МЕНЮ

Покровитель українських автономістів

Петро КРАЛЮК
5 вересня, 2019 - 15:48

Звісно, можна виходити із засади, що історію творить народ. І творити культ народу, точніше простолюду, як це робило чимало українських діячів ХІХ ст. Але інтелектуальну історію творить не простолюд. Для такого творення потрібен і певний рівень освіченості, й елітарності. Тому творцями новочасної української ідеї були далеко не прості люди. Навіть Тарас Шевченко, який походив із селянського середовища, отримав чудову освіту в імперському Петербурзі й часто знаходився в середовищі освічених людей, зокрема дворян. Тому, хоч як би це комусь подобалося — новочасна українська національна ідея виросла в дворянському, елітарному середовищі.

Для того, щоб «запрацювали» ідеї, потрібні не лише особистості, здатні їх продукувати. Потрібне ще середовище, де би ці ідеї знайшли своїх адептів. Потрібна також «атмосфера», яка б сприяла просуванню ідей у цьому середовищі.

Створення такого середовища для української ідеї в першій половині ХІХ століття було непростим завданням. Адже тогочасна українська еліта, зокрема малоросійське дворянство, уже не мала своїх державних інститутів. Те саме можна сказати й про інститути культурні. До того ж значна частина українських культурних діячів того періоду була відірвана від своїх коренів — вони жили й діяли в Петербурзі. Можна сказати навіть так: столиця Російської імперії стала чи не головним культурним осередком України. Тут виявився геній — Тараса Шевченка. Тут реалізував себе як письменника Микола Гоголь. Хоча останнього не можна однозначно відносити до українських культурних діячів. Серед відомих українських петербуржців були Євген Гребінка, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш тощо.

Та все ж на українських землях, передусім на землях колишньої Гетьманщини, створювалися неформальні проукраїнські культурні осередки. Для них важливим питанням стало обґрунтування й захист прав малоросійського дворянства, що, зрештою, вело до пропаганди «козацької слави».

Одну з головних ролей у створенні сприятливих умов для поширення української ідеї відіграв князь Микола Рєпнін-Волконський (1778 — 1845). Останній з 1816 по 1834 роки (протягом 18 років!) був малоросійським губернатором, і йому підпорядковувалися терени колишньої Гетьманщини. Від його позиції й діяльності залежало чимало. Він, зважаючи на його російське аристократичне походження, міг би стати типовим імперським централізатором. Однак князь, радше, став автономістом і посприяв (свідомо чи несвідомо) розвитку українського руху.

Чому це так сталося? Ймовірно, спрацювала вдача цієї людини. Перебуваючи на тій чи іншій посаді, він вважав, що потрібно творити добро людям, піклуватися про їхній добробут. Саме так він діяв, коли займав посаду управителя Саксонії в 1813 — 1814 роках. Те саме можна сказати і про перебування його на посаді малоросійського генерал-губернатора.

Тим паче, що дехто з місцевих малоросійських автономістів ладний був бачити в його особі можливу кандидатуру на гетьмана України. Адже після ліквідації Гетьманщини частина козацтва жила ілюзіями щодо її відновлення. Так, ходили чутки, ніби Катерина  ІІ зробить гетьманом Петра Румянцева або Григорія Потьомкіна. Останнього неофіційно іменували гетьманом. У період правління Павла І так думали про графа Івана Гудовича, який був одружений на дочці Кирила Розумовського. А потім цю традицію пов’язували з Рєпніним. Адже він одружився з онукою Розумовського.

Перебуваючи на посаді малоросійського генерал-губернатора, Рєпнін намагався відстоювати права місцевого дворянства. Але особливо заслуговує на увагу його діяльність щодо відновлення козацтва як військової та суспільної верстви України. Він відстоював право козацтва вільно розпоряджатися землями та успадковувати їх. Рєпнін подав до Сенату спеціальний рапорт про права козаків, які підтверджувалися історичними документами. Губернатор застерігав, що «заборона історичних прав малоосвіченого, але мужнього народу, який дбайливо ставиться до своєї власності, може викликати непередбачувані наслідки».

У 1830 — 1831 роках Рєпнін здійснив спробу відновити козацтво як військову одиницю. Князь передбачав не лише створення козацьких військових формувань, а й те, що козаки матимуть обмежену форму самоврядування. На жаль, і цей проект не став реальністю.

