Після фронту...

Тема вселенська і необмежена в часі

Народ і воля нам понад усе... Андрій Бессараб  Після фронту всіляко буває. Хто раптом депресує. А чому б і ні: тато, мама працюють, хліб приносять — можна й поскиглити в неробстві. Хто до чарки потягся, хто в мафії жебраків себе «знайшов». На жаль, усе буває. Та більше буває в нашому, українському, народі, що, переживши фронт, тяжкі поранення, люди не падають духом. Вони далі живуть достойно, повноцінно — вирішують проблеми сімейні, громадські, повоєнно-психологічні, знаходять себе в потрібній собі й Україні праці, здоровій життєдіяльності. Саме про колишніх фронтовиків, духом незламних, — подальша розповідь. Власне, про героїв книжки журналістки-шістдесятниці Маргарити Довгань «Шпитальні нотатки». З багатьма авторка і нині підтримує дружні стосунки.

Андрій Бессараб

Волонтер Тимур Нішніанідзе свого часу записав інтерв’ю з офіцером української армії Андрієм Бессарабом, у якому дав таке резюме: «14 тисяч годин полону не вбили в ньому ні патріота, ні творця, ні романтика». У 2019 році світ побачила збірка поезій старшого лейтенанта Андрія Бессараба «Ми не маємо права не бути сильними». Родом він із Чугуєва на Харківщині. Тут варто нагадати читачам, що в перші дні після звільнення з полону, Різдвяного вечора 2018 року, в Київському шпиталі Андрій на запитання схвильованої журналістки: «Як Ви витримали полон, тортури ті?!» відповів: «Нас рятував Стус!» і почав читати напам’ять Його поезії. А пізніше, у вступі до власної поетичної збірки, висловився унікально й афористично: «...починати треба із себе, від себе йти, створюючи навколо світлий простір». Так він і почав.

Бізнес розвиває. Родину плекає. Творчість духовна, поетична завжди з ним і в ньому. І завжди просить рідний край, аби розповідав,

Як ворогів перемагав,

Людською мужністю натхненний,

Як кожен раз з руїн вставав

І був завжди благословенний.

 

Руслан Корольов

Буває і таке повоєння, як у Руслана Корольова, Русіка. Так любовно його називають американські друзі. Наш воїн служив у миротворчому війську НАТО в Боснії, а тоді — в АТО. Колись уламки гранати посікли ноги. Підлікували медики — знов у бій. Уже у 2020 році з тяжкими пораненнями з Київського шпиталю, після серії попередніх операцій, потрапив на операційний стіл одного з найкращих хірургів США. Мета була зберегти руку і позбавити її постійних болів. І лікареві Неалу Чену це вдалося! Велика Йому дяка!

А над воїном нашим узяли теплу, сімейну опіку бостонські українці — Ганна Севастьянова і подружжя Володимир Чмирьов та Галя Чабан. Вони давно опікуються нашими пораненими в українсько-російській війні бійцями, яких приймає Америка, якщо виникають складні ситуації.

Руслан уже вдома, а Галиночка і далі цікавиться його життям. Написала щемливого листа, яким логічно завершити цю лаконічну розповідь про Руслана.

«Руслан стільки переніс, захищаючи нашу рідну землю! У психологічно складний час після операцій ми намагалися урізноманітнити йому дні всілякими цікавинками, розвагами, обігріти сімейним теплом. Дай Бог, аби проведений у Бостоні час допоміг йому в остаточному оздоровленні».

На фото Руслан (у центрі) у хвилину відпочинку з бостонськими друзями на березі Атлантичного океану

Руслан Мураєв

Тяжке поранення сталося в липні 2016 року. Давненько. Багато пережито. Герой він і є герой. Колишній доброволець АТО нині живе повнокровним мирним життям. Допомагає в цьому, зокрема, і спорт! Подивіться уважно на фотко: Руслан у спортзалі, займається... боксом однією рукою! Просто для себе, для гарту. Є такий вид спорту в параолімпійців. Почав служити у Покровському райвійськкоматі. Чи не найбільша радість — маленький синочок Данилко. Бабуся Валентина написала в листі його повне ім’я на старовинний лад — Даніїл і додала, що весь вільний час тато-воїн — із синочком! І вся родина думає, як, власне, і ціле здорове людство в Україні і на всій планеті, про чимшвидший  скон зловорожої кремлівської нечистої сили.

 

Віталій Чуб

Ніколи не забуду того божественного моменту свого життя! Перші числа травня 2015 року. Сиджу в коридорчику інфекційного відділення Київського військового шпиталю. Чекаю на мінометника Віталія Чуба, героя Дебальцевого, як я його називаю. Йому вже дозволено спілкуватися з гостями. Рани залатані, контузія, по можливості, приборкана, а от із хворобою Боткіна ще воювати і воювати...

