Перші Капетінги й Україна-Русь

Українсько-французькі взаємини беруть свій початок із становленням України-Русі як держави і виходом її на міжнародну арену.

Князювання Володимира, Ярослава i перших Ярославичiв становить цiлiсну епоху в розвитку староукраїнської державностi, яка характеризувалася припиненням далеких та виснажливих завойовницьких походiв попередньої доби, спрямуванням натомiсть уваги на внутрiшню консолідацію країни, пiднесення її економічного життя і культури. Зусилля в цьому напрямі зробили Україну-Русь найбiльшою державою у тогочаснiй Європi.

Приблизно такий самий тривалий перiод полiтичної стабiлiзацiї переживала Захiдна Європа в роки правлiння династiї Каролiнгiв. Протягом цього часу завершилося формування нової цивiлiзацiї, в якiй аж до XII ст. переважало сiльське господарство; мануфактурне виробництво i торгiвля були менш вагомими. Духовним пiдмурком цiєї «Першої Європи», на думку деяких iсторикiв, було католицьке християнство, а також латинська мова, що її вживали елiтарнi верстви у релiгiйному та культурному життi й значною мiрою в державному управлiннi. Символом релiгiйної єдностi захiдного свiту було папство.

У свою чергу з прийняттям християнства Україна-Русь остаточно визначилася як європейська країна з переважаючими європейськими політичними і культурними орієнтаціями. При цьому Європа ще не була поділена у церковно-релігійному відношенні, а Візантія відігравала роль спільного культурного фактору і для Західної, і для Східної Європи. Особливістю київської церкви був її універсалізм і збалансоване ставлення як до східних, так і до західних християн. Київ і після 1054 року не заявив про роз’єднання з Римом, що створювало передумови для підтримання рівноваги у взаєминах України-Русі із Західним і Східним християнськими світами.

Саме Володимировi Великому належить пальма першостi в залученнi України-Русi до європейського полiтичного процесу. Благовiрним християнським володарем, «сильним державою i багатством» характеризується вiн у листi архiєпископа Бруно Кверфуртського до германського iмператора Генрiха II. Київський володар продемонстрував умiле орiєнтування в мiжнародних відносинах у Центральнiй Європi й блискуче користався цим вмiнням у своїй полiтицi щодо захiдних держав.

З IМЕНЕМ АННИ ЯРОСЛАВНИ ПОВ’ЯЗАНО ПОШИРЕННЯ В ЄВРОПI ВИСОКИХ КУЛЬТУРНИХ ЦIННОСТЕЙ УКРАЇНИ-РУСI. ПРО ЦЕ СВIДЧИТЬ, ЗОКРЕМА, ПРИВЕЗЕНЕ З НЕЮ ТАК ЗВАНЕ РЕЙМСЬКЕ ЄВАНГЕЛIЄ, НАПИСАНЕ КИРИЛИЦЕЮ, НА ЯКОМУ ПРОТЯГОМ СТОЛІТЬ ПРИСЯГАЛИ ФРАНЦУЗЬКI КОРОЛI ПIД ЧАС КОРОНАЦIЇ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

І Русь, і західноєвропейські держави шукали політичної підтримки і династичних зв’язків із Візантією, яка домінувала в тогочасному воєнно-політичному і культурному просторі Європи. В цьому неоднозначному процесі виникло конкурентне протистояння України-Русі з т.зв. Священною Римською імперією германської нації.

Християнська Візантія з її високою культурою, давнiми державними традицiями, блиском iмператорського двору могла слугувати певним еталоном у створеннi нових соцiальних i полiтичних iнституцiй Київської держави. Володимир прагне стабiлiзувати взаємини з Константинополем i змiцнити мiжнароднi позицiї Києва. Матримонiальна традицiя вiзантiйського iмператорського дому забороняла мати шлюб з варварами-iноземцями i поганинами, хоча з полiтичних мiркувань вiзантiйськi iмператори допускали винятки. Коли у 968 р. єпископ кремонський Лютранд за дорученням германського імператора Оттона I прибув до Константинополя для переговорiв щодо одруження його сина, майбутнього Оттона II, йому було сказано: «Нечувана рiч, щоб порфiрородна дочка порфiрородного iмператора могла бути видана за iноземця». Пiсля кiлькох рокiв переговорiв Оттону I довелося погодитися на шлюб свого сина з племiнницею візантійського імператора Iоана Цимiсхiя Теофано. Царiвна Анна, яку безуспiшно сватав Оттон І, стала дружиною його конкурента київського князя. Новiтнi дослiдження свiдчать, що iнiцiатором шлюбу Володимира i Анни був сам iмператор Василь II, оскiльки становище візантійського iмператорського дому виявилося критичним i змусило порушити його матримональну традицiю в обмiн на вiйськову допомогу України-Русi.