Через кілька років, у 1834 році, Рєпнін змушений був піти у відставку. Тут були різні причини. Але показово, що як одну із причин називали автономізм малоросійського губернатора.

Взагалі-то сумнівно вбачати в його особі переконаного автономіста. Хоч як би там було, князь проводив політику, яка визначалася в імперському Петербурзі (наприклад, за часів генерал-губернаторства Рєпніна відбувалася на ввіреній йому території уніфікація законодавства у відповідності до законів Російської імперії). Але, з іншого боку, він відстоював інтереси місцевого населення, зокрема козаків. І це дало певні результати — передусім у сфері культурній.

Саме за часів генерал-губернаторства Рєпніна з’являється й набуває поширення на теренах колишньої Гетьманщини «Історія русів» — своєрідний маніфест тогочасних українських автономістів. Чи мав князь стосунок до появи цього резонансного твору, сказати важко. Але проукраїнська атмосфера, створена ним у генерал-губернаторстві, могла сприяти і виникненню, і поширенню «Історії...». Показово, що в «Короткій записці про малоросійських козаків», написаній Репніним, він посилається на «Історію русів». Також посилання на цей твір є в «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського, до написання якої князь мав безпосереднє відношення.

Рєпніну ми завдячуємо появою першої систематичної праці з історії України, адже він у 1816 році, ставши малоросійським генерал-губернатором, умовив Бантиш-Каменського поїхати до Гетьманщини для написання цієї роботи, хоча той мав набагато цікавіші пропозиції — йому пропонували посаду аташе при російській дипломатичній службі в Неаполі. Рєпнін створив історику умови для роботи. Бантиш-Каменський обійняв посаду урядовця з особливих доручень при генерал-губернаторові, виконував деякий час обов’язки управителя канцелярії, залишаючись водночас на дипломатичній службі в Міністерстві закордонних справ. Він мав доступ до губернських архівів. Рєпнін також допоміг йому отримати матеріали з приватних архівів та колекцій. Без такого сприяння створення першого систематичного наративу з історії України було б проблематичним. Князь не лише ділився з істориком своїми думками щодо минулого України, а й був автором окремих фрагментів. Наприклад, його перу належить опис битви під Берестечком.

Звісно, Рєпнін знав про те, яке значення надавав імперський Петербург творенню «правильного» російського історичного наративу. Знав він і про призначення царем Олександром        І в 1803 р. Миколи Карамзіна офіційним істориком. Той протягом тривалого часу працював над систематичною історією Росії. Якраз у 1816 році, коли Рєпнін загітував Бантиш-Каменського взятися за написання історії України, почали виходити перші томи «Історії держави Російської» Карамзіна. Проект написання «Історії Малої Росії», яким опікувався князь, можна трактувати як таку собі регіональну альтернативу імперському історіографічному проекту.

Звісно, «Історія Малої Росії» була офіційним виданням — адже вона готувалася під егідою малоросійського генерал-губернатора. Книжка мала пройти цензуру. Тому вводити в її текст якісь автономістські моменти було недоречно. Через те «Історія Малої Росії» не виглядала так радикально, як «Історія русів» чи деякі інші твори з історії козаччини, що поширювалися в рукописах.

Рєпнін, проводячи централістську політику імперського Петербурга, звісно, не міг допустити, щоб написана під його керівництвом «Історія Малої Росії» не вписувалася в загальноросійську історію, офіційний варіант якої був підготовлений Карамзіним. До речі, в цій «Історії...» є чимало посилань на Карамзіна. Тому, на позір, вона виглядає як історія однієї з провінцій Російської імперії.

Але це лише одна сторона медалі. Є й інша. Рєпнін фактично дав свою відповідь на «історіографічний виклик» імперського Петербурга. Адже при всій своїй «вписаності» в загальноросійську схему історичних подій «Історія Малої Росії» показувала особливості українських земель, передусім Гетьманщини. При цьому велика увага зверталася на козацтво як на феномен, що утвердився на цих землях. Варто також відзначити, що подібних регіональних історій в імперській Росії того часу не було створено.

«Історія...» Бантиш-Каменського в чотирьох частинах побачила світ у 1822 р. За життя історика ця праця була ще перевидана в 1830 і 1842 роках. Це свідчить і про певну популярність твору, і про те, що вона справила помітний вплив на формування бачення української історії як у самій Україні, так і загалом у імперській Росії.

