«Мусимо йти, бо спинити походу не можна»-3

Історичне значення та уроки української революції 1917—1921 років

Закінчення. Початок читайте «День» № 85 — 86, 90 — 91
   А ось думка Голови Директорії УНР Симона Петлюри. Відповідаючи в листопаді 1919 р. на запитання, чи ми своєю боротьбою здобули що-небудь для України, він упевнено заявив: «Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати, як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність».

Наступні покоління дослідників успішно продовжили справу своїх попередників, справедливо наголошуючи на тому, що революція по суті вивела наш народ із політичного небуття. «Не вистачає сказати, — зазначав І.Лисяк-Рудницький, — що революція український народ переродила; вірніше буде, коли ствердимо, що вона його, як політичну націю, взагалі щойно народила. Просто на очах, упродовж місяців чи максимально двох-трьох літ, відбувся в головокружно прискореному темпі процес національної кристалізації, що нормально повинен був простягатися на десятиліття. В цьому відношенні ми всі, як і чергові українські покоління, мусимо будувати на тому, що створила революція, мусимо її продовжувати і вивершувати».

Особливої уваги заслуговує думка щодо цього відомого сучасного дослідника Станіслава Кульчицького. «Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але вона — і тільки вона! — наголошує він, — покликала до життя УСРР. Без цієї боротьби неминуче виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією. Хоч радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все-таки з’явилася країна з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу».

Не варто недооцінювати й значення державотворчої спадщини української революції. Всі форми або моделі національної державності -УНР доби Центральної Ради, Гетьманат П.Скоропадського, ЗУНР та УНР періоду Директорії, незважаючи на короткі терміни існування, до того ж у дуже складних умовах, змогли нагромадити цінний досвід національно-державного будівництва. Вони значно збагатили насильницьки перервану колонізаторами на цілі століття державницьку традицію нашого народу. Незважаючи на поразку, революція заклала таке міцне коріння нашої державності, що навіть тоталітарний більшовицький режим не зміг повністю його викорінити, підтвердженням чого стало майже 70-річне існування УРСР.

З аналізу боротьби за національну державність випливає ще один незаперечний висновок. Саме сила і масовість українського визвольного руху змусили В.Леніна, ЦК РКП (б) не лише звернути увагу на національні прагнення українців, але й тією чи іншою мірою рахуватися з ними. Свідченням цього є суттєві корективи, внесені ними в свою політику в Україні, ухваливши, зокрема, на VIII всеросійській конференції РКП (б) в грудні 1919 р. спеціальну резолюцію «Про Радянську владу на Україні».

Нарешті, зазначимо, що українська революція мала також важливе міжнародне значення. Адже її вибух посприяв краху і демонтажу двох великих світових імперій, на руїнах яких з’явилася згодом ціла низка нових незалежних держав. Крім того, героїчна боротьба армії УНР, усіх українських патріотів проти російської Червоної армії зірвала завойовницькі плани більшовиків щодо підкорення інших країн та народів. Навіть вожді більшовизму -В.Ленін і Л.Троцький вимушені були визнати, що масовий повстанський рух в Україні, який розгорнувся весною 1919 р., зірвав вторгнення російських військ в Угорщину. Так й знамените «Диво на Віслі» влітку 1920 р. під Варшавою, що врятувало Західну Європу від більшовизму, навряд чи було б можливе без героїчного спротиву Червоній армії з боку військ армії УНР під Львовом і Замостям.

НАЙВАЖЛИВІШІ УРОКИ РЕВОЛЮЦІЇ

Вони логічно випливають із здійсненого нами аналізу причин її невдачі. З огляду на критичне становище, в якому перебуває наша країна внаслідок хоча й відкрито не оголошеної, але по суті справжньої війни, визначимо найперший з уроків. Будь-яка революція, а тим паче держава, лише тоді чогось варті, коли вони здатні себе захистити. У випадку України ця аксіома, зважаючи на її геополітичне розташування і гіпертрофовану агресивність сусідньої Росії, набуває винятково важливого значення. Лідери Української революції з самого початку недооцінили необхідність створення власної регулярної армії, не зрозуміли, що саме вона покликана бути опорою і гарантом національної державності та її суверенітету. На превеликий жаль, цю фатальну помилку повторили й провідники сучасної України. Лише втрата Криму і частини Донбасу нарешті протверезила їх, та й то, як виявилось, далеко не всіх. Якби це було не так, то велика хвиля пацифізму, миролюбства до агресора не охопила б наше суспільство понад два роки тому. Надто дорогу ціну вже сплатив наш народ за названу помилку і кінця їй, на жаль, не видно.

Аналізуючи майже тридцятилітню історію існування сучасної України, її внутрішню й зовнішню політику, доводиться констатувати, що цінні уроки революції 1917 — 1921 рр. здебільшого залишились не засвоєні нашою провладною елітою, хоча вітчизняна історична наука в цьому відношенні й нагромадила значні творчі здобутки. Візьмемо, для прикладу, зовнішню політику. Якби правлячі кола новітньої України не проігнорували досвід українсько-російських відносин революційної доби (не кажу вже всіх останніх чотирьох століть), то вони б не гралися понад два десятиліття то в позаблоковість, то в багатовекторність, то в нейтральність, а доклавши всіх зусиль, давно добилися, як наші західні сусіди, вступу України в НАТО і безпека країни була б надійно гарантована. «Логіка розвитку національного руху в Україні, — писав С.Петлюра, перебуваючи вже в еміграції, — веде до повторення військових дій 1918 — 1920 років. Ми хотіли б, щоб неминучість їх була засвоєна широкими кругами громадянства... Між царською Росією і сучасною комуністичною для нас немає різниці, бо обидві вони являють тільки різні форми московської деспотії та імперіалізму». Не прислухались, на жаль, до цих порад .

