ПОРАЗКА УНР: причини, застереження, висновки-4

Нерозв’язаний «гордіїв вузол» української державності очима історика Олександра Доценка

Продовження. Початок читайте «День», № 1-2, 3-4, 5-6
    Круті повороти історії доволі часто є непередбачуваними й примхливо небезпечними. Здавалося б, поразку (хай навіть достатньо болісну, як було з військами УНР та галичан у Києві 30-31 серпня 1919 року) ще можна виправити, все можливо «переграти» — але ж натомість дедалі сильніше даються взнаки наслідки такої поразки, як явні, так і поки що приховані.

Військові невдачі, психологічне пригнічення війська, брак життєво необхідних ресурсів, відсутність єдності всередині українського табору (найнебезпечніший чинник!), як мінімум двозначна — якщо не зрадницька — позиція Британії та Франції (особливо останньої) в тому, що стосувалося бодай якоїсь підтримки УНР у цей критичний для України момент (відчутно проявлялися пропольські та проденікінські симпатії) — все це разом узяте відіграло вкрай негативну, незрідка просто фатальну роль.

Не дивно, що явно погіршувався і стан справ на фронті. Олександр Доценко відзначає: «Натиск об’єднаних більшовицьких сил в 20-х числах вересня 1919 року примусив українське військо опустити Звягель і Житомир (а лише за три тижні перед цим Київ було звільнено від «червоних», здавалося б, остаточно. — І.С.). До кінця вересня більшовики вже були в районі на схід від Олевська (Звягель — Житомир — Радомисль) аж до Бердичева. Цей фронт тримався до кінця листопада 1919 року. Головний отаман уважав перемоги добровольчо-більшовицького війська (цікавий гібрид. — І.С.) тимчасовими і засвоював цю думку і Правительству, яке було такої ж самої думки, і політичним партіям, і громадянству, і серед війська».

Характеризуючи в цілому ті тижні осені 1919-го, він згадує таке: «То був час просто гарячкової роботи. Кожне міністерство з окрема працювало в своїй галузі. Робилося, як умілося; робили люде і з досвідом, і без досвіду, видатні й рядові, зі стажем і без стажу, грамотні й неграмотні — це був мурашник у державному житті, в державній роботі. Правда, не вистарчало інтелігенції для цієї роботи, але звільнення великих просторів давало можливість побільшення її кадрів... На зміну романтизмові прийшов суворий реалізм (дуже важливо. — І.С.), але це був один блискавичний мент в українському державному житті».

Підбиваючи підсумки трагічної осені 1919-го, Доценко чотирма роками пізніше у своєму «Літописі» виклав такі міркування: «Мрії та надії на кращу майбутність спіткала тяжка реальна дійсність, від якої весь час збочували українські відповідальні діячі і під ударами якої ціла справа визволення нашого народу та утворення самостійної республіки в своїх кінцевих результатах була доведена майже до розбитого корита... Чомусь вимог отої самої реальної дійсності наші люди лякалися, і потрібний час для праці проходив без фіксації певної державної роботи — люди займалися національними сварками, інтригами та розбратом (написано неначе сьогодні! — І.С.). Дорогоцінний час уходив на ріжні свята, наради, паради та на писання численних привітальних телеграм. Їх піднесений тон та славослов’я не пасували до реальної болючої дійсності. Як серед цих рядків читач знайде перемішане велике з дрібним і навпаки, отак само і в державній роботі — пишу, як було. І там з великого перескакування до дрібного, — забагато було трубадурів і найменше було нелицеприятної роботи. Найменше ті чи інші політичні події були узалежнені від людської волі. Вона й тепер спочивала і була пасивною. Події керували людьми, а не люде подіями» (можна стверджувати, що сказане повною мірою відноситься і до особистості шефа Доценка — головного отамана УНР. Принаймні, наведемо один приклад: Симон Петлюра міг і мав, як мінімум, відвернути страту Петра Болбочана, свого найздібнішого воєначальника, але не зробив цього).

«При владі в цей час, — вказує Доценко, — були українські соціал-революціонери та соціал-демократи (якраз ті люди, котрі доклали стільки зусиль, аби скинути уряд гетьмана Павла Скоропадського. — І.С.). Інші партії майже не були представлені в Уряді, хоч це не мішало їх представникам одержувати гроші від Правительства, як-от деяким соціал-федералістам та іншим. Боялися, як завжди, відповідальності, ховали голови під крила, вітали в області мрій та вражень, при зустрічах одних з другими протестували, але мовчки і без слова протесту, боючися, що це зашкодить отриманню наступної получки».

А що ж західноукраїнські лідери? «Існувало два уряди, — згадує Доценко, — наш республіканський і монархічний (галицький. — І.С.). — Диктатура, — так тоді говорилося. Одні й другі вважали тільки себе розумними і здатними до державної роботи; одні й другі прагнули знищити своїх політичних ворогів, але нерішучість у наших, а побоювання у галичан. Диктатор (тобто Євген Петрушевич. — І.С.) боявся агітації між населенням, не вирішили справи ні в той, ні в другий бік».