Отже, сиджу я на лавиці у сумному коридорчику. Трохи далі, праворуч, за столиком схилилися дві медсестри. Щось своє пишуть. Тиша... У голові снують сумні, болісні думки впереміш із вогниками надії, бо вже побувала у хірургії, гнійній хірургії, неврології...

Тиша... Раптом! Десь ізгори, наближаючись, звуки... ріднісінької бадьористої мелодії. Аж підскочила! Руку на груди. Губи заворушилися:

Ще не вмерла України

Ні слава, ні воля.

Ще нам, браття-українці,

Усміхнеться доля.

І медсестрички повставали. Підспівують. Усім в очах засяяло! А сходинками, награючи на сопілці Гімн України, спускається до нас воїн-доброволець, мінометник, син чернігівської землі Віталій Чуб!

Це був момент, коли людині все нездоланне і недосяжне раптом стає досяжним, можливим! Ще відчула тої миті Віталія особливо близьким мені, рідним. Назавжди...

Різне приносять люди пораненим — і фрукти, горіхи, і... котлети, ще гаряченькі, старанно замотані, у скляній баночці, а буває, грошенят на тумбочці коло ліжка залишать. От і Чубові трохи перепало. Він у момент, по секрету, втік на хвилинку зі шпиталю до магазину музичних інструментів, та й купив сопілку!..

...Тепер уже рік двадцять перший двадцять першого століття... Віталій давно вдома. Та, куди дінешся, дебальцевський «спадок» весь час нагадує про себе, тож треба дбати про здоров’я. І долати негаразди допомагає Віталієві... мистецтво! Без мистецтва повноцінне людське життя неможливе — така філософія Чуба з Бобровиці, з Довженкового краю. Свого часу закінчив Ніжинське культосвітнє училище, завідував Будинком культури, Герой Майдану... Час летить. Донечка подарувала молодому дідусеві, героєві російсько-української війни, онука Валентина. І Ви, читачу, бачите на фото святий дует сопілкарів — дідуся і внука; рік 21-й! Та чекає на хлопця пізнання ще багатьох видів творчості, бо дідусь його — також поет, живописець, ікони малює. А ще — різьбяр! Любить Валентин роздивлятися його горельєф на дереві «Полювання». Там уся краса чернігівської природи оспівана. Особливо хлопцеві подобається, як вепрів дідусь вирізьбив!

Поки дружина далеченько на заробітках, донечка — у своїх клопотах, Віталій ще й городець, садок плекає. Зрозуміло, з помічником-онуком. Грушку, яблуньку посадив. А оце — щепив персика. Каже: «У наших краях це диво. Побачимо. Я вірю в дива. Приживеться, дасть плід!» І тут — мистецтво!..

Пишаюся, що 20 лютого 2021 року поминала Героїв Небесної Сотні разом із Сином землі Сіверської(однієї з найдавніших у княжій Україні), митцем і воїном Віталієм Чубом. Це засвідчує наше фотко біля каплички.

Лист від Сергія Бабського

Сім років минуло від початку війни. Сім років тому я прийшов у військкомат і сказав: «Якщо потрібно — звіть». І мене позвали, одразу. Поїхав на схід у складі 95-ї бригади. Довго і звитяжно воювати мені не довелося. Уже в середині червня 2014 року отримав тяжкі поранення і вирушив у багатомісячний тур по шпиталях і лікарнях. Завдяки родині, лікарям і небайдужим людям не тільки вижив, а й повернувся до звичайного життя(наскільки це можливо з моїми травмами).

Процес повернення не був ні легким, ні швидким. Найсильнішим психологічним чинником, який не давав «опустити руки» в тяжкі моменти, була і залишається моя родина — кохана дружина Оксана, сини Дмитро й Олександр, а тепер іще й донечка Соломійка. Прагнення зменшити вплив свого стану на якість їхнього життя дозволяє переступати через те, що вважаєш своїми межами.

У соціальному плані дуже допомогло, що керівництво підприємства, на якому я працював до війни, зберегло за мною місце і я зміг повернутися до активної праці. Та й узагалі, щоб перелічити всіх добрих людей, з якими мене звела доля, і все, що вони для мене зробили, потрібно писати окрему книжку. Щиро дякую їм, хай береже їх Бог!

Нині я працюю керівником кар’єру. Знаю і люблю свою роботу. Намагаюся більше часу проводити з родиною, бо вона — найкраще, що є в моєму житті. Радію, що можу бачити, як ростуть діти, прогулятися з дружиною містом, парком, зустрітися з батьками і друзями. Отримую задоволення, коли вдається виконати якісь будівельні роботи своїми руками (щоправда, зазвичай виходить трохи недолуго, але я й раніше не був дуже майстерним).

Можливо, це прозвучить дивно і нещиро, але я не шкодую через поранення і каліцтво. Я свідомо зробив свій вибір і знаю, що інакше не зміг би. Жалкую, що довелося страждати моїм рідним, що пропустив півтора року життя дітей, що не всі мої побратими повернулися додому.

