МЕНЮ

Секрет просування-2

Марія КАШУБА, професор, доктор філософських наук, Львів
2 липня, 2020 - 15:52
Стефан Яворський та його шлях нагору

Закінчення. Початок читайте «День» №118-119

Спершу сорокарічному ієромонахові повідомили волю царя негайно залишити Київ і прийняти справи Рязанської й Муромської митрополії, але він був прикро вражений. Його натурі більше подобалася кабінетна праця вченого й поета, у цьому він бачив своє покликання, тому під різними приводами намагався відмовитися від пропонованої посади. У листах до боярина Головіна він мотивує свою відмову то молодим віком, то недоброзичливістю противників царя серед духівництва, які вбачали згубні для себе наслідки у реформах Петра. В одному з листів читаємо: «Изощренный завистный язык многія досады и поклепы на меня говорил, иные рекли, будто я купил себе архиерейство за 3000 червоных золотых, иные именовали меня еретиком, ляшенком, обливанником». Прохання й відмови Яворського не дійшли до монарха, який не терпів заперечень, тому довелося підкоритися царській волі й до кінця життя займатися немилими й обтяжливими справами. Та навіть тут він досягнув успіхів як людина, яка не вміла погано виконувати будь-які доручення. Стефан активно включається в громадське життя, допомагає Петрові здійснювати реформи своєю особливо плідною ораторською діяльністю.

На посаді «місцеблюстителя» патріаршого трону обов’язком Яворського був протекторат над Слов’яно-греко-латинською академією, недавно створеною у Москві, де порядкували запрошені греки — брати Іоаникій і Софроній Ліхуди. Їхня система освіти базувалася на візантійській основі, що не відповідало вимогам часу, тому С. Яворський енергійно приступив до реформування Академії. Він фактично започаткував у Росії систему вищої освіти європейського зразка. Не без схвалення царя С. Яворський докорінно перебудував процес навчання у Москві на зразок рідної Києво-Могилянської академії, що нічим не відрізнялася від західноєвропейських навчальних закладів такого типу. Дослідник історії Московської академії С.І.Смирнов зауважив, що «просвещенному вниманию Яворского обязана академия своим восстановлением и распространением». Це вдалося насамперед завдяки залученню українських професорів і їхніх навчальних курсів, і навіть слухачів-спудеїв. Яворський знав, що російська молодь не була підготовлена до вивчення філософії й богословія як вищих наук. Професори з України — Р.Краснопольський, Й. Туробойський, А. Соколовський, Г.Гошкевич? М.Конський, А. Стрешовський та інші — були першими із низки вчених, які за наказом царя й Синоду переселені з Києво-Могилянської академії до Москви. Там вони очолювали кафедри, були викладачами й ректорами. Від 1701 до 1762 років до Московської слов’яно-греко-латинської академії виїхало 95 могилянців. Із 23 ректорів за цей час 21 були кияни, із 25 префектів (проректорів) — киянами були 23. В один із років у класі богословія серед 34 спудеїв тільки троє були росіянами.

На своїй високій посаді у Москві Яворський не забував піклуватися про інтереси Києво-Могилянської академії, зокрема сприяв поверненню її маєтностей, свого часу відібраних ченцями Київського Межигірського монастиря, протегував своїм колегам із Києва у їхніх клопотаннях перед царським урядом в отриманні грамоти 1701 року, якою підтверджувалися звання Академії і всі маєтності Київського Братського монастиря, надбані протягом його існування.

Скориставшись своєю владою, С. Яворський активно просуває на ключові посади в Російській церкві представників українського освіченого духівництва, а вони відкривають школи, друкарні, розповсюджують праці своїх учителів з України, пропагують освіту й науку. Тоді митрополитом Ростовським і Ярославським стає висуванець Мазепи Дмитро Туптало, який відкриває у своїй митрополії училище для духівництва, а митрополитом Сибірським призначається український ієрарх Філофей Лещинський.

Незважаючи на високе становище, визнання у державних, учених і церковних колах, Яворський, як і сотні інших українців, примусово вивезених у Росію на службу, почувався пригніченим і намагався звільнитися від церковно-адміністративних обов’язків, «набридав челобитними», в яких слізно благав повернути його в Україну. Відомо,що коли Яворського очікувало вище духівництво на чолі з патріархом, щоб висвятити в сан митрополита, він на знак протесту заховався в Переяславському Донському монастирі. 1706 року, перебуваючи з царем у Києві, знову просив залишити його в рідній КМА. Зберігся лист Яворського до свого земляка Дмитра Туптала (Ростовського) від 19 грудня 1706 р., в якому він скаржиться на свій «марнотратний», «нелегкостерпний» спосіб життя, «що й розум засліпив, і здоров’я відняв, і душу пошкодив... Ось що, отче, змушує мене вийти з цього Вавилону. Ось що побуджувало мене шукати Київської кафедри, не заради кафедри, тому що я вже маю кафедру, яка є першою в єрархічному значенні... але заради відпочинку й спокійного життя, у якім я зміг би лишити нащадкам будь-який, бодай незначний твір свого незначного розуму... Помолися, святителю Божий, за полонених, серед яких є і я».