«Ситуація була для нас зрадлива, — стверджує автор «Літопису». — Як скоро війська побідно йшли наперед, так і скоро посунулися назад. А коли хто з неуспіху повертає назад, то й тоді можна чогось осягнути зовні в політиці, але вже тільки ціною територіальних уступок, чи якоюсь іншого характеру кабалою».

А дійсність була надзвичайно сумною. «Продавали, купували і знову продавали, — з болем пише Доценко, — а прийшли зводити рахунки на Україну, де й без того було за що сперечатися. Підливалося масла до вогню, і державний костер палав, нищучи й дотеперішні цінні придбання». Відповідальність за це Олександр Доценко покладає як на галичан, так і на наддніпрянців.

І от настав листопад 1919-го, найважчий, можливо, етап в історії УНР. «Це був час, — підкреслює Олександр Доценко, — коли бракувало й клаптика державної території, коли вороги України насідали з усіх боків, зменшуючи «мертву петлю» до мінімума, коли був перерваний цілковитий зв’язок та зносини з Європою». Згодом історики назвуть ту пастку, в котру тоді потрапила УНР, її провід та військо, «трикутником смерті». До цього додавалося, згадує Доценко, ще й «зла, руйнуюча партійна рука, яка давала себе почувати: галичани, хоч не в себе вдома, хотіли верховодити і наступали, а наші одбивалися. До послуг тих і других була преса: для наших — газети «Трудова громада» — орган ЦК українських есерів, «Робітнича газета» — орган ЦК українських есдеків, «Народна Воля» — орган ЦК Всеукраїнської Ради Селянських Депутатів; для галичан — «Стрілець» — орган Галицької армії, і «Галицький Голос» — орган Міністерства Галицьких Справ».

І все це відбувалося в ситуації, коли (як і зараз) життєво необхідною була консолідація всіх українських політичних сил! А тим часом те, що публікувалося на шпальтах значної частини цих газет, не мало нічого спільного зі «свободою преси». Доценко, не приховуючи огиду і гнів, пише: «Оце все, те дрібненьке політиканство, і укрита боротьба за владу як наших, так і галичан, — створювало величезний матеріал «помийного характеру» для сторінок преси. Один зперед одного спішили найболячіше дошкулити один другому: галичани виступали проти галичан, оборонці Диктатури нападали на наддніпрянців, а останні одбивали ці напади. І якби було за що сперечатися, то не гріх і не шкода було псувати папір, щоб нарешті порозумітися і дійти до розрішення болючої справи, але ж дійсність говорила іначе. Занадто вже дріб’язковий характер носила ця боротьба: десь, якийсь урядовець, часом і ображений партійний діяч, щось сказав по адресі галичан, — цього було досить, щоб піднявся страшенний галас, переговори, наради для налагодження неіснуючого конфлікту. А преса цього тільки й чекала! Якого тільки багна і помий не виливали одні на других на її сторінках, а це розкладаюче й деморалізуюче впливало на громадянство, військо і всю нашу державну справу. Спостерігаючи об’єктивно цю боротьбу, можна було наперед сказати, що вона скінчиться фіаском як для одних, так і для других». Так і сталося — Доценко виявився пророком.

І ще дуже суттєве зауваження Доценка: «Справами тоді керувала не Директорія, а Правительство, точніше — Центральні Комітети правительственних партій. В цьому власне і було все зло для республіки, бо партійні інтереси ставилися понад усе, понад справи державні.» А крім цього, вказує автор «Літопису», «треба ще до всього тільки додати, що тут особливо яскраво зарисовувалися прокляті риси української вдачі: ця невживчивість, непошана чужих думок і людей, непошана національно-державних атрибутів, брак почуття міри можливого й неможливого, абсолютний брак почуття відповідальності — що не голова, то окрема думка, що не чоловік, то сам собі пан і начальник — роблю, як я це знаю і як мені це вигідно, — що не повіт, то окрема республіка і т.д. На руїнах і серед руїн мала постати молода держава, і то не через численні свята, не при келихах вина, яке одурманювало голову й утворювало ілюзію неіснування внутрішнього розламу, а в каждодневній праці на всіх ділянках державного життя... Через плян, накреслений суворою рукою, тільки і могла повстати з’єднана, самостійна Україна. Замість служби Батьківщині, служби праву через Батьківщину — служилося окремим особам, окремим партійним угрупованням. Ходило про здобуття життя для держави через величезні жертви і кров в інтересах сили і розцвіту цілого нашого народу, — річки крови лилися до кровяного моря — а наші керуючі чинники, одповідальні діячі, не здобулися навіть і серед такої ситуації на взаємні уступки і компроміси... Ось де були причини теперішніх і майбутніх неуспіхів, поразок на фронті і за кордоном, ось у чому був гордіїв вузол для української нації». Що можна додати до цих пекучих слів Доценка?

А далі в умовах, близьких до катастрофічних (відступ, невпинне скорочення території, брак зброї, хвороби, насамперед спалах тифу, величезні проблеми в дипломатичній сфері), були завідомо нерівноправні (а який був інший вихід, на думку Петлюри і його оточення?) переговори з Пілсудським. Про це — в заключній частині допису.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»