Нездоланна воля націй

Уїнстон Черчилль про фактори Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні

Зовсім небагато було керманичів, політичних та військових, які після завершення Другої світової війни мали право заявити: «Це — моя Перемога, бо я зробив у неї особливий, персональний внесок, роками, вдень і вночі, працював, не знаючи втоми, аби наблизити її». Безперечно, одним із перших (якщо не першим) у цьому дуже короткому списку по праву має стояти ім’я великого британського прем’єра (у 1940—1945 та 1951—1955 роках) Уїнстона Леонарда Спенсера Черчилля.
   Сам Черчилль завжди оцінював свої особисті заслуги у Перемозі доволі стримано (принаймні, у публічному спілкуванні). Ось його висловлювання, датоване якраз 8 травня 1945 року: «Я не бачу в цьому жодного мого особистого внеску. Ця заслуга цілком належить нашій великій нації, представники або нащадки якої живуть в усіх куточках світу. Це в їхніх грудях палає левине серце, а мені лише випала честь час від часу гарчати по-левиному». Втім ясно, що Черчилль чітко розумів, яким буде його «слід в історії». Саме тому (і це по-людськи цілком зрозуміло) він був страшенно розчарований підсумками перших повоєнних парламентських виборів у Британії наприкінці липня 1945 року, які він програв лейбористам, дорікнувши співгромадянам за «невдячність». Що ж, сер Уїнстон, цілком можливо, саме цієї миті згадав власні слова: «Демократія є найгіршим видом правління... якщо не брати до уваги інші».

Варто звернути увагу на базові, засадничі фрагменти з публічних промов, бесід, публіцистичних статей Уїнстона Черчилля, які припадають на роки Другої світової. Окрім насолоди від бездоганного стилю автора та еталонного рівня володіння ним англійською літературною мовою (саме тому 1953 року Черчиллю було присуджено Нобелівську премію з літератури за «високе мистецтво історичної та біографічної оповіді, а також за блискучу ораторську майстерність на захист гуманістичних людських цінностей») це читання дасть змогу гранично ясно зрозуміти фундаментальні речі: 1) За що, власне, боролися вільні Об’єднані нації, Британія в тому числі, у Другій світовій війні і якою була страшна альтернатива  Перемозі; 2) Які риси було необхідно виявити у ці героїчні часи цілому народові та його керівникові; 3) Межі компромісів та вимушених (і тому виправданих) союзів, зокрема співпраці з СРСР; 4) Світ після Перемоги — яким він має бути, щоб людство ніколи більше не потерпало від страхіть війни; 5) Вміння Черчилля передбачати (часто пророче) дальший розвиток подій — як локальних, так і глобальних. Оце, мабуть, вражає найбільше.

Наочний приклад. Травень 1938 року. Сер Уїнстон поки що — «просто» депутат. Ще багато хто не відчуває, наскільки близькою є загроза війни — в Британії також. А Черчилль у ці дні заявляє (промова в Манчестері): «Життя в Британії, її слава, її місія у світі є можливими лише за умови національної єдності, а національна єдність може бути можливою лише в ім’я мети, ще більш високої, аніж сама нація. Хоч як би відрізнялися наші політичні переконання, яким би великим було розходження наших партійних інтересів, якими б різними були наше покликання і наш соціальний стан, нас об’єднає одне: ми будемо захищати наш Острів від тиранії та агресії, і, наскільки це в наших силах, ми готові простягнути руку допомоги іншим, хто, можливо, перебуває в більш безпосередній небезпеці, ніж ми самі. Ми відкидаємо прогниле й розтлінне пораженство в усіх його проявах. Ми хочемо, щоб наша країна була сильною і перебувала у безпеці — а безпеку їй може дати тільки сила». Показово, що іще до початку війни Черчилль веде мову про «життя Британії» і про загрозу існування нації. І, звісно, про силу — він, який брав участь у десятках воєн і знав, що мир — то найвища воля націй, зовсім не був пацифістом. Може, саме це і врятувало Британію у страшні роки, коли вона практично самотужки протистояла гітлеризму.

