«Мусимо йти, бо спинити походу не можна»

Історичне значення та уроки української революції 1917—1921 років

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
    Століття тому гіркою поразкою завершилася майже чотирирічна героїчна, нерідко навіть драматична, боротьба кращих синів і дочок нашого народу за відродження й захист своєї національної державності та соборності. Зрештою Україна втратила нещодавно здобуту незалежність, а її землі були розшматовані на частини між сусідніми країнами. Справжню ціну тієї трагедії ми відчуваємо й досі, незважаючи на те, що вже майже три десятиріччя живемо в незалежній Україні.

Смертельна небезпека, яка нависла сьогодні над нашою державою внаслідок триваючої вже понад сім років віроломної агресії путінської Росії, ще більше актуалізує події понад 100-річної давнини. Адже, незважаючи на суттєві відмінності між добою, що розглядається, й сучасною Україною, чітко простежується немало схожого, іноді навіть дивовижно тотожного. Тому звернення до багатого досвіду Української революції 1917-1921 рр., аналізу причин її невдачі з метою врахування повчальних уроків і недопущення нової національної катастрофи має важливе значення.

Однак перш ніж перейти до безпосереднього висвітлення заявленої теми, доцільно, на наш погляд, висловити деякі методологічні засади.

Українська революція 1917—1921 рр. ознаменувала собою небачений до того стрімкий злет національно-визвольного руху українського народу, справила величезний вплив на всю подальшу його долю. Відправним моментом для розкриття сутності революційних процесів, що розпочалися в 1917 р. в Україні, має бути усвідомлення того факту, що головним чинником і поштовхом до них стало повалення в лютому того року царського самодержавства в Росії. Отже, державність України виникла не як безпосередній наслідок широкого національного руху, а як природна реакція на розпад центральної влади в Російській імперії, як засіб самозбереження нашого народу. Тобто не внутрішні причини ініціювали її державне оформлення в 1917 р., а насамперед зовнішні обставини, що багато в чому визначило весь подальший хід революційний подій та їх трагічне завершення. Так було й на теренах Західної України наприкінці 1918 р. після краху Австро-Угорської імперії. В цьому полягає одна з головних причин виняткової складності й драматизму становлення нашої національної державності в 1917—1920 роках. До речі, й сучасна незалежна Україна, як відомо, теж з’явилася в 1991 році внаслідок розвалу тодішньої надімперії — СРСР, що, в свою чергу, значною мірою обумовило такий важкий шлях її становлення.

З огляду на вищезазначене важливо враховувати таке застереження видатного історика України, голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського. «Наша українська революція, на жаль, не розвивалася самостійно, — писав він на початку 1918 р., — вона весь час мусила марширувати за конвульсійними рухами революції російської, хаотичної і страшної. Російська революція потягнула нас через кров, через руїну, через огонь.

Мусимо йти, бо спинити походу не можна. Мусимо перейти через цей страшний огонь і знищення. Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в цей момент: самостійність і незалежність нашого народу». Наголошую, що таке ж доленосне завдання стоїть перед українським народом внаслідок нинішньої агресії російського імперіалізму.

На жаль, національно-визвольна боротьба українців не вилилася тоді в єдине державницьке річище. На теренах України функціонувало кілька державних утворень (УНР доби Центральної Ради, Українська держава гетьмана П. Скоропадського, УНР періоду Директорії, Західно-Українська Народна Республіка, тричі повставала радянська форма державності). «Трьох синів рідних, — писав з цього приводу В’ячеслав Липинський, — має сьогодні наша мати — спільна наша людська громада — Україна: хлібороба-гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціалістичного інтелігента-демократа й республіканця, і пролетаря-більшовика та інтернаціоналіста. Всі сини її поріжнені, кволі, слабосилі й сильної, об’єднуючої їх всіх національної ідеї вони досі для громади своєї створити були не в силі». Ці слова нашого видатного політичного мислителя можуть служити надійним орієнтиром як для вивчення тієї епохи, так і усвідомлення однієї з найголовніших причин втрати Україною своєї державності.

