Кар’єра честолюбного німця на російській службі

30-ті роки XVIII ст. дозволяють говорити про появу ще одного, цього разу німецького, фактора в формуванні черги претендентів на українську корону.

Після смерті засновника Російської імперії та початку там доби палацових переворотів у цій черзі стали з’являтися нові обличчя. Деякі історики схильні звинувачувати першого міністра — керівника правління гетьманського уряду у 1734—1737 роках генерал-лейтенанта князя А. Шаховського — у планах стати «російським гетьманом» України, оскільки він уже після призначення на посаду подав окрему думку щодо повноважень очолюваного ним органу, протестуючи проти самого принципу колегіальності у схваленні рішень. Російський історик Ф. Матушевський на початку ХХ ст. писав: «Кн. Шаховской стоял за сохранение гетманского управления Малороссией, но с тем, чтобы гетманом был великоросс, рассчитывая, по всей вероятности, в случае принятия его проекта, самому стать гетманом Малороссии...». Такої ж думки дотримуються і деякі сучасні українські дослідники. На наш погляд, підстав для такого висновку недостатньо, адже ще 1733 р. на запитання кабінет-міністрів щодо потрібних заходів на випадок смерті тогочасного гетьмана Данила Апостола Шаховський, який вважався в Санкт-Петербурзі фахівцем з українських справ, відповідав: «По моему слабому мнению, не соизволит ли ее величество по смерти нынешнего гетмана определить одну персону, как теперь генерал Нарышкин, которого назвать наместником гетманства, чтобы он все войсковые и челобитнические дела отправлял...» Таким чином, цією «персоною» не обов’язково мав бути автор записки. Але Кабінет імператриці Анни Іоанівни не пристав на думку останнього, боячись, що одноосібне правління іноземця викличе невдоволення українського народу. До того ж царський міністр на чолі України фактично мав лише цивільну владу. Зверхником над Російською армією в Україні та козацьким військом, а, отже, і головною адміністративною постаттю на Гетьманщині, фактичним її керівником, формально не маючи відповідного титулу, був військовий командувач та київський генерал-губернатор.

Нам невідомо, чи претендував на українську корону Йоган-Бернгард фон Вейсбах (1665-1735) — уродженець Сілезії, граф Священної Римської імперії (1730), командувач «Українського корпусу» російської армії у 1718—1719 та 1726—1729 роках, київський генерал-губернатор (1731—1735). Тим більше, що саме на цей час (1727—1734) припадає недовгий період відновлення гетьманства і правління Данила Апостола. Тож Вейсбах захопився придбанням українських маєтностей, ставши другим після А. Меншикова великим землевласником в Україні. «Богемському графу» належало 1245 селянських дворів. Свої маєтки він отримував переважно внаслідок конфіскації власності опальної старшини. Так, тільки з вилучених ґрунтів Пилипа Орлика 1722 р. цар подарував генералові 500 дворів із посполитими. Про політичні амбіції чи плани Вейсбаха стати на чолі України нічого достеменно не відомо.

ФЕЛЬДМАРШАЛ БУРГАРД ФОН МІНІХ БУВ ВЕЛИКИМ ЧЕСТОЛЮБЦЕМ. ЗВАННЯ «ГЕРЦОГ УКРАЇНИ» ЗДАВАЛОСЯ ЙОМУ ЦІЛКОМ ДОСЯЖНИМ...

Проте відкрито на українську корону висловив претензії його наступник в Україні, головна дійова особа польських кампаній 1734 р. та Російсько-Турецької війни 1735—1739 років, головнокомандувач Дніпровської армії генерал-фельдмаршал Бургард-Крістоф фон Мініх, або Іван Христофорович Мініх, як звали його в Росії (1683—1767). Цей уродженець німецького міста Ольденбурга на російській службі отримав цілу низку звань та титулів (графа Російської імперії — 1728, президента військової колегії і генерал-фельдмаршала — 1732). Як справедливо зауважував сучасний український дослідник О. Репан, «протягом війни він мав вищу військову владу на цій території (Гетьманщини. — Г. П.). Враховуючи воєнні умови, військову і цивільну владу не завжди можна було розділити».

Мініх був типовим військовим авантюристом першої половини XVIII ст. Починаючи з 16 років, він встиг послужити під французьким, дармштадським, гессен-кассельським, саксонським прапорами. Взяв участь у війні за іспанську спадщину 1701—1714 років у військах антифранцузького альянсу, воював у Італії, Німеччині, Франції. Коли війна у Західній Європі закінчилася, мав намір запропонувати свою шпагу королю Швеції Карлу ХІІ, але той раптово загинув у грудні 1718 р. під стінами Фрідріхсгаля у Данії. Замість Швеції військова доля 1721 р. привела Мініха в Росію. Тут він отримав звання генерал-поручника, став сумлінним виконавцем амбітних інженерних задумів Петра, зокрема будівництва Ладозького каналу в 1722—1730 роках. Імператор, судячи зі спогадів самого Мініха, вважав його найкращим інженером на своїй службі. Але цього було замало честолюбному німцю. В умовах постійних палацових переворотів у Російській імперії він збирав нові звання, титули та ордени, став генерал-губернатором Санкт-Петербурга, Інгерманландії, Карелії та Фінляндії, президентом Військової колегії, членом Кабінету імператриці та ін.