Життя триває і триватиме після нас. Потрібно радіти всім його проявам, насолоджуватися кожним моментом, робити себе і світ навколо кращим. Ми відповідальні за своє майбутнє. Ми, всі разом і кожен особисто, створюємо країну, у якій хочемо жити. Завжди можна щось поліпшити — варто лише почати. Можливо, з себе.

Вадим Шевчук

Позивний «Ярема». Солдат-доброволець 81-ї аеромобільної бригади. Киянин. Два з половиною роки був на фронті. Слава Богу, кулі минали. А ворогу від нього дісталося...

У житті — людина мистецтва. Універсал. Майстер народних інструментів. Грає на лірі, бандурі. Співає. Художник-реставратор. Щойно повернувся додому — узявся реставрувати знамениту барокову церкву Миколи Набережного архітектора Григоровича-Барського. Ще й сам написав для храму сакральні живописні полотна «Юрій Змієборець», «Свята Варвара», «Остробрамська Богородиця»... Наступною була робота в Андріївській церкві. Ліна Костенко правильно назвала її — «Перлина Растреллі». І цієї церкви реставрацію недавно закінчено! Тепер маестро денно і нощно, буквально одержимо, працює у Софії Київській, де зараз ведуться планові реставраційні роботи. Слова майстра: «Тут буквально починаєш чути історію. Стіни промовляють до мене. Зумів оце зараз торкнутися епохи Петра Могили, реставруючи портал XVII століття».

Тішить воїна і митця його родина, його мудра і терпляча кохана Катруся. Донечка зовсім недавно подарувала онука. Підростають три сини. Побував оце з ними на виставці «Пекельна смуга», присвяченій обороні Донецького аеропорту. Розповідаючи про цей похід, Вадим висловився так: «Коли синам треба буде робити життєвий вибір, я певний, що вони згадають наш похід на “Пекельну смугу” і взагалі осмислять сенс боротьби цивілізації проти хаосу...»

Є чим зайнятися, над чим замислитися. Війна — суворий життєвий досвід. Вона дає вповні зрозуміти цінність життя і розпорядитися часом, відпущеним людині, найдостойнішим чином. Такою думкою завершилася коротенька бесіда воїна, митця, батька і тепер уже дідуся Вадима із найстарішою в Києві журналісткою і другом родини його Маргаритою Довгань.

А на фотках Ви побачите Вадимове життя.

 

Лист від Андрія Галича

Чи змінилося моє життя після АТО??? Однозначно ТАК!!! Чи легко до нього повернутися, до «звичайного життя»? Ні! І тут найбільша проблема як для воїнів, так і для родини й Держави в цілому. А полягає вона в тому, що реабілітаційних центрів у нас надто мало, немає досвіду такої роботи, тому самі атовці часто думають, що їм це не потрібно, мовляв, самотужки можуть впоратися із посттравматичними стресовими розладами. Та це не так.

Найбільше я вдячний родині, яка весь час, поки я був на фронті, підтримувала мене, молилася за мене. Тільки завдяки її підтримці я потрохи повернувся до звичайного життя, хоча були важкі моменти смутку, депресії, самозамкнення....

Час пливе. Вірю, буде наша Перемога над злом. Хоча поранення дають часом про себе знати, живу повноцінно. Розповім читачам про нове хобі. Акваріуми! Золоті рибки! Це заняття гріє душу, наближає до природи. Майже щовихідних їжджу на «Пташиний ринок», спілкуюся з однодумцями, обмінюємося досвідом, купуємо нові види рибок, рослини тощо. Спілкуюся на цю тему з людьми з інших міст: Одеси, Харкова, Миколаєва, Дніпра. Серед акваріумістів є багато учасників АТО. Це миле заняття відганяє тяжкі думки, висвітлює душу...

 

Афоризми воїнів

Тяжко поранений воїн АТО з Харківщини (з Великого Бурлука) Валерій Кузніченко: «Живу філософією Сковороди — світло бачиться тоді, коли світло в очах твоїх є».

Атовець Сергій Пєсчальніков з Івано-Франківська, герой Дебальцевого, який вивіз із пекла війни 22 дитини і був при тому тяжко поранений, під час бесіди у шпиталі сказав: «Як згадаєш, що можеш добре зробити, так і оптимізм повертається».

Атовець, галичанин Саша Сеньовський: «Для московської комуни війна — як наркотик. Але не вийшло їй в Афгані, не вийшло в Грузії, не вийде і в нас...»

Сакраментальний український афоризм від 23-літнього воїна родом із Закарпаття Дмитра Тромпака, який після шпиталю поїхав додому землю обробляти, а його брат попросився добровольцем на фронт —землю захищати: «Маємо землю благую, треба постійно її обробляти і постійно захищати».