Ще одним важливим моментом для розуміння сутності тодішніх подій в Україні, їх величезної складності й драматизму було те, що тут схрестили зброю не тільки українці, які по-різному, іноді навіть діаметрально протилежно, бачили шлях до національного державотворення. З самого початку Україна, частіше не з власної волі, опинялася в епіцентрі боротьби різних міжнародних ворожих блоків і зовнішніх впливів, неодноразово ставала об’єктом військової агресії з боку Німеччини, Австро-Угорщини, більшовицької і білогвардійської Росії, Англії, Франції, Польщі, Румунії тощо. Саме тут, на українській землі, нерідко сходились у вирішальних битвах різноспрямовані тенденції міжнародного розвитку, силоміць втягуючи в свою орбіту також Україну, грубо нехтуючи її національними інтересами, знищуючи українську державність і нав’язуючи нашому народу ворожі йому окупаційні режими. Зокрема, двічі (в 1919 і 1920 рр.) її територія була основною ареною збройної боротьби між російською Червоною армією і російськими білогвардійськими військами.

Варто при цьому наголосити, що у бурхливому вирі численних війн, революцій та інтервенцій, які вогняним смерчем неодноразово пронеслися тоді Україною, найголовнішою і безперечно визначальною подією було національне пробудження українського народу, відродження української нації, героїчні, нерідко просто-таки відчайдушні спроби її кращих синів і дочок відновити, утвердити та захистити свою державність.

Незважаючи на величезні жертви і гідний подиву героїзм своїх прихильників, Українська революція зазнала в кінцевому підсумку невдачі. Національна державність не змогла закріпитися на теренах України. Натомість утвердилася радянська форма державності (УСРР), що спиралася на військовий, політичний та економічний потенціал РСФРР, цілковито підпорядковувалася московському більшовицькому проводу і зберігала власну державність суто номінально. Якщо до революції українські землі входили до складу двох великих імперій — Російської та Австро-Угорської, — то внаслідок її поразки вони виявилися розділеними вже між чотирма державами — РСФРР (згодом СРСР), Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Таким чином, українське питання не тільки не отримало свого позитивного розв’язання, але й перспективи його вирішення значно погіршилися.

ЧОМУ РЕВОЛЮЦІЯ ЗАЗНАЛА ПОРАЗКИ?

Невдача Української революції пояснюється багатьма об’єктивними і суб’єктивними причинами. Зокрема, дуже несприятливими виявилися зовнішньополітичні чинники. Однак фатальні наслідки мали передовсім притаманні українському руху серйозні внутрішні слабкості. Крім того, його лідери припустилися й чималих помилок.

Головна біда — це жалюгідний стан українського суспільства напередодні революції, його політична недозрілість до державного будівництва. Революція 1917 р. захопила українську націю несформованою, скаліченою структурно й духовно, з низьким рівнем національної самосвідомості переважної маси населення. Навіть для провідників українського руху вона вибухнула зненацька. Безперечно, що все це було наслідком багатовікового національного і соціального гноблення нашого народу, колоніального становища України в Російській імперії.

В українській суспільно-політичній думці тієї доби майже неподільно домінували ідеї соціалізму й федералізму, що теж віддзеркалювало недорозвиненість національно-визвольного руху. Їх сповідували фактично всі основні українські політичні партії. Утопічні соціально-політичні концепції соціалістів гальмували процес національно-державного будівництва, орієнтуючи маси на вирішення нереальних завдань.

Тим часом досліджуваний період характеризувався надзвичайною складністю політичного й соціально-економічного становища, кардинальними змінами ситуації в Україні й навколо неї, викликаними тривалою імперіалістичною війною, численними збройними інтервенціями, глибокою соціальною революцією й громадянською війною. Саме на цьому тлі щойно відродженій Український державі необхідно було негайно вирішувати такі грандіозні за масштабами завдання, розв’язати які вона була неспроможна.

Як відомо, будь-яка держава міцна насамперед підтримкою якнайширших верств суспільства, щиро зацікавлених в її існуванні. На жаль, соціальна база створених українцями форм державності виявилася недостатньою, до того ж вона з року в рік звужувалася. За національну державність боролися лише порівняно нечисленна українська інтелігенція та частина селянства. Багато революційно налаштованого населення керувалося в своїй боротьбі настроями романтичного козакофільства, що вилилося згодом в анархічну отаманщину. До того ж в обставинах гострого класово-політичного протистояння привабливішими для частини дезорганізованого різними політичними силами населення стали не національно-державницькі цінності, а комуністичні та інтернаціоналістські гасла. Не випадково, що до них згодом примкнули навіть розчаровані власним безсиллям деякі українські інтелігенти. Еволюція частини лівих есерів і соціал-демократів у бік комунізму, радянської форми державності негативно позначилася на долі національної революції.

Далі буде