1940 рік. Найважчі часи — на кону саме існування Британії як незалежної держави. Саме тоді Черчилль, звертаючись до народу, з вражаючою відвертістю каже, що не може обіцяти нічого, крім крові, тяжкої праці, поту і сліз — адже боротьба точиться за право народу на вільне від тиранії життя, і буде дуже важко. Саме тоді, виступаючи в парламенті, сер Уїнстон заявив: «Британський народ добровільно пожертвував величезною частиною своїх важко здобутих свобод задля того, щоб мати можливість у часи війни найкращим чином послужити справі свободи й честі, якій він без останку присвятив усі свої набутки й самого себе. Парламент стоїть на сторожі цих пожертвуваних свобод, і тому його священним обов’язком буде відновити їх повною мірою, коли Перемога увінчає наші зусилля і нашу стійкість».

І далі, фрагмент з тієї ж промови в парламенті 21 листопада 1940 року: «Ми маємо пройти ще дуже довгий шлях. Я ніколи не приховував ані від нації, ані від парламенту похмурої сторони небезпек і випробувань, котрі нам загрожують, адже ми бачимо їх явно перед собою, і я знаю, що саме у важкі хвилини британські чесноти сяють особливо яскраво і саме в цих небачених випробуваннях сутність наших демократичних інститутів, які створювалися так важко і так повільно, розкривається в усій своїй внутрішній та непереможній силі».

Однак збереження парламентської влади — конкретно, влади Палати громад — було для Черчилля, навіть під час війни, справою принципу, бо війна з нацизмом була для нього передовсім зіткненням двох систем: гітлерівського тоталітаризму та парламентської демократії, у перевагу котрої він свято вірив. Саме тому Черчилль, який з 11 травня 1940 року очолював Військовий кабінет, поєднуючи посади прем’єр-міністра та міністра оборони, ніколи не порушував питання про передачу йому всієї повноти влади, в обхід парламенту. І ще — він (як видно і з фрагменту наведеної вище промови) говорив своєму народові гірку, ба навіть нестерпну правду. Водночас ні на мить не втрачаючи віри в Перемогу і волю до неї. Це було конче важливо і вплинуло на перебіг війни.

Мабуть, жодна з історичних заяв прем’єра Британії не викликала (й досі не викликає) такої хвилі коментарів, аналізів (і осудів з боку правих і вкрай правих експертів: мовляв, був зроблений засадничо неправильний вибір), як його слова про підтримку Радянського Союзу після вторгнення Гітлера 22 червня 1941 року.

Процитуємо самого Черчилля: «Впродовж останніх двадцяти п’яти років ніхто не був таким послідовним ворогом комунізму, як я. Я і зараз не відмовляюся від жодного слова, котре я колись говорив про нього. Але все це тьмяніє перед тим видовищем, котре відкривається перед нами тепер. Минуле з його злочинами, помилками й трагедіями відступає убік. Я бачу російських солдатів, що стоять на порозі своєї рідної землі, що охороняють поля, які їхні батьки обробляли з давніх давен. Я бачу їх, які стоять на сторожі своїх осель, де моляться їхні матері й дружини, бо бувають часи, коли всі моляться — про безпеку своїх коханих, про повернення своїх рідних, своїх воїнів, своїх захисників. Я бачу десять тисяч сіл Росії, де засоби до існування так важко витискалися із землі, де ще існують первісні людські радощі, де дівчата сміються, а діти граються... Я бачу, як на це все насувається жахлива нацистська військова машина... Я бачу також тупі, вимуштрувані, покірні, жорстокі маси гунської солдатні (показово: слово «гуни» Черчилль вживав не раз, характеризуючи нацистів! — І.С.), що тягнеться, як зграя повзучої сарани».