До кінця життя Яворський не полишав думки повернутися в Україну, прислужитися їй своїми справами. Протягом 1702 — 1716 рр. усі власні кошти він вкладав у будівництво Ніжинського Благовіщенського собору Спасо-Преображенського монастиря, де був протопопом його брат Павло. Після завершення будівництва Стефан Яворський приїхав його освячувати, мріяв заснувати тут заклад на зразок духовної академії — Колегію вчених ченців, яка би готувала високоосвічених і високоморальних священнослужителів для України. Основою для навчання мала слугувати подарована Ніжину за рік до смерті власна бібліотека із 609 книг, які становили сенс його життя, як свідчить зворушливе «Прощання з книгами». Серед збірки — Євангелія, богослужебні, агіографічні твори Отців Церкви, праці з історії, географії, твори українських учених — «Вечеря душевна» С. Полоцького, «Меч духовний» Л. Барановича, «Четьї-Мінеї» Д.Туптала, а також античні автори — Гомер, Софокл, Демосфен, Катон, Лівій, Флавій, Вергілій, Овідій, Юстиніан, твори теоретиків природного права — Юста Ліпсія та Самуеля Пуфендорфа, збірки байок і анекдотів, медичні посібники тощо.

Зворушує не лише написана під час передачі книг елегія, що перекладена різними мовами, навіть англійською, а й власноручно складений реєстр бібліотеки і «Тестамент» — пам’ятка, як поводитися з книгами, як уберегти їх від вогню, вологості, шашелів, крадіжок тощо. Для Яворського книги були неоціненним скарбом, його любов’ю, «дорожчі паче тисяч злата й срібла». Передані до Харківського колегіуму, частково вцілілі книги зберігаються в бібліотеці Харківського університету. 23 залишились у Ніжині, але час і люди-читачі не щадили цей скарб, як і інші подаровані Благовіщенському соборові речі: грамоти, коштовні пам’ятні ікони, три срібні хрести з мощами євангелістів та ін.

Окремої уваги заслуговує факт проголошення С. Яворським анафеми Іванові Мазепі. Історик Тетяна Таїрова-Яковлєва документально підтвердила проголoшення анафеми, хоча це нечуване в історії українського православ’я явище. Цар використав анафему з політичною метою, врозріз з канонами Православної церкви. Дослідниця наводить документ — особисте послання Петра С. Яворському із застереженнями, яких репресій може зазнати духівництво, коли б воно насмілилося не виконати цареву волю. У Мoскві в соборній апостольській церкві Успіння Пресвятої Богородиці у присутності бояр і царевича Олексія Стефан Яворський особисто читав повчання народові й проголосив тричі: «Зрадникові Івашку Мазепі за клятвопорушення і за зраду великому государеві хай буде анафема».

Детальний аналіз тексту проповіді засвідчує, що вона складена так званою езоповою мовою. Такий прийом виявляє справжні почуття Стефана Яворського, який давно близько знав українського гетьмана і був йому вдячний за його благодіяння. В основі проголошеної проповіді — перелік заслуг Івана Мазепи перед державою за 20 років його діяльності, і лише на закінчення прозвучало «прокляття». Мистецтво риторики, яким він майстерно володів, дозволило Яворському побудувати промову так, що навіть виконуючи волю Петра і проклинаючи Мазепу, він акцентував увагу слухачів на заслугах гетьмана.

Була в Яворського приватна розмова з царем через дев’ять років після смерті Мазепи і стосувалася царевича Олексія, який виїхав під іноземне заступництво. Петро запитав, що Яворський думає про цей від’їзд. Яворський припустив, що царевич хоче вчитися. Петро грізно глянув на нього і скaзав: «Коли ти це кажеш, щоб заспокоїти мене, то гаразд, наче це істинна мова Мазепи». Ці слова призвели до хвороби, «блюститель патріаршого престолу зліг на кілька днів у ліжко».

Постановивши остаточно підпорядкувати собі Церкву, цар створив орган управління її справами — Священний синод, членів якого призначав сам. 1721 року він призначив головою Синоду Стефана Яворського, який тоді вже був серйозно хворий і не міг не те що керувати справами, а й навіть брати участі у засіданнях. Проводив засідання Синоду і керував справами його віце-голова — Феофан Прокопович. Помер Стефан Яворський у Москві 16 грудня 1722 року, похований у церкві Стрітення Господнього Донського монастиря у Переяславі-Рязанському. Під час великої пожежі початку ХІХ ст. у Москві згоріли написані й опубліковані там його полемічні твори на захист Православної церкви: «Про церкву», «Про Трійцю» та інші. Зберігся тільки неодноразово перевидаваний великий твір «Камінь віри».

В Україну Стефан Яворський повернувся вже в часи незалежності: у Ніжині названа його іменем вулиця, а у центрі Львова — площа, де у ХVIII ст. містився єзуїтський колегіум, в якому навчався юний Стефан.