ПОРАЗКА УНР: причини, застереження, висновки-3

Нерозв’язаний «гордіїв вузол» української державності очима історика Олександра Доценка

Продовження. Початок читайте  «День», № 1-2, 3-4
Вивчаючи драматичні сюжети історії, а серед них, безперечно, і обставини поразки Української Народної Республіки, вкрай важливо чітко бачити й розрізняти поворотні пункти, ключові події, вирішальні поразки або перемоги, котрі визначальним чином вплинули на все, що трапилося згодом. Що стосується нашої теми, то, поза сумнівом, мова має йти про вступ до Києва з’єднаних частин галичан та УНР, які увійшли до міста із Заходу 30-31 серпня 1919 року — та після цього швидкий відступ (чесніше буде вжити слово «відкат»), вже 31 числа, цих самих військ під тиском армії Денікіна, яка окупувала Київ зі сходу.

Саме після цього хід військових дій та перебіг політичної ситуації, що тоді надзвичайно швидко змінювалася (буквально щодня), набули більш ніж несприятливого, по суті, фатального для УНР характеру. Невдачі змінювали одна одну — ганебні внутрішні чвари як між наддніпрянцями й галичанами, так і всередині кожного з таборів; стрімка, катастрофічна втрата територій, відхід — дедалі більший — на західні терени із земель, що, здавалося, були вже остаточно відвойовані для Соборної України; брак зброї, ліків (на тлі швидкого поширення смертоносних хвороб, зокрема тифу); занепад морального стану війська (чи не найбільш небезпечний чинник); суттєве послаблення дипломатичних позицій України в Європі внаслідок серії військових і політичних поразок. Згубний поштовх до всього переліченого дали події 31 серпня 1919 року в Києві.

Про те, що, власне, тоді відбувалося, пише (втім, дуже лаконічно, і тому й зараз приховані причини подій залишаються ще не до кінця з’ясованими) свідок цих колізій Олександр Доценко. Він, серед іншого, згадує про таке: «Гучно відсвяткувавши здобуття Києва 1 вересня 1919 року, Кам’янець (тоді — резиденція уряду УНР; на той момент саме там, а не в Києві, перебував Симон Петлюра. — І.С.) все ж таки нетерпеливо чекав вислідів вступу до Києва і зустрічі з добровольцями. Настрої нервові. Несподіванка: уже ввечері малася депеша про якесь замішання в Києві, але точно нічого не було зазначено. Як це сталося, де саме, хто кого перший зачепив, хто кого обеззброював — ніхто нічого певного не знав. Тільки на другий день було відомо, що денікінські війська обеззброїли наших.

Як же це сталось?! — було у кожного на устах. Коли українські війська проходили вже вулицями Києва — підійшли й денікінські відділи. З білим прапором у руках прибула їх делегація до міста, а незабаром і добровольчі відділи, роззброївши наші застави, прибули до міста. Російський генерал (Бредов. — І.С.) на коні гарцював перед Думою і вимагав од Галицької Команди (а саме її вояки складали більшість серед українців. — І.С.) вивішення трьохкольорового прапору разом з українським на Думі. Галицька команда уступила цій вимозі (! — І.С.) і за хвилину почав майорити також і російський прапор. На це видовисько збіглася «чорна зграя» і радісно вітала вивішення свого національного прапору. Все населення Києва було на вулицях. Були тут і представники од усіх українських громадських організацій».

Далі Олександр Доценко згадує: «Український Громадський Комітет негайно ж вислав до генерала Крауза (командувача Київської групи, до складу якої входили Перший та Третій Галицькі корпуси та Запорізький корпус. — І.С.) делегацію, яка складалася з п.п. Синицького, Стасюка, Левка Чикаленка (сина видатного українського громадського діяча та мецената. — І.С.) й Зайцева і яка вимагала пояснень од генерала Крауза, чому це вивішений і російський прапор в українському місті, і попереджала його, що це викличе небажані ексцеси з боку української людності і війська».

«Генерал Крауз відповів, що він згодився виставити російський прапор, але не як символ політичного значіння, — продовжує Доценко, — а лише як символ братнього єднання двох армій в боротьбі проти спільного ворога — більшовиків» (щодо «братнього єднання» з білоденікінцями. Ця настанова тоді була просто згубною, адже хіба не було відомо, що Денікін та його оточення ніякої України не визнає взагалі? Абсолютно не дивно, що після захоплення Києва «білі» — а вони контролювали місто до 16 грудня 1919 року — негайно розпочали жорстке переслідування української преси, школи, громадських організацій, в цілому всього українського. Ленін та його команда діяли значно підступніше: вони Україну «визнавали», але тільки «робітничо-селянську», «радянську», у вічному союзі з «червоною» Росією. Це теж позначилося, разом із соціальною демагогією більшовиків, на перебігу боротьби. — І.С.).

