Целлер) давно помітили не зовсім завершений, незакінчений характер «Політики» — хоч Арістотелем був створений текст на понад 400 сторінок сучасного книжкового формату. Але цей факт на заважає Арістотелевому трактату бути найважливішим твором у галузі політичної науки за добу античності, й далеко не лише античності.

У «Політиці» блискучим чином було поєднано ретельне спостереження фактів у царині історії та сучасної Арістотелю політичної практики (приміром, щодо різних законодавчих систем, різновидів державного устрою, звичаїв десятків різних полісів), особистий політичний досвід самого автора (окрім виховання Александра Македонського, важило й те, що мислитель був доволі близько знайомий із багатьма правителями давньогрецьких міст-держав) і, нарешті, ідея про «вище людське благо» у державному вимірі, що дорога геніальному філософу. На «Політику» посилались, її вивчали та шанували Фома Аквінський, Макіавеллі, Еразм Роттердамський, Спіноза, Гоббс, Монтеск’є, Руссо... І зараз цей твір користується належною увагою. В Україні ще з ХVІ-ХVІІ століть спадщина Арістотеля взагалі, «Політика» зокрема, обов’язково студіювалась у провідних тогочасних навчальних закладах, у тому числі в Острозькій та Києво-Могилянській академіях.

А зараз, очевидно, час перейти до розгляду конкретних думок Арістотелевої «Політики», важливих і актуальних у контексті сьогодення — так само, як і майже дві з половиною тисячі років тому.

1. «Людина за природою своєю є істота політична, а той, хто внаслідок своєї природи, а не випадкового збігу обставин, живе поза державою, це — або недорозвинута у моральному сенсі істота, або ж надлюдина. Її можна порівняти з ізольованим пішаком на гральній дошці».

Посилаючись на унікальну здатність людини — мову, яку вона спромоглася опанувати, — Арістотель робить такий висновок: «Ця властивість людей відрізняє їх від решти живих істот; тільки людина здатна сприймати такі поняття, як добро і зло, справедливість і несправедливість тощо. А сукупність усього цього і створює основу сім’ї та держави... Отже, очевидно, що держава існує відповідно до засад природи і за природою передує кожній людині; оскільки ця людина, опинившись у стані ізоляції, не є істотою самодостатньою, то її ставлення до держави є таким самим, як і співвідношення будь-якої частини до свого цілого. А той, хто є неспроможним до спілкування, або ж, вважаючи себе істотою самодостатньою, не відчуває потреби ні в чому — той уже не становить складового елементу держави, стаючи або твариною, або божеством».

Перед нами — одна з «абеткових», проте водночас і непроминальних, вічних істин з історії людства. І хай би як уперто і системно насаджувався в сучасних суспільствах (і західному, і українському) агресивний індивідуалізм, — думка Арістотеля ні в чому не втратила своєї ваги. Людина була, є й, очевидно, буде продуктом суспільства й держави, сином свого часу (таким був і Арістотель). Що, безперечно, не ставить під сумнів величезного значення особистісних якостей кожної людини — її почуття власної гідності, громадянської мужності та етичної зрілості.

2. Яке суспільство є стійким перед загрозливими викликами як олігархічного, так і тиранічного (так само, на думку Арістотеля, як і демократичного) характеру, що можуть підірвати його внутрішню стабільність? Арістотель мав чітку відповідь на це запитання, котра і зараз сприймається як дана буквально вчора, можливо, навіть щойно, а не 2300 років тому. А саме: згідно з Арістотелем, така стабільність держави забезпечується в тому разі, якщо «середній шар» громадян кількісно перевершує багатих людей та незаможних, разом узятих, або, принаймні, один із цих прошарків. (Ніщо не є новим під Місяцем! Попри те, що багато з нас вважає, що ця ідея є надбанням сучасних західних політологів та філософів, — насправді, як бачимо, дуже схожі думки були висловлені в Арістотелевій «Політиці». Інша річ — як насправді реалізувати концепцію благотворної історичної ролі «середнього класу». Реалізувати в сучасній Україні, за панування олігархії.)

Арістотель постійно підкреслював, що така модель суспільства (модель, якщо завгодно, «золотої середини», названа ним «політією») не є чимось зі сфери лише благих побажань, безґрунтовних мрій, а є річчю цілком можливою. Цей не ідеальний, проте прийнятний й потенційно здійснюваний державний лад не вимагає наявності у громадян особливих чеснот, що перевершують можливості звичайних людей, не вимагає наявності в них якихось блискучих природних даних або ж особливих зовнішніх обставин. Він забезпечує громадянам щасливе життя, бо в такому суспільстві немає перешкод, вважає Арістотель, для розкриття найкращих якостей людей та здійснення їхніх чеснот.

Великий мислитель був переконаний (і прагнув передати цю думку своєму царственному учневі Александру Македонському, про що мова ще попереду), що у «політії», якій він віддавав перевагу, державні справи мають вирішуватися громадянами середнього достатку. Бо «середній лад», за Арістотелем, є єдиним державним устроєм, за якого виключаються внутрішні конфлікти та чвари. Тому «найбільшим благом для держави є те, щоб її громадяни мали власність середню, але достатню; а в тих випадках, коли одні мають занадто багато, інші ж не мають нічого, виникає або крайня, нестримна демократія, або олігархія у чистому вигляді, або ж тиранія, саме під впливом протилежних крайнощів». Як бачимо, Арістотель прозирав далеко наперед.

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»