Гомер походив з українських земель?

Хоча, насправді, Росія до грецької революції та й загалом до грецької історії має далеке відношення. А ті її «перехресні моменти» з грецькою історією часто насправді мають українські корені. Бо зв’язки українських земель з Грецією сягають сивої давнини.

Уже в знаменитій «Іліаді» Гомера зустрічаємо згадки про українські землі, власне Північне Причорномор’я. Як би це фантастично не звучало, але не виключено, що автор зазначеного епічного твору походив з нинішніх південноукраїнських земель. Принаймні деякі опосередковані дані дають підстави так твердити. Ще в стародавній Греції велися дискусії про місце народження Гомера. За честь вважатися його батьківщиною змагалися Хіос, Смірна, Саламін, Колофон, Родос, Аргос, Афіни тощо.

Однак деякі моменти дають підстави пов’язувати Гомера та його епічні твори, передусім «Іліаду», з територією Північного Причорномор’я. Головним героєм «Іліади» є Ахілл, культ якого мав поширення саме на цих землях. У гімні лесбоського поета Алкея (кінець VІІ — початок VІ ст. до н.е.) він іменується «владикою скіфської землі». Святилище на честь цього героя знаходилося на острові Левка (нині острів Зміїний, що належить Україні). У стародавніх греків існував міф про виникнення цього острова. Там розповідалося, що на прохання Фетіди Зевс звелів Посейдону підняти з дна морського чистий, нічим не заплямований острів спеціально для того, щоб поселити на ньому Ахілла із дружиною Єленою. Саме він є єдиним володарем острова й ніхто зі смертних не мав права поселитися на ньому.

Культ Ахілла існував на Тендрівській косі — поблизу давньогрецького міста Ольвії (зараз це околиці міста Миколаєва). На честь цього божественного героя тут відбувалися свята, спортивні (кінні) змагання, знаходився в цьому місці також Ахіллів храм та вівтар. Писемні джерела свідчать, що ім’я Ахілла було нерозривно пов’язане з Ольвією та її околицею. В останній період історії Ольвії Ахілл стає верховним божеством цього поліса. За стан святилища Ахілла, загальне шанування та проведення свят відповідала колегія ольвійських архонтів. Ахілл сприймався ольвополітами як покровитель їхнього міста й захисник кордонів. Вони іменували його Понтархом (володарем Понту) і навіть Вічним отцем. У ІІ ст. н.е. Ахіллу приписувалося багато функцій. Він міг би замінити усі інші божества, якби тут не були такими сильними політеїстичні тенденції. Культ Ахілла пережив навіть Ольвію. Ще в V—VІ ст. йому продовжували робити жертвоприношення на острові Левка. А візантійський історик другої половини ІХ ст. н.е. Лев Диякон, посилаючись на античні джерела, вважав, що Ахілл був скіфом, походив з містечка Мірмікон, яке знаходилося на півночі від сучасної Керчі. Вигнаний скіфами за свій жорстокий і нестримний норов, він оселився у Фессалії. Доказом скіфського походження Ахілла, вважав Лев Диякон, є покрій його накидки, скріпленої застібкою, звичка битися пішим, біляве волосся, світло-сині очі, дратівливість і дикість. До речі, саме такий образ Ахілла створив Бред Пітт у відомому голлівудському кінофільмі «Троя».

Не менш важливим моментом, який дає можливість пов’язати Гомера з Північним Причорномор’ям, це надзвичайна популярність поета в цьому регіоні. Навіть коли слава Гомера в материнській Греції зменшилась, тут, зокрема в Ольвії, вона лишалася незвично високою. Про це свідчить філософ Діон Хризостом у своїй «Борисфенітській промові». Він, розповідаючи про своє спілкування з ольвополітом Калістратом, пише: «Знаючи, що Калістрат — шанувальник Гомера, я відразу заговорив про нього. Майже всі борисфеніти (маються на увазі жителі Ольвії. — П. К.) наполегливо читають цього поета, напевно тому, що вони і тепер ще войовничі, а може через любов до Ахілла: вони надзвичайно шанують його..., і окрім Гомера ні про кого іншого не хочуть і слухати. Хоча вони грецькою говорять не зовсім уже чисто завдяки тому, що живуть серед варварів, але все-таки «Іліаду» майже всі знають напам’ять. Я, жартуючи, сказав Калістрату: «Як ти думаєш, Калістрат, який поет кращий, Гомер чи Фокілід?» — «Та я не знаю й імені іншого поета, — з посмішкою відповів Калістрат, — та й, напевно, і ніхто із присутніх: ми не визнаємо нікого іншого за поета, окрім Гомера, але зате його знає майже кожен». І справді, їхні поети згадують лише про Гомера в своїх віршах...»