Попри недоліки «Історії Малої Росії» (домінування «козацької історії», звернення уваги переважно на діяннях гетьманів, переобтяженість фактичним матеріалом, коли «із-за дерев не видно лісу», відверте русофільство, яке не давало можливості об’єктивно висвітлювати й оцінювати події) ця робота мала велике значення для формування української історичної свідомості. Вона продемонструвала, що Україна (переважно колишня Гетьманщина) має свою історію. І хоча остання вписується в історію загальноросійську, однак має свої особливості. Відповідно, можна було робити висновки, що Мала Росія повинна мати свій особливий статус. Звісно, такі висновки Бантиш-Каменський не робив. Але до них могли дійти його читачі.

Робота Бантиш-Каменського дала старт для творення систематичних наративів з історії України. Цю справу продовжив Микола Маркевич (1804 — 1860), який майже в той самий час, коли Бантиш-Каменський опублікував третє видання своєї «Історії...», в 1842 — 1843 роках випустив у Москві п’ять томів своєї «Історії Малоросії». При її написанні історику теж допомагав Рєпнін, надаючи різноманітні матеріали.

Хоча праця Маркевича у деяких моментах повторювала роботу Бантиш-Каменського, вона стала помітним кроком у розвитку ідей українського автономізму. Дотримуючись загальноприйнятої для російської імперської історіографії думки щодо єдності росіян та українців у давні часи, історик вважав, що росіяни були молодшими братами українців, що Південна Русь, «відділившись від своїх молодших братів — населення Півночі, — звільнилася від татарського ярма, взяла собі ім’я Малоросія, приєдналася до Литви, а згодом до Польщі, але нею правили власні удільні князі, нащадки Рюрика, та воєводи, визнані Литвою й польським королем». Звісно, Маркевич демонструє лояльність щодо Російської імперії, позитивно говорить про Переяславську раду, проте звертає увагу на конфлікти між українцями й росіянами, на їхню неприязнь.

«Історія Малоросії» Маркевича викликала незадоволення в шовіністично налаштованих російських діячів, зокрема Віссаріона Бєлінського. Останній, критикуючи цю працю, вважав, що, оскільки Малоросія ніколи не була державою, то й своєї історії в строгому значенні цього слова не мала.

Рєпнін всіляко сприяв розвитку культурних інституцій на території колишньої Гетьманщини, передусім у Полтаві, де знаходився центр генерал-губернаторства. При його підтримці почав активно розвиватися Полтавський театр, директором якого певний час був Іван Котляревський. Останній, як відомо, написав для Полтавського театру дві п’єси — «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Із цих п’єс почалася історія нового українського театру. Котляревський підтримував тісні стосунки з Рєпніним, листувався з ним, повідомляв князя про справи Полтавського театру. Зі свого боку, Рєпнін допомагав Котляревському. За його сприяння у 1817 р. останній був підвищений до чину майора, був нагороджений перстнем із діамантом і почав отримувати щорічну пенсію в розмірі 500 рублів (доволі значна на той час сума). Князь також відіграв важливу роль у викупі відомого українського актора — Михайла Щепкіна — з кріпацтва.

Рєпнін також контактував із Миколою Гоголем. Останній часто гостював у нього за кордоном, у маєтку в Яготині й Одесі. Особлива тема — стосунки Рєпніна та його сімейства із Тарасом Шевченком. Кобзар неодноразово — у 1843 — 1845 роках — відвідував Рєпніних у їхньому маєтку в Яготині, затримуючись там на тривалий період. Його пов’язували дружні стосунки з дочкою Рєпніна — Варварою. Вони залишалися сердечними друзями до кінця життя поета. Перебуваючи в Яготині, Шевченко мав можливість більш тісно познайомитися з освіченими українськими діячами колишньої Гетьманщини, які виношували ідеї автономізму. Це не могло не вплинути на поета. Не виключено, що чимало патріотичних ідей він почерпнув саме тут.

Загалом, можемо констатувати, що завдяки Рєпніну на теренах колишньої Гетьманщини в першій третині ХІХ століття пожвавилося українське культурне життя. Не без його участі тут сформувалася атмосфера, яка сприяла поширенню українофільських ідей.