Таким чином, честолюбний будiвничий нової швидко зростаючої держави на сході Європи стає не просто членом родини європейських монархiв, але завдяки своїй «порфiророднiй дружинi» посiдає почесне мiсце в її iєрархiї, вiдтiснивши iнших претендентiв. Напередодні хрещення Русі-України у 987 році у Франції перервалася династія Каролінгів, і королівська корона дісталася графу Гуго Капету, який започаткував нову династію. Засновник нової династiї саме у цей час домагається руки «дочки священної iмперiї» для свого сина Роберта. Вiдразу пiсля коронацiї Роберта (день Рiздва 987 р.) було пiдготовлено листа вiзантiйським iмператорам Василю II i Костянтину, в якому французький король пропонував дружбу та союз i просив руки вiзантiйської принцеси. Деякi дослiдники вважають, що цей лист короля (вiн зберiгався у зiбраннi листiв Герберта Орiйяка — довiреного секретаря архiєпископа реймського) так i не був надiсланий до Константинополя. Цей план був облишений пiсля отримання французьким монархом вiстей про заручини Анни з руським князем. Саме тому вже на початку 988 р. Роберт одружився з Сусанною — вдовою Арнольда II, графа фландрського.

Подальшому зміцненню Старокиївської держави сприяла активізація її відносин із Західною Європою. Привертають увагу численні шлюбні угоди київських князів із західними династіями у ХІ — ХІІ ст. У цьому зв’язку варто зауважити, що цілком слушно Ярослав Мудрий носив прізвисько «тесть Європи».

Династичнi зв’язки Ярослава Мудрого i його нащадкiв набули характеру мiждержавних зносин i стали свiдченням активної iнтеграцiї України-Русi у захiдноєвропейський полiтичний i культурний процес. Для багатьох європейських монархів київський володар — один із наймогутніших у Європі, претендент на титул «царя», — став своєрідним еталоном феодального государя. Саме таким він виступає у середньовічних європейських хроніках, королівських сагах зводу «Хеймскрінгли».

Чи не найвiддаленiшим захiдноєвропейським партнером України-Русi Ярославової доби була Францiя. У 1048 р. французький король Генрiх I (1011 — 1060), третiй з роду Капетінгiв на престолi Францiї, вiдправив посольство в далеку столицю Русi — Київ — просити руки Анни, дочки Ярослава Мудрого. Все своє довге правлiння енергiйний властитель невеликого королiвського домену, нiцого порiвняно з обширними володiннями васалiв i сусiдiв, провiв у боротьбi проти молодшого брата Роберта, якому вiн був змушений поступитися герцогством Бургундiя, проти матерi Констанцiї, яка iнтригувала на користь молодшого сина, проти великих феодалiв (особливо графiв Блуа), проти нiмецького iмператора Генрiха III — за Лотарингiю, проти папства — за незалежнiсть французького єпископату. I хоча Генрiх I не розширив територiї свого королiвського домену, вiн досяг пiднесення мiжнародного становища Францiї i змiцнив престиж королiвської влади. Цьому, безперечно, сприяло встановлення династичних зв’язкiв із Руссю. Французький автор кiнця XVIII ст. Левеск, не вказуючи на джерело, вкладає в уста чільника французького посольства до Києва Готьє Савейра такi слова про Україну-Русь: «Край цей бiльш об’єднаний, бiльш щасливий, бiльш могутнiй, бiльш значний, бiльш культурний, нiж Францiя». Пізньої осені 1048 року французьке посольство разом із княжною Анною Ярославною повернулися до Франції. У травні 1049 року відбулися її вінчання з Генріхом І і коронація у Реймсі. Цей крок був пов’язаний насамперед з політичним процесом — затятою боротьбою французького короля з непокірними васалами, у якій Генріх Капет розраховував на військову і політичну підтримку України-Русі.

Була ще одна підстава для цього шлюбу. Капетінги були у родинних стосунках із багатьма династами Європи і нерідко укладали шлюби з ними всупереч настановам церкви, яка дозволяла шлюби родичів, починаючи від сьомого коліна. Батько Генріха І був відлучений від церкви за одруження зі своєю родичкою у четвертому коліні. Очевидно, це також вплинуло на прийняття рішення французького короля про свій шлюб з українською принцесою.

Анна народила трьох синiв: Фiлiпа — майбутнього короля, Роберта — що рано помер, i Гуго Вермондуа — засновника молодшої орлеанської гiлки Капетінгiв. Фiлiп ще за життя батька був увiнчаний королiвською короною. Пiсля смертi Генрiха Анна опiкувалася старшим сином i як за життя свого чоловiка, так i опiсля брала певну участь у державних справах. Із 113 документiв часiв Генрiха I i Фiлiпа I, що збереглися, 17 належать Аннi, або Агнесi (деякi дослiдники припускають, що вона прийняла католицький обряд та iм’я Агнеса). Причому на одному з них стоїть її власноручний пiдпис кирилицею: «Анна королева».

Генріх І був слабкою особистістю, чим користувалися його васали і змушували королівський двір до частих переїздів. Під час цих «мандрівок» Анна вступає в інтимні стосунки з графом Раулем де Крепі, лідером антикоролівської ліги, одним із наймогутніших феодалів Франції. Після смерті Генріха І, попри застереження папського престолу, коханці взяли морганатичний шлюб і перебували в ньому аж до смерті Рауля у 1074 році. Починаючи від 1061 р., вони спільно здійснювали регентство над малолітнім королем Філіпом.

Пiсля другого овдовiння Анна знову з’являється при дворi й бере участь у державному життi, проте пiдписується вже не як королева, а як мати короля. З iменем Анни Ярославни пов’язано поширення в Європi високих культурних цiнностей України-Русi. Про це свiдчить, зокрема, привезене з нею так зване Реймське Євангелiє, написане кирилицею, на якому протягом століть присягали французькi королi пiд час коронацiї.

Далі буде