Але продовжимо цитувати «Літопис» Доценка: «До Думи в ту мить підходив Запорізький Корпус своєю передовою частиною — кінним полком Чорних Запорожців. Не мило і не радісно було бачити йому російський прапор. Полк спинився: він не хотів їхати там, де маячив цей прапор, як символ гніту і неволі для війська і всього українського народу. Кілька козаків одділилося, під’їхали під Думу і зачали вимагати, щоб негайно був скинутий чужий прапор. Ніякі пояснення не помогли, і галицький старшина мусив скоритися національній волі сильніших од нього: прапор скинено... Невдовзі кінь командира корпусу, отамана Сальського, рушив з місця і копитами потоптав російський трьохкольоровий прапор при згуках тисячної товпи — «слава Україні!»

«В цім часі, — розповідає Доценко, — вже великі частини денікінської армії вступили до Києва. Переодягнені російські офіцери з кулеметами обсадили доми навкруги Думи, а добровольчі частини обеззброювали цілі куріні галицьких бригад, Мазепинський полк... Наказів, що робити, частини не отримували (?! Дежавю. — І.С.). Правда, в цей час з’явився генерал Крауз, почав переговорювати з «білими» добровольцями генерала Бредова, щоб не допустити до пролиття крові. Обеззброєння наших частин ішло своїм порядком, генерал Крауз переговорював, боючися даремного пролиття крові, хоч маючи до своєї розпорядимості цілі три корпуси війська (!. — І.С.). А чи подумав генерал Крауз про те, скільки вже перед тим було пролито неповинної крові? Свята кров мучеників за найсвятіші ідеали людства — свободу, рівність, братерство і самостійність — пролилася і лилася, а тут не хотіли проливати крові тих, хто посягав на ці найсвятіші ідеали — по якому праву?»

«В директиві війську, — підкреслює Доценко, — було ясно зазначено — нічого свого не уступати, а тут все уступлено, — бо, бачите, боялися крові, і то в той час, коли наш народ уже сам підняв повстання і проти Денікіна, і проти більшовиків. Про що і як саме говорив генерал Крауз з генералом Бредовим — це поки що була таємниця для всіх (і зараз тут існує занадто багато секретів. — І.С.), а українське військо мусило з великим болем у серці залишати Київ. Тут тільки мушу ще додати, що коли біля Думи йшли торги про прапори, городський голова Рябцов, гласні (депутати. — І.С.) Думи й інші виступали з промовами й доказували справедливість вивішення російського прапору з єдинонедєлімовського погляду (чи треба нагадувати, що вже понад 20 років отой самий «триколор» є офіційним державним прапором РФ — і ця заявка на імперський реванш не була вчасно оцінена в Україні? — І.С.)».

«На вулицях Києва, — за свідченням Доценка, — відбувалося голосування — хто за два прапори, український і російський — підносив до гори два пальці і навпаки — та годі було щось розібрати... Що ж до більшовиків, то залишення Києва було для них величезним ударом. Троцький виступав з приводу неуспіхів на фронті з цілим докладом на засіданні членів ВЦІК про катастрофальне становище червоної армії і повне банкрутство більшовицьких доктрин на Україні, і вимагав напруження всіх сил, щоб всякою ціною затриматися тут, бо від цього, по його словам, залежало — бути чи не бути більшовикам і Великоросії».

Взагалі, за оцінками Доценка, який посилався до наближених до Головного отамана командирів, «у серпні 1919-го більшовицькому існуванню на Україні наближався кінець, бо їхні резерви, які були перекинуті з Лівобережжя, були розбиті під Києвом, і тепер залишалося українському військові одно — побідно просуватися вперед аж до кордонів України. Та положення більшовиків спасла добровольча армія Денікіна, яка вдарила по нас і перепустила південну червону групу перед своїм фронтом на північ, що дало можливість більшовикам передихати й розпочати знову боротьбу з нами (красномовний приклад єднання «білої» та «червоної» Росії! — І.С.)».

Попереду на українські війська чекала осінь 1919-го. Вона принесла надзвичайно жорстокі, страшні випробування. Про це — розповідь надалі.

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»