Закономірно виникає питання, чому саме в Північному Причорномор’ї зберігалися такі сильні гомерівські традиції? Невже через периферійність цього регіону? Чи, можливо, тут певну роль відігравала історична пам’ять, яка пов’язувала Гомера з цими землями?

Нарешті, є ще один момент, який опосередковано підтверджує гіпотезу про походження Гомера з українських земель. Традиційно він вважається сліпим поетом-піснярем. Саме так його представляють у давньогрецьких джерелах. Однак у стародавній Греції не зустрічаємо, окрім Гомера, відомих незрячих поетів-співців. Виняток становить хіба що Ольвія, де існував інститут сліпих співців і, за свідченням Діона Хризостома, він зберігався до початку нашої ери. Як правило, феномен сліпих співців відсутній у інших європейських культурах.

Однак серед європейських народів є один, у котрого незрячі поети-співці посідали помітне місце в культурі. Це — українці, що мали сліпих співаків-кобзарів. Перші згадки про них припадають на ХV—ХVI ст., коли предки українців починають освоювати північнопричорноморські степи, де ще зберігалися грецькі поселення. Можливо, тоді інститут сліпих співців, який існував у греків Північного Причорномор’я, був адаптований українцями і зберігався ними до початку ХХ ст. А, можливо, це було відновлення глибинно-архаїчних індоєвропейських традицій, про які ми не знаємо. Кобзарі (бандуристи, лірники), подібно до Гомера, були мандрівними незрячими співаками. Вони не лише виконували чужі пісні, а й нерідко самі творили їх. Як Гомер став символом давньогрецької поезії, так і узагальнений образ кобзаря сприймався українцями як символ поетичної творчості. Не даремно Шевченко свою знамениту збірку поезій назвав «Кобзарем».

Варто зазначити, що Шевченко добре знав твори Гомера, порівнював їх із українськими народними думами, котрі виконувалися кобзарями. У повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі» він в уста героя вкладає наступні міркування: «Недавно кто-то печатно сравнил наши, т.е. малороссийские, исторические думы, с рапсодиями хиосского слепца (тобто Гомера. — П.К.), праотца эпической поэзии. А я смеялся такому высокомерному сравнению, а теперь, когда разобрал да разжевал, так и чувствую, что сравнитель прав, и, с своей стороны, я готов даже увеличить его сравнения. Я читал — разумеется, в переводе Гнедича — и вычитал, что у Гомера ничего нет похожего на наши исторические думы-эпопеи, как например дума «Иван Коновченко», «Савва Чалый», «Алексей, попович пирятинський», или «Побег трех братьев из Азова», или «Самойло Кишка», или, или, — да их и не перечтешь. И все они так возвышенно-просты и прекрасны, что если бы воскрес слепец хиосский да послушал хоть одну из них от такого же, как и сам он, слепца, кобзаря или лирника, то разбил бы вдребезги свое лукошко, называемое лирой, и поступил бы в михоноши к самому бедному нашему лирнику, назвавши себя публично старым дурнем».

До речі, Шевченко знайомився з поезією Гомера в російському перекладі Миколи Гнідича (Гнєдича). Останній походив з України, з Полтавщини. Батьки його були козацького роду. Сам він цікавився традиційною українською культурою. У 1826 р. Гнідич завершив переклад «Іліади» російською мовою, підготувавши до них наукові коментарі. Ця робота сприймалася освіченими людьми тогочасної Росії як науковий подвиг. По-своєму показово й символічно, що перший переклад «Іліади» для росіян зробив саме українець.

У наш час з’явилися спроби довести, що Гомер походив з Північного Причорномор’я. Зокрема, таку спробу зробив Анатолій Золотухін. На основі аналізу «Іліади» й «Одіссеї» він доводив, що Гомер народився на Півдні України, був кіммерійським царем і похований на острові Березань.

Чи походив Гомер з Північного Причорномор’я, чи був пов’язаний із цим регіоном — важко відповісти однозначно. Однак безсумнівним є те, що творчість цього поета тут добре знали й шанували. І тому тут Гомерівські традиції, схоже, мали своє продовження.