А далі — по-перше, знову повторена клятва: «У нас є лише одна мета, лише одне-єдине несхибне прагнення. Ми твердо вирішили знищити Гітлера і всі сліди нацистського режиму. Від цієї мети нас ніщо не відверне — ніщо. Ми ніколи не розпочнемо переговори, ми ніколи не домовлятимемося з Гітлером або будь з ким з його банди. Ми будемо битись із ним на суші, ми будемо битися з ним на морі, у повітрі аж доти, допоки, за Божою допомогою, ми не знищимо саму його тінь і не звільнимо народи Землі від його ярма». І після цих слів — ключова думка, яка багато в чому визначила рішення Черчилля про союз із СРСР (зі Сталіним, це, безперечно, так): «Будь-яка людина або держава, які борються проти нацизму, отримають від нас допомогу». Тут, поза сумнівом, була своя логіка. Логіка Перемоги.

Зараз, через багато десятиліть, легко критикувати це рішення — особливо тим, хто ставить нацистську Німеччину та СРСР (у персональному вимірі — Сталіна та Гітлера) на одну дошку, нагадуючи при цьому (слушно!), що до того Британія багато місяців сама протистояла нацистській агресії, а Сталін «плідно» домовлявся з Гітлером. Це так — але Черчилль за тих обставин просто не міг вчинити інакше, сказавши: «Що Сталін, що Гітлер — чума на обидві ваші доми». Йшла війна з Німеччиною, і він не мав права, як Гаррі Трумен, тоді сенатор, заявити: «Якщо ми побачимо, що перемагає Німеччина, нам (США. — І.С.) слід допомагати Росії, а якщо перемагатиме Росія — слід  допомагати Німеччині». Це Трумен ще міг тоді дозволити собі робити такі заяви з-за океану.

Варто мати на увазі, що Черчилль не зрікався свого рішення і в подальшому, навіть після багатьох років «ворожого союзу» і конкуренції зі Сталіним, після знаменитої різко антисталінської промови у Фултоні (яку називають ще «Мускули миру»). Ось його оцінка 1948 року: «Після того, як німці розбиті, легко засуджувати тих, хто усіма силами прагнув заохочувати військові зусилля росіян... Але що сталося б, якби посварилися з Росією у той час, коли німці все ще мали триста-чотириста дивізій на полях битв? Наші надії невдовзі нас обманули, але все ж таки у той час у нас не могло бути інших надій».

Ми вже говорили про дивовижну спроможність Черчилля прозрівати майбутнє. Він ясно бачив і майбутнє нової, об’єднаної Європи після війни. З його виступу в Цюриху (листопад 1946 року): «На мій погляд, першим кроком до відтворення європейської сім’ї народів має бути налагодження партнерства між Францією та Німеччиною (подібна декларація між де Голлем та Аденауером з’явилася лише 1962 року. — І.С.)... Духовне відродження Європи без участі Франції та Німеччини з їх величезною культурною спадщиною є просто неможливим». І ще — вельми суттєве уточнення: «Структура Сполучених Штатів Європи, якщо ця спільнота буде побудована на надійних, добре продуманих засадах, має бути такою, щоб економічний рівень кожної держави, що входить до них, не мав би визначального значення. Малі країни відіграватимуть у новому об’єднанні не менш вагому роль, аніж великі, тому що авторитет тієї чи іншої країни буде визначатися, головним чином, її внеском у спільну справу». Цікаво порівняти це з політичною практикою сьогоденних ЄС-івських чиновників.

***

Визначальна для світу роль Черчилля у подоланні нацизму доведена переконливо — спільною Перемогою. Конче необхідно повертатися до його роздумів та висловлювань, оскільки це, окрім притаманного йому високого літературного рівня, відбиває багатющий досвід цього видатного політика, який завжди міг наполягати на своїй позиції задля упорядкування життя на засадах покарання Зла.