Сучасники звинувачували Мініха не лише у честолюбстві, але приписували йому державні злочини на меркантильній основі. Так, під час війни за польську спадщину з обложеного військами Мініха вільного міста Данцига влітку 1734 р. за загадкових обставин утік король Станіслав Лещинський, очільник антиросійської партії. Недоброзичливці наполягали, що найбільше втечі допоміг хабар, заплачений особисто фельдмаршалу. Характерно, що у своїх записках, писаних уже за імператриці Катерини ІІ виключно для неї, Мініх не обійшов це питання, написавши загадково, проте з посиланням на власну роль у подіях: «Известно, какимъ образом я принудилъ короля Станислава, переодетого крестьянином, удалиться в Кенигсбергъ и оставить Польшу». Це не завадило фельдмаршалу стягнути з багатого Данцига двомільйонну контрибуцію за відсутнього короля, за тривалий спротив тощо. Згодом ця контрибуція конвертувалася у земельну власність Мініха за кордоном.

Перша спроба фельдмаршала розжитися власними можноволодіннями припала на перший етап Російсько-Турецької війни 1735—1739 років. Російська армія вступила на територію сучасної Молдови. Отже, головнокомандувач почав плекати думки про встановлення свого правління на цих теренах, із власним двором, підданими і спадковим наслідуванням. Війна була виграна Росією, проте з молдавських теренів довелося забратися через недолугість Віденського двору, який поспіхом уклав мир із Туреччиною. Відтоді прагнення полководця отримали інше спрямування.

Мініху спало на думку отримати в повне володіння Україну, де розміщувався його корпус, зі статусом герцогства. Мемуарист і ад’ютант фельдмаршала К. Манштейн згадував про такі події, спочатку окресливши претензії Мініха на Молдавське (Валаське) господарство: «... вынужденный после заключения мира вернуться на Украину, он задался гораздо более странным намерением. Он просил себе титул герцога Украинского и высказал свое намерение герцогу Курляндскому (Е. Бірону. — Г.П.), подавая ему прошение на имя императрицы. Выслушав об этом докладе, государыня (імператриця Анна Іоанівна. — Г. П.) сказала: «Миних еще очень скромен, я думала, что он просит титул великого князя Московского».

Утім, без нагороди за блискучий фінал війни Мініх не лишився. Імператриця надала йому звання підполковника лейб-гвардії Преображенського полку (полковником міг бути тільки імператор), орден Андрія Первозваного, а також усі українські маєтки покійного Вейсбаха. Разом із тим його повністю усунули від фактичного управління Гетьманщиною, поклавши ці обов’язки на Джеймса Френсіса Едварда Кейта — відомого емігранта-якобіта, брата спадкового маршала Шотландії, який за рекомендацією іспанського короля ще 1727 р. перейшов на російську службу генерал-майором. Характерно, що за нетривалий період свого правління (1740—1741) Кейт запам’ятався українцям, на відміну від свого попередника, як «мудрий, лагідний і благодійний начальник», про що згадував у своїй «Історії Малой России» Д. Бантиш-Каменський.

Відомості про певні риси характеру Мініха дозволяють стверджувати, що він був таким самим честолюбцем, мисливцем за маєтностями і титулами, як і А. Меншиков. Зокрема, під час його арешту та слідства за імператриці Єлизавети стало відомо, що фельдмаршал отримав від угорської королеви (невдовзі імператриці Священної Римської імперії Марії Терезії) «гершафт» (можноволодіння) Вартемберг у Сілезії та від короля Пруссії Фрідріха-Вільгельма І — «амт» (маєток) Берген/Біген у Бранденбурзі. Мініх, виправдовуючись, запевняв, що відбулося це нібито без наполягання з його боку — як знак подяки від згаданих володарів за його військовий внесок у розгром турків 1739 р. та відстоювання прусських інтересів при імператорському дворі в 1740 р. Як і Меншиков свого часу, Мініх мріяв про власну державу, нехай і не дуже велику за розміром.

Після повалення регента Бірона в 1740 р., яке, власне, організував сам Мініх, а практично здійснив уже згаданий Манштейн, фельдмаршал знову повернувся до ідеї отримати українську герцогську корону, а з нею, як писав мемуарист, «полновластия над этой страной». Це було пов’язано з розчаруванням діями правительки Анни Леопольдівни, фактично посадженої на трон самим Мініхом. Вона не поспішала надавати організатору перевороту звання генералісимуса, посаду першого міністра, задовольнити інші його непомірні претензії. Істотні розбіжності між правителькою та Мініхом виникли також щодо війни з Пруссією. Тому Мініх подав у відставку, що раптом була прийнята.

Очевидно, саме тоді він удруге забажав отримати Україну в спадкове володіння, ймовірно, як своєрідне відступне. За свідченням Манштейна, лише власний син зміг умовити фельдмаршала не подавати такого офіційного прохання. Невдовзі, 1741 р., уже за Єлизавети, Мініх як один із чільних провідників «німецької партії» за попередніх правителів потрапив під слідство, ледь не був страчений. На довгі 20 років його було заслано до Сибіру. Повернувся він після приходу до влади імператора Петра ІІІ 1762 р., який призначив його генерал-губернатором Сибіру (з проживанням у Санкт-Петербурзі). І хоча він єдиний з оточення Петра ІІІ пропонував чинити опір державному перевороту, на чолі якого стала дружина імператора, Єкатерина ІІ не тільки не стала переслідувати його, а, навпаки, надала право входити до неї без доповіді. Саме їй адресував Мініх свої записки, в яких ішлося про вдосконалення державного управління в Росії.

Таким чином, і ще одна спроба зробити з України напівсамостійне герцогство (очевидно, на зразок німецьких мікродержав, об’єднаних у Священну Римську імперію) залишилася не здійсненою.

Українська корона, яка не давалася нікому в руки, продовжувала своє примарне існування. Полювання за нею займало певне місце у планах політичних авантюристів, безвладних господарів, принців без спадщини, а володарі Російської імперії, як і раніше, не забували демонструвати такий козир у зовнішньополітичній грі.