Із названого вище випливає ще один повчальний урок: країна, яка недооцінює, а тим паче не визнає національно-визвольного руху власного народу, ігнорує досвід вітчизняного державотворення, не шанує своїх справжніх національних героїв, а натомість орієнтується на цінності свого недавнього колонізатора, така країна не має майбутнього. А хіба не це ми перманентно спостерігали тривалий час уже в незалежній Україні?

Характерно, що методи боротьби російських окупантів проти сучасної України дзеркально повторюють діяльність більшовиків проти УНР. Тоді, як і тепер, спочатку розгорталася шалена антиукраїнська пропагандистська кампанія з метою дезорганізації та розколу населення України, дискредитації національно-визвольного руху та його лідерів, консолідації місцевих проросійських сил, роздмухування громадянської війни. Потім створювалися маріонеткові псевдодержавні утворення (типу сучасних «ДНР» і «ЛНР»), один перелік яких зайняв би багато місця. Вони покликані були боротися з українською владою. Згодом, нібито на прохання повсталих робітників і селян України, вступала російсько-більшовицька армія, хоча офіційно, як і в наш час, це заперечувалося.

Один з найважливіших уроків — необхідність консолідації та єдності всіх громадян України, всіх політичних партій, громадських організацій і рухів. У єдності — сила. Весь вітчизняний і зарубіжний історичний досвід свідчить, що загальнонаціональна єдність і згода — наймогутніша зброя проти будь-якого ворога.

Ще один урок — необхідність захисту від появи внутрішнього антиукраїнського фронту. Враховуючи непросте, нерідко драматичне колоніальне минуле України, він так само важливий для збереження незалежності і соборності, як і захист від зовнішнього ворога. Ми повинні убезпечити себе, тим паче в умовах війни, від людей, які чи з метою наживи, чи з політичних міркувань у критичний момент можуть підтримати ворога. Ось чому потрібна негайна заборона так званої п’ятої колони, діяльність якої спрямована на примирення і капітуляцію перед ворогом.

Нарешті, наступний урок стосується наших нинішніх західних партнерів. Дуже хочеться вірити, що на цей раз вони не допустять стратегічного прорахунку щодо України. Адже понад сто років тому країни Антанти і США явно недооцінили міжнародне значення справедливого вирішення українського питання і використали наші землі лише як розмінну монету в своїй великій грі. Вони не визнали УНР, не надали їй жодної допомоги і фактично залишили на розправу більшовицькій Росії. Тому сьогодні нашій владі конче необхідно значно активізувати зусилля вітчизняної дипломатії на всіх рівнях з метою розширення і зміцнення антипутінської коаліції, отримання вагомішої допомоги з боку наших західних партнерів і більш надійних гарантій безпеки.

Понад сім років нинішній лідер Росії, мов якусь мантру, багаторазово повторює, що ніякої української нації не існує, росіяни і українці — один народ, який неминуче об’єднається в одній (усім відомо якій) державі, що величезні російські території нібито подаровані Україні більшовицькими вождями (остання подібна заява з’явилася кілька днів тому). Звісно, що всі ці нісенітниці давно відкинуті історичною наукою і можна було б на них не реагувати. Але вони яскраво свідчать, що навіть окупувавши понад сім відсотків нашої території, новоявлений фюрер цим не обмежиться, якщо його не зупинити. Чи розуміє це наша провладна команда, що прийшла до влади на хвилі пацифізму, порозуміння й миролюбства з хитрим і підступним агресором? Питання це радше риторичне. Величезну тривогу викликає також кричуща фахова некомпетентність багатьох її представників з ключових питань державного управління, військового будівництва, національної безпеки, зовнішньої політики.

Перед лицем навислої над Україною грізної небезпеки всі наші громадяни, політичні партії, громадські організації і рухи, влада і опозиція повинні згуртуватися з метою захисту державного суверенітету і відновлення територіальної цілісності Батьківщини, відродження й розвитку її економіки, науки, культури, здійснення необхідних політичних і соціально-економічних реформ, інших завдань державотворення. Наслідки майже тридцятилітніх вагань і хитань, тупцювання на місці замість модернізації і розвитку, іноді навіть зворотного поступу, відкинули Україну на узбіччя світового розвитку. Ліміт дорогоцінного часу давно вже вичерпано. Час всерйоз братися за роботу, щоб витягнути країну з прірви, в яку вона потрапила внаслідок недолугої політики кількох поколінь можновладців. Будь-яке ухиляння від роботи і відповідальності, від виконання кожним свого обов’язку, який диктується нинішнім моментом, є неприпустимим злочином. Адже всі ми просто не маємо права на ще одну поразку і втрату України. Хоча мудрі люди й говорять, що на поразках вчаться, але ж горе чекає на переможених.